Гімназист і Чорна Рука

  
Розділ п’ятий
 
Тут гімназист усе чує, нічого не бачить, і розуміє — всі один одному брешуть
 
Юрко принишк, нашорошивши вуха й боячись поворухнутися, аби не виказати себе.
А в сусідній кімнаті тим часом розгорталося дедалі цікавіше дійство. Бо, судячи з кількості різних голосів, прибульців було двоє, але кроки давали зрозуміти: ця пара не сама, інші просто мовчать, походжають довкола. Не дай Боже, заглянуть сюди... За всього бажання відставний поліцейський сам не впорається, не зможе нікому завадити й нікого не затримає самотужки.
— Яка зустріч! — почувся у відповідь голос Шпига. — Пан Медвідько! Мабуть, чорти в лісі здохли, раз сам пан полковник сюди завітав! У Києві вже не лишилося поліцейських, чи ви новим не довіряєте? Самі ходите, куди треба, Арсенію Гнатовичу?
— Все пащекуєш із начальством, Назаре Захаровичу, — відповів той, кого назвали полковником, і Юрко вловив — той присвистує, коли говорить. — Не міняєшся зовсім.
— Навпаки, пане полковнику, міняюся. Бо ви мені не начальство давно. Що хочу, те й кажу.
— А ти ніколи і не прикушував язика! — відрізав Медвідько.
У розмову втрутився третій голос, у ньому брязкав метал.
— Досить вам гарикатися. Бачу, ви старі знайомі і не чекали побачити тут одне одного. Але я начуваний про вас, пане Шпиг.
— Зате я вперше вас бачу, — парирував відставний міліціонер. — 3 ким маю честь?
Зависла коротка пауза, потім Юрко почув:
— Моє прізвище Стрельцов.
— Та грамотний. Читати вмію.
Той показав документи, зрозумів гімназист.
— Коли так, чекаю від вас грамотних пояснень, як ви опинилися тут, на місці скоєння злочину.
І що можете сказати по суті цієї справи?
— І для чого ти припхався сюди з цією собакою? — додав Медвідько. — Знаю, що ти собачник невиправний. Тільки ж тут псина зайва.
— Це кобель, — Юрко вловив, як Шпиг, зумисне чи мимоволі, наслідує його інтонації. — Отже, треба казати 
він.
— Ти диви — справді грамоту освоїв, — протягнув Медвідько.
— Давно, ще з дитинства, — відбив випад Шпиг. — Тому й не зміг прижитися у вашій міліції.
— Виходить, що всі в нас дурні. Не гідна тебе,
мудреця, компанія. Чого ж у нову поліцію не просишся? Не беруть?
І тут знову втрутився грізний Стрельцов, рявкнув, не витримавши:
— Мовча-ать! Пане Шпиг, що ви тут робите, біля трупа Якова Зозуленка!
— Я, шановний, на своєму місці. Не знав, що знайду тут не Зозуленка, а його мертве тіло. А ось що робить тут не просто рядовий працівник, а цілий керівник приватної охоронної фірми? Ще й послуги вищого класу, бачу. Невже солідна організація так зацікавилася звичайним крадієм на прізвисько Зозуля? Він же надто дрібний для вас. Чи, може, вкрав щось у вашого заможного клієнта з заміського маєтку?
Цього разу пауза була коротшою.
— Він завжди так поводиться, пане полковнику? — вже спокійніше поцікавився Стрельцов.
— У більшості випадків, — поквапився відповісти Медвідько. — Сьорбнув наш департамент з ним горя. Непоштивий, грубіян. Між нами кажучи, часом дозволяв собі таке говорити про самого...
— Це мені зараз нецікаво, що й про кого він ляпав з дурного язика! — відрубав Стрельцов. — До справи! Пане Шпиг, як ви тут опинилися?
— Чому я маю вам, приватній особі, про щось звітувати?
— Звітуй мені, Шпиг, — мовив поліцейський полковник. — Я — державна особа.
Відставний міліціонер кахикнув, і Юрко готовий був битися об заклад: у цей момент смикнув себе за кінчик вуса.
— Ну, слухайте, коли так. Пан Медвідько знає, що після звільнення я надаю послуги з розшуку різним приватним особам. Не маю права розкривати прізвищ без їхньої згоди. Та за даних обставин розумію — доведеться. Тим більше, згадана особа точно не постраждає. Бо жодним чином до того, що тут відбувається, не причетна. Я дію в інтересах Галини Добрянської. Чули про таку?
— Відома свого часу акторка, — без заминки відповів Стрельцов, додавши: — Зараз на пенсії. Всі забули про неї.
— Всі, та не всі, — мовив Шпиг. — Я хоч і не бозна-який театрал, але колись у юності бачив її на сцені. Чого дивитесь? Були часи, запрошував дівчат у театр. Вона ще в кіно знімалася, але не так часто.
 
— Про вашу бурхливу юність потім колись поговоримо. Про кіно з театром теж. Ближче до справи, — нагадав Стрельцов, явно перехоплюючи ініціативу остаточно, бо поліцейський більше не озивався.
— Так ось, — повів далі Шпиг. — Помешкання старої акторки обікрали. Поцупили дорогу для неї річ. Метелика.
— Метелика?
— Еге. Брошку у вигляді метелика. Запитайте в пані Галини, вона підтвердить.
— То пенсіонерка найняла вас? — зрозумів Стрельцов. — За які гроші? І чому не пішла в поліцію?
— Не захотіла розголосу, — просто пояснив Шпиг. — Бо мала підозру, і вирішила — краще перевірити без зайвого шуму і домовитися по-доброму. Адже там, на думку Добрянської, не обійшлося без колеги по роботі, молодшої товаришки. Невдячна особа, скажу я вам.
— Тобто?
Юрко почув важке Шпигове зітхання.
— Ходила до пані Галини учениця. Брала уроки майстерності, гроші платила. Знаєте, старій акторці приємно, та й додатковий заробіток не завадить. Вона ж сама живе. Увійшла в довіру. Побачила старовинну коштовність, і поклала на неї око. Антикварна річ, модно зараз. Але Добрянська не продавала ні за які гроші. І тоді та учениця найняла крадія. Свого друга. Зрозуміли вже, пане полковнику, про кого мова?
— А, Ілона! — вирвалося у Медвідька, і Юрко відчув: там усі розуміють один одного з півслова.
— Вона, — підтвердив Шпиг. — А друг — ось, прошу дуже, Яшка Зозуля. Закортіло світській дівиці, яку часто показують по телевізору і яка знімається в різних шоу гострих відчуттів та пригод. Потягло з вищого світу в нижчий. Випадково зустріла професійного крадія Зозуленка, і вони стали близькими друзями. Слово за слово — підбила Ілона свого приятеля на крадіжку. А той справу зробив — і втік. Я, колеги, за правильну ниточку відразу потягнув. Ілона в ногах валялася, каялася, молила не видавати. Далі з моїм досвідом слід Зозулі взяти було не важко. Не скажу як, але дізнався: саме сьогодні й саме сюди по обіді мав прийти наш утікач. Тому я теж нагодився. Думав сюрприз йому зробити, неприємний. Але, як бачите, хтось побував тут раніше. І зробив крадієві ще прикріший сюрприз. Ось і все.
Вкотре запанувала мовчанка, порушена цього разу голосом Стрельцова:
— Кажете, брошку вкрали? Метелик з діамантами? Як у фільмах про аристократів?
— Еге, — з вуст Шпига це прозвучало надто простакувато.
- Ну-ну.
Після цих слів Юрко в своєму сховку напружився. Бо відчув: чоловік із залізним голосом відставному міліціонерові не повірив. А той, своєю чергою, знав — не вірять йому. Проте й далі грав у якусь свою, незрозумілу поки гімназистові гру.
Тут нарешті втрутився Медвідько.
— Так чи інак, Назаре Захаровичу, а вам доведеться давати письмове пояснення. Викласти все, що ви щойно нам тут розказали. Бо Зозуля завдав людям, чиї інтереси тут представляє шановний пан Стрельцов, значно більшої шкоди. А головне — діяв він не один. Ми точно знаємо, хто вбив Якова Зозуленка. І особа ця — серйозний злочинець, озброєний і небезпечний. Діяли вони разом. А потім компаньйон уколошкав свого товариша. Може, ту брошку злощасну собі забрав, треба ж гроші, аби ховатися. Але від закону він не втече.
— Та я знаю, — мовив Шпиг, і Юрко не зрозумів, серйозно той говорить чи з іронією.
— Не затримуємо вас більше на місці пригоди, — відкарбував Стрельцов. — Ви, до речі, теж від нас не заховаєтесь.
— Так нема потреби, я ж нічого не зробив.
— І дуже добре. Прошу на вихід.
У Юрка всередині не просто захололо — кригою все вкрилося. Навіть відчув, що на мить примерз до дерев'яної підлоги.
Піде зараз відставний міліціонер звідси, а ті почнуть оглядати й обшукувати приміщення.
Почнеться звичайна пошукова робота, про яку хлопець не раз читав у детективах. А далі питання часу, за скільки хвилин його тут знайдуть: дві, три, п’ять — навряд, щоб довше.