Гімназист і Чорна Рука

Та раптом за стіною почався якийсь дивний рух, гавкнув кілька разів бульдог, потім рявкнув Стрельцов:
— Що таке? Куди це ваш пес побіг? Чого він гарчить?
— Мої собаки дурно не гарчать! — крикнув Шпиг. — У Медвідька спитайте.
— То відомий собачник! — підтвердив поліцейський. — Куди він погнав, Шпиг?
— Яка різниця! Він щось знає! За ним! Вікно! — крикнув детектив.
Юрко напружився.
— Що? Яке вікно, пане Шпиг? — не зрозумів Стрельцов.
— Хіба я сказав вікно? Де вікно, яке вікно? — голос Шпига звучав здивовано, й це було дуже природно. — Я кажу — воно! Це воно, пес кудись нас веде! За ним, бігом, зараз побачимо!
Тупіт багатьох ніг — чоловіки залишили сусідню кімнату.
А Юрко чудово все зрозумів. Знав, на що вказав йому відставний міліціонер. Вікно було в хлопця за спиною. Вислизнувши з-під ліжка, він зрозу
мів, що досвідчений
 детектив помітив ще раніше шиби на вікні не було, гуляли протяги. Дорослий не пролізе, а учень восьмого класу, ще й не найбільший — запросто.
Спершу ранець полетів.
За ним — власник вужем ковзнув.
У падінні кепка впала з голови, та Юрко вже не думав про головний убір — підхопивши речі дременув навпростець дворами, крізь найближчу дірку в паркані. Чомусь чекав за собою погоні, думав — почули, помітили. Проте все було спокійно, і, давши гака та вибігши на Андріївську, але вже з іншого боку, гімназист перевів подих, відсапався і аж перехрестився.
Пронесло. Вирвався. Викрутився.
Без кепки, щоправда. Нічого, доведеться придумати якусь історію. На цій думці біля Юрка раптом вигулькнув з кущів бульдосик.
Із загубленим кашкетом у міцних зубах.
Теж викрутився. Так само всіх перехитрив.
Ох ти ж собацюра!
  
Розділ шостий
 
Тут родина гімназиста дізнається, як звати її нового несподіваного члена
 
Знав Юрко, як зустрінуть удома його нового друга.
Тож не здивувався, коли мама трохи театрально сплеснула руками й запитала, чи воно не голодне, а тато попередив, аби пес не гриз його черевиків, інакше бульдосик вилетить разом із попсованими черевиками на смітник. Потім зсунув окуляри на ніс, глянувши на прибульця з-під скелець і запитав найголовніше:
— Його ж якось звуть?
Юрко вкотре за день розгубився. Придумав цілу історію про свою зустріч з бульдогом. Ішов додому вгору Андріївським узвозом, бо в метро з собакою не пустять, навіть якби була на повідку і з намордником. Спинявся кілька разів, переводячи подих і закріплюючи вигадане в пам'яті. Все передбачив, окрім такого простого. Тож, вибитий батьком з колії, не сказав — мекнув тихенько:
— Не-е знаю...
— Тоді як ми будемо його кликати? Жива істота мусить мати ім’я, — мовив Іван Станіславович, упираючись плечем в одвірок.
— Дружок, — посміхнулася мама. — Або Шарик.
— Не смішно, — огризнувся Юрко.
— Отут ти маєш рацію, — охоче погодився тато, кивком запрошуючи маму в свідки. — Скажіть, Раїсо Лук’янівно.
— І скажу, — мама так само здивувала, бо не часто погоджувалася з чоловіком. Хоча після тривалих суперечок, які велися надто голосно, лишала таки за ним право останнього слова. — Голодний пес, тим більше породистий, та ще й невідомо, як кликати, — це справді невесело.
— О! — Іван Станіславович клацнув тонкими пальцями, він часто так робив, коли наближався, на його думку, до самої суті справи. — Дуже правильні спостереження, Раїсо. Наш гість найперше — породистий. У Києві зараз повно бродячих собак, усі газети про це пишуть. Я навіть склав пожертву товариству, яке рятує їх на вулицях від гицлів. Але ж, Юрію, — тато називав сина на повне ім’я відтоді, як той пішов у перший клас гімназії, — бульдоги, якщо не помиляюся, англійські, просто так вулицями не вештаються. У нього є хазяїн.
— А нашийника нема, — додала мама.
Увесь цей час бульдосик сидів на задніх лапах і крутив короткою шиєю, щоразу переводячи погляд на того, хто говорив про нього.
— Тим більше, — тато кивнув, погоджуючись із мамою. — Все це, дорога моя родино, наводить на не надто втішні висновки. Собака не втік від господарів. Бо нашийник він мав, це видно за смужкою на загривку. Але ж сам він не міг його зняти.
 
— Лапи закороткі, — пожартувала мама.
— Не смішно, кажу, — знову буркнув Юрко.
— Печально, — погодився тато. — Те, що пес без нашийника, наштовхує на ще сумніші роздуми. Нашийники не крадуть, хіба що вони оздоблені коштовностями. Отже, викинув його той, хто викинув собаку з дому на вулицю. Щоб не знайшли господаря. Ось чому нема в цій пригоді нічого смішного, — і аж тепер не стримався: — Не пожаліла якась скотиняка такого пса!
Інженер Туряниця не завжди давав волю словам у присутності всієї родини. 
І
 стало ясно: голову сімейства те, що трапилося, справді обурило. Юрко побачив у цьому добрий знак: батько може дозволити лишити бульдога. Адже гімназистові давно кортіло мати собаку, проте все впиралося в татову до них неприязнь. Але батько, мовби прочитавши його думки, перекреслив усі сподівання.
— У нас бульдог жити все одно не зможе. Ви ж знаєте, що я не собачник і всі вони на мене гавкають.
Пес напевне розумів людську мову. Бо як інакше пояснити, що він підняв кругленький куцохвостий зад, став на чотири кривенькі лапи, подріботів до господаря дому і тицьнувся носом йому в ногу. Інженер здригнувся, зойкнув і трохи відскочив. Та бульдог не посунув за ним і не виявляв ніякої агресії. Навіть не загарчав і не гавкнув. Знову сів, але в усіх на виду, й терпляче почав чекати вирішення своєї долі.
— Тату! — вигукнув Юрко.
— Що — тату? — буркнув той. — Та добре, добре, нехай лишається, куди ж його дівати...
— Тату! — Юрко вже не приховував радості.
— Спокійно, кажу. Житиме в нас, доки не знайду його справжнього хазяїна.
Наперед виступила мама.
— Іване, отут ти не правий! Сам щойно назвав його скотинякою.
— Кого?
— Хазяїна цього симпатичного песика!
— Не плутай мене, Раїсо, — інженер Туряниця помахав пальцем перед собою. — Той, хто викинув породистого собаку на вулицю, може й не бути його справжнім хазяїном. Англійський джентльмен лишиться тут, поки...
Раптом він замовк, а всі інші завмерли. Бо бульдог стрепенувся, знову став на рівні ноги, глянув на тата і вже впевненіше, ніж раніше, посунув до нього. Не ластився, не намагався сподобатись. А спокійно, сповнений власної гідності, як справжній британський аристократ, примостився поруч, навіть гавкнув, що цілком могло означати спосіб привітання.
— Чого це він? — здивувався хлопець. — Тату, а він тебе за свого визнав.
— Нічого не розумію, — розвів руками батько, зиркнувши на бульдога з висоти свого зросту, притримуючи окуляри. — Приблуда наче все життя мене знає.
І тут нарешті Юрка осяяло.
— Тату, ти назвав його на ім’я! Він почув — тому й визнав.
— Та нічого я такого не казав! — вигукнув інженер Туряниця. — Ні про Бобика, ні про Дружка, ні про Шарика.
— Та ні! — тупнув ногою Юрко. — Де ти бачив джентльмена на ім’я Бобик?
Після цих слів бульдог подріботів через увесь передпокій до нього, ткнувся пласкою мордою в черевик, присів поруч, остаточно визнаючи ще одного друга.
— Джентльмен! — крикнув Юрко.
— Гав-гав! — озвався пес.
— 
Джентльмен! — сплеснула в долоні мама.
— Гав! — познайомився бульдог і з нею.
— Ти ба! Справжній джентльмен! — підхопив Юрко.
— Гав-гав-гав! — вкотре відрекомендувався бульдог.
Інженер Туряниця із задоволеним виглядом схрестив руки на грудях.
— Уже краще. Нашого гостя, Раїсо, таки слід нагодувати. Але це нічого не змінює. Знайдеться хазяїн — доведеться прощатися. Ми ж не крадемо чужих собак, Юрію.
Хлопець слухняно мовчав, лише киваючи у відповідь. А тато, ідучи до свого кабінету, кинув на ходу:
— Тим паче — справжніх англійських джентльменів.
  
Розділ сьомий
 
Тут дізнаємося, чий бульдог, але від того нікому не стане легше
 
Недовго тішився Юрко — все скінчилося для нього навіть швидше, ніж сподівався.