Гімназист і Чорна Рука
— А нащадкові все одно. Головне, що предок — правдивий дворянин, — пояснив Юрко. — Кому служив — немає значення. Каже, його предки втрималися при владі, бо вміли домовлятися. Дідові нашого Голіцина російський цар колись пожалував за вірну службу ціле село під Києвом. І годинник.
— То, виходить, нащадок дідову спадщину розпродує потай від батьків.
— Чому ви так вирішили, пане Шпиг?
— Вирвалося, — мовив той. — Але в мене, хлопче, нічого просто так не вилітає. Чекай-чекай-чекай...
Вкотре смикнувши себе за кінчик вуса, відставний міліціонер наморщив лоба, поплямкав пухкими губами, на обличчі з'явився вдоволений вираз.
— О, я ж казав! Ти запитай у свого Голіцина про годинник. Можна припустити, що це його власний. Наприклад, дід подарував. Чи спадок залишив, таке теж буває. Лише так продаватиме, не спитавши. Але якщо ж годинник татів, і малий Голіцин скидає його потай, за швидкі гроші, — краще не зв'язуйся. Інакше будеш мати клопіт.
— Чому?
— Бо тато побачить, що годинник зник. Трусне сина. Той вкаже на тебе. Ще й заявить — ти вкрав. Доведи потім цим нащадкам зрадливих гетьманів, що Туряниці — не злодії.
— Про це я не подумав, — кивнув Юрко. — Поцікавлюся. А якщо він збреше?
— Бач, уже сумнів є! — Шпиг багатозначно підняв вказівний палець. — Тому, паничу гімназисте, ліпше не встрявай у сумнівні оборудки. Кажу тобі як людина, котра чверть століття має справу з кримінальним елементом.
Тим часом бульдожка вже впорався з бутербродом, підбіг до нових друзів, примостився поряд і подивився на Шпига. Не стримався Назар Захарович, підморгнув псові.
— Чорна Рука, ким би він не виявився, точно знає: в тебе є тисяча гривень. В інших він теж вимагав гроші?
— Так, гроші. В кожного різні суми.
— Давно почалося?
— Скоро місяць, — тепер Юрко відчув себе особою, яку допитують, а вона дає свідчення, тому почав говорити по суті, намагаючись бути лаконічним і зрозумілим: — Отже, так. У середині вересня Коли Моховий, теж із нашого класу, знайшов у зошиті записку. Мовляв, принеси завтра у згорілий будинок на Подолі, поклади під цеглину у великій кімнаті. Не зробиш — капець тобі. Ну, і слід чорної руки, як ось тут, — він кивнув на папірець у Шпиговій руці. — Моховий тоді посміявся. Ще причепився до Володьки Зубка, це наш майстер когось розіграти. Той, звісно, ні сном, ні духом. Викинув Колько записку Чорної Руки в клозет, порвав і спустив в унітаз. Нічого не приніс, лиш прогулявся тут поруч. Зубка з собою взяв. При ньому тицьнув дулю в бік будівлі, сам хвалився. Так він усе те собі бачив. Назавтра нічого не сталося. Але через день біда таки його знайшла.
— Яка саме?
— Батькам хтось стуконув, що Колько грає в комп'ютерні ігри на гроші, — Юрко обмежився цим поясненням. Добре, Блоха не дізналася.
— Хто така?
— Керівничка класна, Блоховська. Її наш директор, пан Андронакі, називає пафосно Залізною Леді. Сам теж ніби з каменю, нічого його не проймає. Ох, компанія підібралася, — зітхнув він.
— Нічого, це ж не тюрма, а наука, — філософсько мовив пан Шпиг і, побачивши, що Юрко готовий сперечатися, змінив тему: — То як там з Моховим усе скінчилося?
— Наче підмінили хлопця. А був же веселий, хоч порушував дисципліну.
— Я так розумію, з капостями Чорної Руки ви це тоді не пов'язали, — мовив Шпиг, тут же пояснивши свою думку: — Бо інакше другий твій товариш не наплював би на схожі погрози.
— А другим Володька Зубко був! — вигукнув Юрко. — Тижня не минуло, і знаходить він таку саму записку. Теж слід Чорної Руки, знову вимагали грошей — тисячу гривень. Треба було сюди ж принести. Зубко, може, й не наплював би, навчений випадком із Моховим. Та бабуся у Володьки заслабла. Бігав по аптеках з рецептами, закрутився. А за якийсь час Блоха тягне його до Андронакі. Якось випливло, що Володька писав шпаргалки на контрольних з математики в есемесках і пересилав відразу кільком учням. Телефони треба вимикати — хоча б звук. Ось ніхто й не чув, як повідомлення пищали.
— Серйозне порушення, мабуть.
— Дуже. Контрольні нікому не зарахували, і батьки Зубка змушені були довго просити Андронакі, щоб для їхнього сина зробили виняток, не виключали. Пощастило, він у нас геній алгебри. На всіх шкільних олімпіадах честь гімназії відстоює. Зробили виняток, але оголосили всім, що так щаститиме не кожному.
— Далі можеш не розказувати, — кивнув Шпиг зі знанням справи. — Коли покарали другого, третій уже послухався Чорної Руки. Тепер, бач, твоя черга. Забагато вона знає.
- Хто?
— Ота рука. Тобто — він, бо це навряд чи дівчисько. Чекай, — відставний міліціонер раптом стрепенувся. — Дівчатам такі погрози приходили?
— Поки ні. Наскільки я знаю. Хоча можу помилятися, я ж теж нікому не сказав.
— Не ризикує чорнорукий чіпати дівчат, — багатозначно підніс пальця Шпиг. — Вони — не ви, козаки. Наш брат не признається, що його лякають і він боїться. Як же, козакам не можна. Скільки я через те нахлебтався свого часу, коли бандитів ловив! — він черкнув себе долонею по коротенькій шиї. — Дівки відразу гармидер здіймуть, на весь базар. А погрози, та ще й дівчаткам — репутація гімназії. Згоден?
— Ага.
— Ту Чорну Руку всім світом шукатимуть. І знайдуть, я тобі гарантую. Мало не буде. Йому це треба? Ні. Ось ще один тобі, Івановичу, доказ і прикмета водночас: шукати слід паскудного хлопця. Серед вас, у гімназії. Ніхто сторони записку не підкине. Бо з вашими порядками туди у Першу зразкову, жоден чужий не зайде. До того ж треба знати, кому доповідати про всі ці порушення.
— Стукати.
— Точно, є таке слівце. Кримінальники так балакають.
І враз якась легка тінь набігла йому на обличчя. Ніби спогад виявився надто болісним.
Провів відставний міліціонер долонею по обличчі, ніби витирав спогад, наче хусткою. Простяг записку Юркові, мовив діловито:
— Хочете знайти Чорну Руку — можу порадити, як це зробити. Не тут і не зараз, бо бач, що робиться.
Шпиг кивнув на кімнату, де лежало мертве тіло, про яке гімназист, захопившись, встиг забути. Зібрався щось відповісти, можливо, домовитись ще раз, у іншому місці, зустрітися із детективом. Уже відкрив рота.
Завмер.
З вулиці почувся глухий звук — хтось ударом прочинив хвіртку й знадвору почулися кроки. Не один чоловік сюди поспішав. Упевнено йшли. Не інакше — знали, що тут знайдуть. Дізнатися б, чого всіх саме сьогодні тягне в цей будинок!
Юрко не зміг приховати паніки, яка охопила його. Гімназист у такому місці, ще й за таких обставин — це вам не супергеройське кіно. Хлопець уже не мав жодних сумнівів у тому, що Шпиг не збирається розказувати стороннім про їхню зустріч. Але ж Бог знає, хто квапиться сюди зараз. І наміри цих людей навряд чи добрі. Думки майнули в голові блискавкою.
Але в той самий час, коли вони майнули, відставний міліціонер міцно схопив Юрка за карк. Той, своєю чергою, ледь устиг учепитися за ремінь сумки — так, ніби це могло його врятувати. Хлопець не чекав, що чоловік з доволі незграбною комплекцією й короткими ногами виявиться аж таким спритним, — Шпиг стрімко поволік Юрка через прохідну кімнату з мерцем у іншу, дальню, а Юрко, своєю чергою, тягнув за собою ранець. Пес дріботів за ними, думаючи, що це така гра.
Прибульці вже входили до сіней.
Шпиг не штовхнув — жбурнув Юрка, мов клумак із ганчір'ям, до старого клишоногого ліжка — єдиної меблевої речі, що лишилася тут після пожежі. Хлопець, зрозумівши все без зайвих слів, порачкував під ліжко, забившись якомога далі. Воно трималося на трьох ніжках, що дозволяло Юркові з його зростом скористатися укриттям на повну котушку. Він ще затягував за собою наплічника, а Шпиг уже йшов геть, назустріч тим, хто заходив до кімнати, аби перехопити, зупинити, затримати їх.
Бульдожих спершу ткнувся за Юрком, але хлопець махнув рукою — йди, йди геть. Пес на диво послухався: розвернувся й подріботів назад. А з сусідньої кімнати чулося голосне, суворе, обурене й здивоване водночас:
— Кого я бачу! Назар Шпиг! Власного персоною! Біля трупа! Без вас у Києві вода не святиться!