Яйцепос. Книга 1
Так, Автор за правом літератора викликає на ці сторінки якогось терентопознавця... Назвемо його, наприклад, Ім'яном Побатьковичем Прізвищенком.
Ляснувши в долоні, Автор викликує: «Ім'яне Побатьковичу, з'явися, стань переді мною, як лист перед травою!»
І негайно він виник – рум'яний білявий угодований здоров'як років сорока двох. «Ой, пробач, Ім'яне Побатьковичу, я, здається, відірвав тебе від трапези». Такий висновок Автор зробив, побачивши його обличчя, яке робило жувальні рухи, пов`язану на шиї білу серветку й забруднені жиром пальці. Їжа в роті заважає Ім'янові Прізвищенку відповісти звуками, і терентопознавець відповідає жестами, рухаючи руками й головою, що ті кривляння можна тлумачити так: ага, відірвали від страв, але це нічого, я до ваших послуг. «Не метушися, Ім'яне Побатьковичу, прожуй як слід, не вистачало щоб ти подавився, – радить Автор. – Я ось для чого тебе викликав. Треба, розумієш, безцінному читачеві повідомити дещо про Терентопське королівство. Так, для початку поверхнево й побіжно. Найзагальніші відомості про географію та народонаселення, щоб він приблизно уявляв, із чим має справу. Усього декілька абзаців».
– Починаю, – попереджає терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко, прожувавши й проковтнувши поживу, витерши серветкою губи й пальці.
І його невеличка лекція розпочинається:
– Терентопія менша за Україну, але більша за Харківську область. Країна рівнинна. Гір там немає. Є лише пагорби подекуди. Найвищі з них, втім, трохи вище, ніж пагорби на Харківщині, з якою через так звані Державні Двері, оббиті чорним дерматином, сусідить Терентопія. Скупчення найвищих пагорбів називаються Неголені гори або Неголеногірья, і Горботека. Горботека випинається в південно-західній частині країни, а Неголеногірья – у західній.
– Тут, Ім'яне Побатьковичу, обов'язково треба згадати і Каменіану, – підказує Автор. – Вона не належить до категорії найбільших скупчень терентопських височин ані за площею, ані за висотою, вона в цих аспектах порівняно невелика, але проігнорувати її не можна, бо вона неодноразово фігуруватиме в моєму творі, адже там відбулися важливі для сюжету події.
– Згадаю, – погоджується терентопознавець. – Каменіана знаходиться на сотню кілометрів східніше географічного центру країни. Каменіана – це п'ять пагорбів, де із зарослого травою й дрібним чагарником ґрунту місцями стирчать невеликі скелі й великі камені (отчого місцевість і одержала таку назву), і де то там, то сям зяють отвори – входи в печери. Скелі, камені й печери дуже мальовничі, приваблюють туристів. Але найбільшою цікавинкою Каменіани є дракони. Вони живуть у Каменіанських печерах. Тобто побачити їх можна не тільки там, а в будь-якому регіоні країни, бо вони можуть спокійно переміщатися – літати або ходити – де хочуть, але їхні житла – у печерах Каменіани.
Коротко повідавши про високе, тобто про пагорби, переходжу до низького, тобто до рівнин, а конкретніше – до населених пунктів, – продовжує терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко, знявши із шиї серветку й запихаючи її пальцями в кишеню піджака. – Перейти від Каменіани до столиці – це раз плюнути: усього кілька кілометрів, не поспішаючи докрокуєш за пару годин. Хоча за європейськими мірками Терентопія країна не така вже маленька (кілька європейських держав менші за площею, а деякі – набагато менші), міст там мало, усього-то сімнадцять.
– Назви, Ім'яне Побатьковичу, зараз тільки найбільші, – просить Автор, – а повний список надамо читачеві в тридцять другому розділі, вірніше, у тридцять другому щосі.
– Найбільші міста Терентопії – це: Задвірполь, Великі Дрібки, Замийськ-на-Замийці, Ямитививінвонавониполь, Апчхиград, Дримпельзябськ, ну й, звичайно, столиця – Жорикбург. Що ж до сіл, селищ, хуторів і інших дрібних поселень, то їхня кількість мені невідома.
Про архітектуру в Терентопії можна було б сказати, що вона не дуже-то відрізняється від архітектури на Харківщині, якби не лицарські замки. На Харківщині лицарських замків удень із вогнем не знайдеш (замкоподібні ресторани, особняки, вілли, дачі, готелі та інші будівлі, що з'явилися в Харкові і його околицях за останні роки, не беремо до уваги, бо це всього лише жалюгідні імітації, а не справжні лицарські спорудження). А в Терентопії лицарські замки запросто знайдеш удень без вогню, а з вогнем – і вночі.
Ну що ще?
– Пару речень про водойми, – підказує Автор.
– Ага. Ну, ні морів, а тим більше океанів, ні навіть великих озер у Терентопії немає. Є лише ріки, але неширокі й неглибокі (як і в сусідньому Харкові), кілька боліт, маленькі ставки... А басейни, калюжі, колодязі – водойми занадто дрібні, щоб їх згадувати в географічному контексті. Судноплавства відповідно в Терентопії немає. Одним словом – країна сухопутна.
– Так, сухопутна, – підтакує Автор, – і ми чесно про це кажемо читачеві, а не обманюємо, як той Вільям Шекспір, котрий набрехав, буцімто Богемія (себто, висловлюючись сучасним топонімом, Чехія) – країна морська, розкинулася на березі моря (напевно Середземного), має порти й флот. Втім, Чехію він «перетяг» до моря в п'єсі «Зимова казка», а в казках брехати можна, і навіть треба.
– Ну, взагалі-то, якщо підійти до питання педантично й скрупульозно, то першим це зробив не Шекспір, а Роберт Ґрін, – заперечує Прізвищенко, беручи на себе роль адвоката великого драматурга. – У романі Ґріна «Пандосто, або Торжество часу», виданому також за назвою «Дораст і Фавнія», Богемія є приморською державою. А Шекспір, запозичивши в Ґріна із цього роману сюжет для своєї «Зимової казки», «прихопив» заодно й тамтешню географію.
Зі сказаного видно, що Ім'ян Побатькович є знавцем не тільки у відношенні Терентопії. Це підтверджується і його подальшим висловленням:
– Щодо богемського безмор'я, якщо так можна сказати, мені згадалися міркування з іншого значного твору класичної англійської літератури, а саме роману «Трістрам Шенді» Лоренса Стерна. Процитую, якщо дозволите, фрагмент діалогу двох тамтешніх персонажів – капрала Тріма і дядька Тобі – із дев'ятнадцятого розділу восьмого тому.
– Дозволяю, – киває Автор, – хоч там нічого не говориться про Терентопське королівство.
– Капрал Трім сказав дядькові Тобі (далі йде цитата):
«– Цей король богемський, з дозволу вашої милості, був НЕЩАСНИЙ тому – що дуже полюбляв мореплавання й морську справу – – а ТРАПИЛОСЯ так, що у всьому богемськім королівстві не було жодного морського порту. – –
– Звідки ж, дідько, йому там бути, Тріме? – викликнув дядько Тобі. – Адже Богемія країна континентальна, і нічого іншого в ній статися не могло б. – – – Могло б, – заперечив Трім, – якби так завгодно було Господові Богу. – – –
Дядько Тобі ніколи не говорив про сутність і основні властивості Бога інакше, як з непевністю й нерішучістю. – –
– – Не думаю, – заперечив дядько Тобі, трохи помовчавши, – тому що, будучи, як я сказав, країною континентальною й межуючи із Сілезією й Моравією на сході, з Лузацією і Верхньою Саксонією на півночі, із Франконією на заході та з Баварією на півдні, Богемія не могла б досягтися моря, не переставши бути Богемією, – – так само як і море, з іншого боку, не могло б дійти до Богемії, не затопивши значної частини Німеччини й не винищивши мільйони нещасних її мешканців, які не в змозі були б від нього урятуватися. – – Який жах! – викликнув Трім. – Це свідчило б, – м'яко додав дядько Тобі, – про таку безжалісність Батька всякого милосердя – що, мені здається, Тріме, – подібна річ жодним чином не могла б трапитися».
Це кінець цитати – закінчив терентопознавець Прізвищенко.
– Так, – погоджується Автор. – Знаю я також випадок, коли літератор «перемістив» до моря не країну, а тільки місто. В тисяча дев'ятсот двадцять сьомому році двадцять п'ять відомих совєтських письменників (серед яких, наприклад, Олександр Грін, Михайло Зощенко, Ісак Бабель, Олексій М. Толстой, Веніамін Каверін...) спільно написали детективно-фантастичний роман «Великі пожежі», кожний по одному розділу. Дія там розгортається у вигаданому місті Златогорську. В описі ряду авторів, це було цілком сухопутне містечко, ніяким морем там і не пахнуло. Але коли черга дійшла до письменника-мариніста Олексія Новикова-Прибоя, – у його розділі Златогорськ раптом виявився приморським портовим містом.