Яйцепос. Книга 1

І тоді я сказав: "Жодна жива істота, що навіть має найтовстіший панцир, не може вижити у вогні. Від сильного жару гине все живе. Тому якщо цей псевдодім обкласти хмизом і влаштувати велике вогнище, то воно подохне, спечеться у своєму панцирі". – "А чому ти думаєш, що воно не втече, як тільки його почне припікати? А може, і до того, зачувши небезпеку?" – засумнівався Очкарик. – "Я можу помилятися, – казав я, – але мені здається, що в нього немає ніг або інших органів руху. От дивіться: коралові поліпи все життя мешкають на одному місці, у них немає необхідності переповзати з місця на місце, оскільки їжа сама постійно потрапляє їм у рот, не треба її шукати й за нею ганятися. Те ж саме – актинії, або, скажімо, молюски-мідії. Сиди нерухомо й жери всіляку дрібноту, відфільтровуючи її з води. Тобто, у кого немає необхідності переміщатися, той і не має такої можливості. До цієї істоти їжа у вигляді людей теж сама заходить у шлунок, приймаючи його за будинок, отже, і йому не треба переміщатися, із чого виникає версія, що в нього немає органів переміщення". – "Але як же воно сюди добралося з Окраїнних Земель?" – заперечив Заканавний. "Можливо, приблизно так само, як згадані поліпи, актинії й мідії добираються до місця постійного проживання. Їх океанічні течії переносять у вигляді дрібних зародків, поки вони не закріпляться на якому-небудь камені, де виростуть і проведуть усе життя, – продовжив філософствувати я. – Може, і цю громадину сюди у вигляді манесенького зародка занесло з Окраїнних Земель вітром, як спори грибів або насіння рослин. А отут воно закріпилося й виросло". – "Але лисий бездюкинець сказав, що він був отут менш місяця тому, і цього об'єкта осьдечки не було, – згадав Очкарик. – Хіба ж могло воно настільки швидко вирости до такого великого розміру? Жодна тварина або рослина на таке не здатна". – "Звичайне не здатне, – погодився я. – Але це ж не звичайне, а зароджене в Окраїнних Землях, де підвищена активність магічних полів. А предмети й організми під впливом магії можуть набувати якостей, не типових для звичайних предметів і організмів". – "Логічно, – оцінив мої просторікування Заканавний. – Будемо діяти, виходячи із цієї гіпотези, а там подивимося, що вийде". 
  
І лицарі, незважаючи на туман, що обмежував поле зору, почали в лісі збирати дрова для великого багаття. За дві з половиною години набрали достатню купу відносно сухого хмизняку і обклали ним квазібудинок. Звичайно, вогнище може стати причиною лісової пожежі, особливо в погоду спекотну і суху. Але, по-перше, завдяки туману і тим що пройшли напередодні дощам, ліс був занадто сирим для швидкого поширення вогню; по-друге, не було вітру, який міг би розносити іскри; а по-третє, для профілактики лиха, Леоніди посилили вологість навколо приготованого багаття, щедро поливши галявину водою з Замийки, зачерпуючи її казанком. Потім підпалили деревину з усіх боків і, переконавшись, що почало розжеврюватися, поквапилися відійти. Хтозна: а раптом це громадище все ж може рухатися, і якщо стояти неподалік, то своїм рухом воно тебе розчавить. Тому ми, тобто лицарі й коні відійшли подалі в ліс, вважаючи, що якщо воно і рушить, то не зможе протиснутися між деревами, і таким чином ми будемо в безпеці. Звичайно, хотілося б спостерігати за тим, що відбувається, а відстань, щільно побілена туманом, не давала такої можливості. Але якщо вибирати між безпекою та цікавістю, то переважніше перше. 
Раптом, за хвилин так сім, з боку галявини спалахнуло світло і почувся великий шум, начебто там щось вибухнуло. Почекавши якийсь час і впевнившись, що більш нічого не відбувається, ми посунули у той бік, але з осторогою, готові в будь-яку мить дременути, якщо з'явиться загроза. Вийшовши на галявину, побачили розкидані усюди палаючі дровиняки. Перемістившись убік монстра, ми виявили його відсутність. Обійшли всю галявину – його немає як немає! Зник!
"І що б це значило?" – замислився вголос Леонід Заканавний. "Судячи зі спалаху світла, гуркоту і зникнення об'єкта, напрошується висновок, що він вибухнув, як бомба", – припустив я. "Після вибуху бомби залишаються її осколки, а ми ніяких осколків псевдобудинку не бачимо", – засумнівався Леонід Очкарик. "Ну, вибух міг бути таким сильним, що осколки розкидало далеко, за межі галявини", – сказав Заканавний. "А чому воно вибухнуло?" – запитав Очкарик. "Може, в його, так би мовити, будові були присутні вибухонебезпечні речовини, які від вогню рвонули. Хтозна, з яких незвичайних складових можуть бути мутанти, що виникли під впливом магії Окраїнних Земель", – відповів я. 
Насамперед, переконавшись, що небезпека усунена, лицарі кинулися гасити розкидані вибухом рештки багаття. Де вогонь був менше – просто затоптували чобітьми, де вогнище було більшим – заливали водою з Замийки, знову-таки черпаючи казанком. Потім, ретельно оглянувши не тільки галявину, а й її околиці, і переконавшись, що вогню не залишилося, ми знову рушили до місця, де тільки-но знаходився мутант, щоб дослідити уважніше. Треба сказати, що ще тільки повернувшись на галявину, ми відчули якийсь сморід. Наближення до місця нещодавнього перебування монстра переконало, що саме це місце і є епіцентром смердоти. Там була купа зловонного багна, чий вигляд і запах не залишав жодного сумніву щодо її походження. 
"Це його екскременти, або по-простонародному висловлюючись, какашки", – констатував Заканавний. "Отже, перш ніж вибухнути, він ще, вибачте на слові, всрався", – дещо грубувато промовив Очкарик. "А це що таке?" – зацікавився Заканавний, вдивляючись у лайно. "Де?" – спитав я. "А от, – граф узяв палку та потицяв у купу, – начебто щось металеве. Він що, і металеві речі жер?" Заканавний виколупав палкою із екскрементів ту залізяку, але було неясно, що воно таке, бо ж річ була замащена брудом. Піднявши таємничий предмет за допомогою двох дрючків, відніс до Замийки, аби струмені води змили забруднення. Очищена річ виявилася елементом лицарських обладунків, а саме наплічником. "Схоже, ця тварюка зжерла якогось лицаря, – припустив я. – Чоловіка перетравила, а металевий доспіх залишився не перетравленим і вийшов із екскрементами".
Через сморід неприємно було там перебувати, але цікавість заважала нам піти. Леоніди з ентузіазмом археологів заходилися колупати дрючками зловонну купу, видобуваючи з неї один по одному частини лицарських обладунків, обмиваючи їх у річці та складаючи на траві. Коли після одного шолома, вони виявили там і другий, стало зрозуміло, що мутант потрапезував щонайменше двома доспіхоносцями. Коротше кажучи, перелопативши ті какашки людожера, Леоніди добули з отієї, м'яко кажучи, копанки такий "скарб": два комплекти лицарських обладунків, два мечі в піхвах, два бойові щити, два електричні ліхтарики (не ті, що самі Леоніди загубили у шлунку чудовиська, а інші), і, нарешті, один японський портативний касетний магнітофон на батарейках моделі "Sony TC-D6C", чорного кольору». 
 (– Побоююся, громадянине Авторе, що ти зараз ізнову вдасися до педантичного занудства, почавши просторікувати про технічні характеристики й цього магнітофона, – насторожено вимовляє Права півкуля авторського мозку. 
– А от візьму – і не вдамся, – заперечує Автор. – Хоча б тому, що на відміну від магнітофона Леоніда Заканавного, цей був виготовлений не в Харкові, а, що називається, за тридев'ять земель у тридесятому царстві, тому немає необхідності докладно повідомляти про настільки далеку від Харкова річ у так званому поблизухарківському епосі. Втім, я певен, що терентопець, якому цей японський предмет належав, купив його все-таки в Харкові, а не в Японії.) 
  
«Цей магнітофон і лицарські щити, на одному з яких був зображений білий кріт у червоному полі, а на іншому чорне коріння в полі жовтому, не залишали сумнівів, що перетравлені людожерським шлунком громадяни були не ким іншим, як лицарем Корнієм і Лицарем Корінь, з якими в цьому регіоні зустрівся бандурист Стоян Цьохла.