Яйцепос. Книга 1

Раптом, не минуло й пари хвилин після початку роботизни магнітофона, як кімната стала вібрувати. Підлога й стіни то тремтіли, то ходили хвилями. Від цього Леоніди ковзалися, втрачали рівновагу й плюхалися в слизьку їдку вологу, од чого весь їхній одяг нею просотався. Коливання приміщення ставали все розмашистішими, тому лицарів шпурляло із боку убік, як матросів на кораблі під час дванадцятибального шторму. Вони зронили ліхтарики, ті в рідині згасли, і зробилося цілковито темно, так що подальшого Леоніди вже не бачили, а лише відчували потужні поштовхи пружних стін. Потім усвідомили, що хвилі еластичної субстанції стрімко несуть їх в однім напрямі. Раптово їх засліпило світло, і поштовх пружинистої тверді викинув їх із пітьми. І вони виявили себе лежачими на траві в п'ятнадцятьох метрах від цього так званого будинку. Підхопившись і скрикуючи: "Ой-ой-ой, щипає!", "Ай-яй-яй, пече!" і таке інше, заходилися скидати просочений кислотою одяг, щоб змити із себе їдку гидоту... 
  
Тим часом, поки Леоніди розповідали, а випрані речі сушилися, наповзав туман. Просякнувши собою галявину й навколишній ліс, він скоротив наше поле зору до метрів сорока, а за межами цієї дистанції все тонуло начебто в молочному киселі. 
Трохи розмисливши, я сказав: "Отож, добродії лицарі, цей от об'єкт аж ніякий не будинок, а невідома жива істота, якась безвісна хижа тварина, монстр-людожер. Скоріше всього – мутант із Окраїнних Земель. Те, що ми прийняли за його стіни й дах, – це, очевидно, панцир, начебто мушля равлика або там устриці. Двері – зовсім не двері, а його рот. Он ті два маленькі круглі темні віконця над ротом – можливо, очі. Так званий коридор – не що інше як стравохід, а та нібито кімната – його шлунок. Їдка слизувата рідина – шлунковий сік". – "Ну, звичайно! – викликнув Леонід Очкарик. – Це все пояснює! Як же ми відразу не здогадалися!" – "Тому бездюкинцю, від якого ми почули про цей квазідім, пофортунило, що тоді його рот був закритий, – зауважив Леонід Заканавний. – Я маю на увазі рот цього монстра, а не бездюкинця. А то він поліз би знайомитися з неіснуючими новоселами, був би перетравлений шлунком, і вже нікому не міг би нічого повідомити"». 
(Автор Терентопських хронік отут повинен зауважити, що розповідь коня Гуго трохи відрізняється від показань Леоніда Очкарика й Леоніда Заканавного. Як бачимо, Гуго каже, що саме він першим здогадався й сказав, що той об'єкт був не будинком, а живою істотою. А Леонід Очкарик в інтерв'ю газеті «Доля з маком» повідомив, що першим догадався й промовив про це саме він. Леонід же Заканавний в інтерв'ю газеті «Вухатоміхурський ромсомолець» згадав, що особисто він першим про це подумав і мовив. Ага, отак буває, безцінний читачу, що різні учасники тієї самої події пам'ятають її дещо по-різному. Бо пам'ять – штука досить суб'єктивна, індивідуальна.) 
«"Однак, щось завадило монстру вас перетравити, – продовжив я. – З якоїсь невідомої причини його знудило й вирвало, що й урятувало вам життя". Очкарик сказав: "Добре ще, що в цього людожера немає зубів і він їжу не кусає й жує, як ми, а поглинає живцем і цілком, як земноводні й деякі рептилії. Якби він нас і виблював, але пережованими, то нам би це аж ніяк не допомогло". – "Це й зрозуміло, – відповідав Заканавний. – Завдяки його зовнішності, люди самостійно заходять до нього у шлунок. А людина мертва та ще розжована до шлунка не дотупає. Але як же це чудовисько перемістилося сюди з Окраїнних Земель? Навіть якщо припустити, що під ним є якісь ноги або інші органи руху, за допомогою яких воно може ходити або плазувати, то як воно могло пересунутися сюди крізь ліс, якщо його панцир ширший за відстань між деревами? І протиснутися між ними воно не могло, і повалити їх не повалило, а все-таки якось проникнуло". – "Так, це загадка", – погодився я. 
Потім ми стали радитися, як вчинити далі. Леонід Заканавний згадав, що відряджаючи лицарів у Велику Яєчну Експедицію, Його Величність Жорик Дев'ятий просив, мовляв, якщо доспіхоносцям спіткається незвичайна істота, якої ще немає в Королівському зоопарку, то за можливістю її впіймати і живою-здоровою доправити королю. Ця схожа на будинок тварина дійсно рідкісна, і нікого подібного ані в Королівськім, ні в будь-якому іншому зоопарку немає. Але, по-перше, як таке одоробло доставити в столицю? У країні й транспорту немає для перевезення таких великих вантажів. А по-друге, якщо воно харчується людьми, то як його утримувати в неволі? Не буде ж король насичувати його своїми співгромадянами. Його Величність, звичайно, любить усяких звіряток, але не до такого ж ступеня, щоб годувати їх народом. Отже, цей варіант відпадає. 
Якщо ж просто залишити це чуперадло тут, то інші подорожани теж помилково заходитимуть до нього у шлунок, і там гинутимуть, тому що малоймовірно щоб його нудило й рвало від їжі щоразу. Лицарям поталанило, але це напевно якесь виключення. Піддати майбутніх тутешніх подорожан такому ризику було б не по-лицарськи. І тоді я виметикував: "Треба подорожніх попередити, щоб вони не лізли до нього в рот. Тобто поруч із цим схожим на двері ротом написати на панцирі попередження. Подорожанин прочитає й піде геть, не піддавшись перетравленню". – "А чим написати? – запитав Очкарик. – У нас немає фарби". – "Може, попелом з багаття?" – прикинув Заканавний. "Ні, його змиють дощі, – заперечив я. – Потрібна стійка незмивна олійна фарба. Комусь із вас доведеться з'їздити по неї назад до Бездюків. Це клопітно, але людські життя важливіше". – "Ну, давайте, я з'їжджу, – викликався Заканавний, – а ви отут вартуйте, щоб воно ніякого перехожого не зжерло". Пристебнув висохлі обладунки, осідлав Генріха й рушив назад уздовж берега Замийки, зникнувши у тумані.
 За пару годин він повернувся й повідомив, що поінформував бездюкинців про схожого на будинок монстра-людожера, і одержав від одного з них безкоштовно бляшанку із зеленою фарбою. Щоправда, той бездюкинець витратив фарбу на фарбування паркану, але трохи в бляшанці залишилося, і цього цілком достатньо. Примітивний пензлик Очкарик змайстрував, намотавши на кінець палички шматочок ганчірки. Живописне полотно в стилі Ієроніма Босха таким пензликом не намалюєш, але для нанесення на стіну великих літер він цілком годився. Я порадив бути обережними, бо не виключено, що в цього квазідому можуть бути які-небудь щупальці або інші хапальні кінцівки. Тому поки один писатиме, нехай другий стежить поряд із мечами в руках, і якщо раптом до них потягнуться ці щупальці – рубає нещадно. 
Заканавний вдало написав на світло-сірій "стіні" (то пак, панцирі животини) попередження. Фарби, що залишалася в бляшанці, вистачило б не те що на короткий заклик, але, може, і на невелику повість і, тим більше, годяще оповідання. Ніяких щупальців істота не висунула. Скоріше всього, у неї їх не було. І дійсно: щупальці потрібні щоби хапати здобич; а якщо здобич сама добровільно заходить до тебе у шлунок, то щупальці як би й без потреби. Стій нерухомо з періодично роззявленим ротом, та перетравлюй шлунком подорожан, що у тебе зайшли – от і усе. Не треба ані ганятися, ані ловити. 
Текст був такий: "Увага, подорожанине! Зупинися, не входь у ці двері, інакше загинеш! Бо це не будинок, а невідома хижа тварина, це не двері – це її рот. Іди звідси й зустрічним розповіси про це". 
  
Впоравшись із цією справою, Леоніди впакували в рюкзаки висохлий одяг, загасили тліюче вугілля за допомогою сечових міхурів чоловічим способом, окульбачили нас із Генріхом і рушили в подальшу путь – до Бовинівки. Але не проїхали й п'ятдесяти метрів, як Очкарик сказав: "Ні!" і мене зупинив. "Чому – ні?" – здивувався Заканавний і теж застопорився. "Небезпеки ми не усунули, – продовжив мій наїзник. – Тому виїхати, не ліквідувавши остаточно ризику для подорожан, було б не по-лицарськи". – "Що ти маєш на увазі?" – запитав я. "А те, що написане попередження не всякий зможе прочитати. Припустимо, на галявині опиниться маленька дитина, яка читати поки ще не навчилася. Або перехожий зі слабким зором. Або нетверезий громадянин через сп'яніння не зверне на текст уваги. Або хтось і прочитає, але вирішить, що цей напис – не більш ніж розіграш, чийсь жарт. Тому не можна їхати, не знешкодивши по-справжньому монстра-людожера". – "Пропонуєш його знищити? – запитав Заканавний. – Але як? Ми його зсередини рубали, і це не допомогло. А зовні він взагалі покритий панциром, який напевно не візьмуть ані наші мечі, ані наші списи".