Яйцепос. Книга 1
(Отут Автор Терентопських хронік має нахабність влізти з коментарем.
Король Річард Левове Серце склав цю пісню, будучи в'язнем, або, висловлюючись сучасним сленгом, зеком. Перебуваючи у полоні в короля Німеччини Генріха Шостого, який за сумісництвом був також імператором Священної Римської імперії, Левове Серце «тягнув строк» у застінку замку Дюрнштайн, що в Австрії. Але хоча цю пісню склав по суті зек, і співається в ній про типові для тюремних пісень речі (мовляв, як погано в тюрязі, як хочеться на волю, і які падли мої кореши – не визволили), все-таки цю старовинну кансону, яку Річард адресував Марії Шампанській, своїй зведеній сестрі, в аспекті стилю важко зарахувати до жанру блатного шансону.
Взагалі, іноді зеки у тюрмах створювали вельми значні речі.
Наприклад, один зек – англійський лицар Томас Мелорі – під час відсиджування в Ньюґетській в'язниці (куди він потрапив, як деякі думають, за сфабрикованим обвинуваченням) написав одну із найзнаменитіших книг в історії людства: великий епос «Смерть Артура», що став основною й культовою працею про лицарів Круглого Столу. Це сталося в XV столітті. (До речі, зеками у тій лондонській тюрмі в різний час були також Даніель Дефо, Джакомо Казанова та інші відомі люди).
А інший зек, перебуваючи на початку XVII століття у севільській буцегарні (теж, до речі, за сфабрикованим обвинуваченням), почав писати роман, котрий також став однією з найвизначніших книг усіх часів та народів. Зек звався Мігелєм де Сервантесом, а книга – «Дон Кіхот».
Так званими зеками під час їхніх ув'язнень у застінках були написані або початі також і інші значні книги: «Подорож довкола моєї кімнати» Ксав'є де Местра, «Що робити?» Миколи Чернишевського, «Із глибин» Оскара Уайльда, «Тюремні вірші» Бориса Антоненка-Давидовича, «Репортаж із зашморгом на шиї» Юліуса Фучика, «Тюремні щоденники» Остапа Вишні, «Зачарований принц» Леоніда Соловйова, «Спадкоємець із Калькутти» Роберта Штильмарка, «Вірші з концтабору» Йозефа Чапека, «Роза світу» Даниїла Андрєєва, «Богоматір квітів» Жана Жені, «Гуди» Гаррі Ґрея... тощо.
Отже, як бачимо, не тільки кримінальні наколки та блатний шансон можуть бути творчим самовираженням зеків.
Так, англійський король Річард Левове Серце складав пісні. На жаль, до наших днів дійшли тільки дві з них. Їх можна почути у виконанні сучасних музикантів (наприклад, у вигляді записів в Інтернеті). Але він був не єдиним монархом-композитором. Цією творчістю захоплювалися й деякі інші глави держав. Наприклад, англійський же король Генріх Восьмий складав гарну інструментальну музику, а російський цар Іван Четвертий (Грізний) – церковні пісні. Як відомо, ці два суб'єкти мають репутацію кровожерливих душогубів. А при прослуховуванні їхньої музики, складеної у вільний від душогубства час, душа слухача що називається здіймається та світлішає; і, якщо не знати імена авторів, виникає впевненість, що такі звукосполучення могла створити тільки особистість безгрішна, духовна, чиста й моральна. Дивно, як в одній людині можуть уживатися і світле, й настільки темне!
– Вважаю ці коментарі зайвими, бо теревені про літературу та музику не мають прямого стосунку до пошуків драконячого яйця і схожі на бажання Автора похвалитися власною ерудицією, – буркоче Ліва півкуля авторського мозку, – а такі хвастощі властиві людям обмеженим, яких у власній ерудиції переконали простенькі кросворди.
– А я вважаю, що навіть такі коментарі мають право на існування, – сперечається півкуля Права, – бо не можна виключати, що щось зі сказаного не було відомо читачеві, тож ці теревені могли дещо розширити читацький світогляд.
– Можете вважати що завгодно, – каже півкулям Автор. – Маєте повне право. Вважати я вам не забороняю, бо на всій території мого черепа панує демократія та плюралізм, тобто свобода думок та висловлювань.
– Слово «територія» тута недоречне, – чіпляється педантична Ліва півкуля, – тому що походить від латинського «terra», що означає – земля. Якщо немає землі, а є вода, то мовлять «акваторія», від латинського ж «aqua» – вода. Але в тебе в черепі не вода й не земля, а мозок. Мозок латиною – cerebrum. Отже, треба казати не «на території мого черепа», а «на церебрумиторії мого черепа». Що на це скажеш, Авторе?
– Заткнися.)
«Я попрохав бандуриста проспівати ще що-небудь, але повеселіше. Він охоче погодився, сказавши, що виконає жартівливу пісеньку власного витвору за назвою "Легенда про цементного гостя, або Сповідь іспанського бахура", уже українською мовою, що більш типово для пісень під бандуру.
Я потім попросив його переписати для мене текст, завдяки чому знаю його напам'ять, і із задоволенням... ні, не проспіваю, оскільки не маю вокальних здібностей, а просто прочитаю. Там так:
Прийшов останній час:Лежу на смертнім ложі.Для, святий отче, вас,Як жив, повістиМожу.Про те, як я грішив,Коли прийшов кінець,Я викласти рішив,Бо тутОтець.Було, я на мораль начхавТа донну Анну покохав.За нею причвалав на ставТа й грішнимСтав.Та серенади їй горлав.Хоча поганим був вокал.Проте на теЯ не зважав:Її жадав.Її ж ревнивий чоловікБоявся рогів цілий вік,Тож у мужчинах ворогівБачитьЗвик.І сталось врешті, далебі,Мене він викликав на бій:Сказав що звабник яТаБабій.Його я проштрикнув умент...Зробили йому монумент –Самий цемент і сам клієнтІПостамент.Настав для Анни вдовий вік.Не підіймаючи повік,Ходити має у той склеп, деЗникЧоловік.Та я її не залишавІ в склеп щоразу проводжав,В сирий та цвілий той підвалДе мрецьЛежав.Де ревнувати вже не мігЦементний статуй-чоловік.На постаменті він застигЙНічичирк.Я, знахабнілий мов удав,На п'єдестал з ним поруч ставІ за ніс ту скульптуру взявТа йСказав:"Ти за життя був дуже злий.Тепер з цементу одяг твій.Став нерухомий та німий,МовТюхтій.Ти жінку за життя беріг,Хоч до лиця тобі був ріг,Та в склеп неначе у барлігМертвийЛіг.Та в смертний час, як гілку крук,Ти Анну випустив із рук.Тепер мені ночами пеститьТіло йДух.Ти, якщо можеш, засмутисьІ з постаменту зстрибни вниз,В мій дім ввірвись, як люта рись,Та йЗапевнись.Я буду жвавий ніжний пан.Я обійму вдову за стан.А ти, із каменю бовван,У дверяхСтань.Та ні, до мене не прийдеш.Не має незворушність меж.Утратив ревність ти, авжеж,Й хоробрістьТеж"...Побачення прийшов от час.Я й Анна з'їли ананас.А за вікном і день вже згас,От якЗараз.Ніч чорна за вікном, як крук...Та раптом чутно дивний звук:Неначе кам'яний каблукТопчеБрук!Я чую "гуп" і знову "гуп"...І потом вкрився мій тулуб!Й знову "гуп"! З жаху скубЯ свійЧуб!І гучний в двері був удар!Могутньо кам'яний бунтарНа друзки трощив інвентар:ПрагнувЧвар!Мороз по шкірі промайнув,А гість цементний ротом втнув:"Одержи, раз мене торкнув,МозкуЗсув!"До мене руку він простяг.Мене неначе здув протя́г:Пірнув під стіл, сказавши "Ах!"То бувЖах!За вухо хапнув мене вінТай вивів, начебто я кінь,З підстольних моїх володіньЗаБезцінь."Дай руку!" – рік камінний пан.Я зрозумів, що мій талан –Умерти, втрапивши в капкан,ЯкКабан.Враз пукнув я. І вийшов страм.О, не повірив я очам!Розпався він, був наче самЗітлілийКрам!!!Тут сповідь вже для свят-отцяДобігла до кінця.Так, йшов тоді на монументБракований цемент!