Яйцепос. Книга 1
Ішли вони (крім шахрая) цілком оптимістично, бо були впевнені, що суд відновить справедливість, тобто змусить афериста повернути глядачам гроші за квитки, і піддасть його якому-небудь покаранню, нехай не суворому (дуже суворі взагалі тамтешнім кодексом не передбачені), але здатним послужити уроком ошуканцеві.
Повз, проїзною частиною, проїжджали неспішно мотоциклісти та автомобілі (швидка їзда, більша за 23 кілометри на годину, у межах міста була заборонена, заради безпеки пішоходів і запобігання автомобільних катастроф), іноді кінні візки й вершники-лицарі. Щодо останніх серед транспортної машинерії можна було б вигукнути фразою із твору «Берлінські коні» дотепного Остапа Вишні: «Здається, що щось химерне, часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу».
А поки ці персонажі тупотять убік суду, Автор скористається моментом, щоб повідати безцінному читачеві ще дещо про кожного з них. Крім дракона Інокентія Карловича з люмбрикусом Гавриїлом Святославовичем, про яких окрема розмова, і так званого Траляляліні, таємницю особистості якого Автор для інтриги збереже до певного часу. Про решту:
Щодо Іполита Четвертого.
Ім'я Іполит він одержав при введенні в сан священника. При народженні ж був наречений Сергієм Едуардовичем Цапиком. Числівник «Четвертий» означає, що до нього вже три православні патріархи Терентопії носили ім'я Іполит.
Цей богатирської статури патріарх Терентопської православної церкви був, крім іншого, оригінальний тим, що у вільний від релігійної роботи час він видавав журнал «Гарнюнізм!»
У цьому виданні публікувалися кольорові фотографії гарних дівчат. Автор підкреслює: саме гарних дівчат як таких, а не гарних дівчат в одязі. Бо дівчина як така й дівчина в одязі – це трошки різні естетичні категорії. Відсутність на фотографіях виробів легкої промисловості давало деяким громадянам підставу вважати цей журнал еротичним. Сам же Іполит Четвертий уважав «Гарнюнізм!» виданням духовним. Його аргументи такі: мовляв, замилування красою викликає повагу до того, хто цю красу створив. А що може бути гарніше, ніж зовнішність прекрасної неодягненої дівчини? Демонстрація нічим не прикритої божественної жіночої краси провокує в глядачах повагу до Господа, бо саме він є Творцем цих принадностей. Жіночий одяг роблять прості смертні, а голе жіноче тіло створив сам Всевишній. Хто каже, що створене смертними є кращим за створене Всевишнім, той богохульник, святотатець. Отож журнал, що провокує в такий спосіб повагу до Творця, має всі підстави вважатися виданням духовним. Отже, видавати таке духовне видання цілком пристало особі духовного звання.
Але серед священників і простих парафіян були святоші, незадоволені цим видом діяльності глави місцевого православ'я. Мовляв, недобре церковному патріархові розбещувати людей картинками з голими дівками.
Цим православним ханжам також не сподобалося, що патріарх Іполит Четвертий став нудистом, проводячи літні відпустки на нудистськім пляжі на березі річки Замийки. На їхню думку, не личить святому отцю розгулювати в чому мати народила, спокушаючи голизною громадян. Щодо «у чому мати народила» вони, звичайно ж, не мали рації, бо коли майбутнього патріарха народила мати, у нього не було ані вусів, ані бороди, ані довгого волосся, котрі щільно прикривали, зокрема й на пляжі, верхню частину його організму.
Патріарх лаяв таких критиків: «Темні ви, сонечки мої, немовби пивна пляшка! Біблію треба читати! І читати уважно, вникаючи в суть! А в Біблії прямо сказано, чорним по білому, що Господь благоволив Адамові і Єві доти, доки вони шустали Едемом у чому мати нар... тьху, у чому він їх створив, а створив він їх голісінькими, неначе стриптизери та стриптизерки наприкінці виступу. А як тільки вони засоромилися наготи й зачали надягати на себе листя, Господь розсердився й вигнав їх із раю під три чорти, прости Господи! Виходить, гуляння без одягу – це життя в божеському стилі, а напинання одягу без вагомих причин – це антибожественне перекручення! Ну там від холоду, від бруду – це причина вагома, але на пляжі одяг навіщо? Купальні костюми – це не по-божеськи! Це підступи лукавого!»
Звичайно, без одягу цей священник гуляв тільки на відповідному пляжі. А в інший час в інших місцях (та от хоча би і в театрі) був одягнений.
Втім, хоча серед терентопських православних були не схвалюючі таку видавничу діяльність патріарха і його захоплення нудизмом, а також його буйний характер і звичку розпускати руки, все-таки й на думку нікому не спадало поміняти його на іншого.
Щодо лицаря Річарда Левове Копито.
Цей лицар, на відміну від решти членів колективу Напівкруглого Столу, крім Жорика Дев'ятого, любив класичну музику. Спочатку не любив, як і колеги, а потім полюбив ці звуки, як простий... ну, скажімо, як простий диригент. А заразився цією пристрастю так:
Сім років тому білявий Річард познайомився на танцмайданчику зі жвавою симпатичною рудоволосою дівчиною, що хвацько танцювала брейк-данс. Ну там пішли шури-мури, цукерки-компліменти. Відносини дрейфували убік взаємних млосних почуттів, і Левове Копито став подумувати про шлюб і родину. Але раптом, як чортик з табакерки, вистрибнув між ними Аркадій. Будучи більш нав'язливим і жвавим на язик, захопив претендентку, запаморочив руду голівку й відбив, як той казав, у суперника. Тепер Оксана Цукерка – дружина лицаря Аркадія й мати п'ятирічного Бориса Аркадійовича.
Ну й добре, сказав собі Річард, ну й гаразд! На цих танцмайданчиках кокетки та вертихвістки, особистості несерйозні. Серйозну культурну дівчину, що зрозуміє душевну красу небалакучого чоловіка, треба шукати не на танцюльках, а в бібліотеці або там на симфонічному концерті...
І купив абонемент на цикл концертів симфонічної музики дев'ятнадцятого століття в Стайні Опери та Балету.
Спочатку його вуха, що звикли до пісеньок у нехитрому ритмі ум-ца-ум-ца, тяготилися бенкетом звуків, переплетенням мелодій і феєрверком тонів, але лицар непохитно терпів «тягомотину», обшарюючи зіницями ряди симфоманів у пошуках дівиці-гарнюні. Потім вуха звикли до симфонізму, і кандидат у женихи став почувати себе в цих звуках більш комфортно.
Однак протягом декількох концертів він так і не виглядів потенційної нареченої (тобто там були привабливі особи, але, на жаль, уже з кавалерами), тому коли абонемент закінчився, Левове Копито, сказавши собі: «Час кінчати із цією брудною справою» (маючи на увазі під брудною справою не пошуки кохання, а прослуховування симфонічної музики), припинив культпоходи в Стайню.
А за місяць відчув у душі якусь сверблячку, начебто чогось хочеться, чогось не вистачає, але незрозуміло – чого. І якось, проходячи повз афішу, що запрошувала на концерт з творів Ігоря Стравінського, відчув защемлення душі, а ноги самі завернули до театрально-концертної каси. «Вляпався! – зрозумів лицар. – Сів на голку, то пак на скрипковий ключ».
Так, звичка до академічної музики виявилася для нього чимсь на кшталт здорового різновиду наркоманії. Він не зміг противитися цій тязі й, незважаючи на глузування колег по Напівкруглому Столу, поринув у світ класичної музики, став завсідником Стайні Опери та Балету, шанувальником і знавцем цих звуків.
А от особисте життя якось не склалося: він холостяк. Зараз він, як і деякі інші чоловіки Жорикбурга, таємно закоханий у дочку корчмаря Іцхака Гільденшерна, але спроби його залицяння були відсічені красунею в самому зародку. Естер кохала... Ой, Автор забігає вперед. Про кохання цієї дівчини він повідає у свій час.
Щодо бібліотекаря Бізончика Солом'яного.
Бізончик Солом'яний був нащадком двох родів американських індіанців. Його предки за батьківською лінією, гноблені блідолицими окупантами, побудували великий човен й, покинувши Американський континент, пустилися в плавання Атлантичним океаном в пошуках земель, де індіанців ніхто б не пригноблював. А предки за материнською лінією з тією же метою рушили подорожувати океаном Тихим. Так група індіанців мая опинилася в Іспанії, а група індіанців ірокезів – у Китаї. Продовжуючи пошуки, перші сталі кочувати Євразією на схід, другі – на захід.