Яйцепос. Книга 1

– Чесно?! – вражено гаркнув мучитель, намагаючись ще раз вдарити потужним нігтем в обхід кулачка, що совався потилицею.
– Але робота ж виконана! Душевні й фізичні сили витрачені! Треба ж цінувати чужу працю! Може, і Лучано Паваротті комусь не подобається, але це ж не привід, щоб відбирати в нього гроші! Я ж заплатив за оренду залу, за роботу освітлювачів тощо...
– Не поминай всує імені Паваротті, красунчику! – Роздратований Іполит Четвертий таки схитрився нанести блискавичного щигля, випередивши пітний заслін.
  
– Це самосуд! – вискнув Траляляліні. – У вас тут правова держава, чи банда?!
– Він правий, святий отче, – заявив раптом Бізончик Солом'яний, знявши окуляри й протираючи скельця хусточкою. – Треба покликати міліцію.
– А я вже покликав, – відгукнувся із дверей Вакула Охрімович, який, виявляється, встигнув вибігти на вулицю в пошуках міліціонера й зіштовхнутися з таким за два кроки від Стайні Опери та Балету.
– Дільничний інспектор старший лейтенант Ратиця, – відрекомендувався страж порядку, входячи в зал і прикладаючи нігті до козирка фуражки. – Що тут трапилось, громадяни?
Автор нагадує читачеві: дільничний Микола Опанасович Ратиця вважав, що допомагати людям треба не тільки в робочий час, і не тільки на своїй дільниці. Тому зараз, вертаючись із роботи додому повз театр і почувши з вуст сивого механіка заклики про допомогу, він не замислюючись ринувся на місце події, тобто в храм мистецтва.
– Він мені відразу не сподобався, ще на перехресті Гоголя й Шекспіра; така неприємна фізіономія! – прогудів скуйовджений патріарх.
– Вибачте, не зрозумів, – перепитав міліціонер.
– Ось цей спочатку шарудів папірцем, а потім яа-ак брамснув! – задеренчав ветеран Шнапс, тикаючи в маестра сизим старечим нігтиком.
– А потім проштрикнув кульку й спробував зникнути! – підхопив лицар Річард Левове Копито, стріляючи в Траляляліні презирливим поглядом крізь світлі вії.
– Ще й Паваротті приплів, сонечко! – підсумував, люто сопучи, патріарх.
– Стоп-стоп-стоп! – помахав розчепіреною п'ятірнею спантеличений Ратиця. – Давайте не поспішаючи й один по одному. По-перше, кого проштрикнули? По-друге, на якому повороті? І по-третє, де потерпілий?
– Та ж ні! Лучано Паваротті – знаменитий італійський оперний співак, ліричний тенор, він його просто згадав, – устромився в бесіду індіанець-майонез, – мовляв, і він артист, а сам проштрикнув булавкою кульку, щоби вона втнула баха замість того, котрий Йоганн Себастьян!
– Стоп! Ідемо один по одному! Хто бахнув Йоганна Себастьяна? Чи це Йоганн Себастьян когось бахнув? Хто тут Йоганн Себастьян? – уточнював інспектор, із цікавістю поглядаючи на лицьовий живопис бібліотекаря.
– Та ви знову не второпали! Йоганн Себастьян уже давно вмер, не в ньому справа... – спробував прояснити обстановку дракон Інокентій Карлович, але Ратиця перебив:
– Вмер? Уже вмер? – і злегка сполотнів. – А де його труп?
– До чого тут труп! – знову зазвучав святий отець. – Ми хочемо забрати гроші в цього, з дозволу сказати, артиста, а він, віртуоз такий, не віддає! Ось у чому суть проблеми!
– Забрати в артиста гроші? – насупився міліціонер. – Тобто пограбувати?
– Давайте, я поясню, – заворочався Траляляліні, звільняючись від ослабілої хватки Іполита Четвертого. – Непорозуміння полягає в тому, що я тільки-но дав тут концерт, але між мною й деким із глядачів виникли розбіжності в поглядах на альтернативну музику. Просто не всі ще адекватно сприймають музичний андеграунд, що фрапірує адептів консервативних труїзмів, котрі манкірують сакраментальними сублімаціями й фрондирують іманентні псевдодифамації, які нівелюють догматичне епігонство, екстрапольоване в евентуальне кліше, детермінуючи сакральні парадигми амбівалентної емпатії ху...
– А, тепер зрозуміло! – перебив так званого лауреата страж закону й, полегшено усміхнувшись, зняв фуражку, щоб протерти хусточкою запітнілий козирок. – Так би відразу й сказали. Тільки я, на жаль, не зможу допомогти, оскільки в авангардній музиці ні біса... Кхе. Я, знаєте, більше попсу... Пісеньки там усілякі... А симфонії та увертюри – не розумію. Вам краще до суду звернутися. Нехай запросять експертів з музики й вирішать вашу суперечку. А я некомпетентний.
– Правильно, прямо до суду його, бурлаку! – підхопив Нетребенько. – А то узяв моду шарудіти папірцем за чужі гроші. Я й сам можу пошарудіти у нужнику, але цілком безкоштовно.
– Бач який аферист! – скреготав старий Шнапс. – Обіцяв концерт «Хвилюючі звуки», а сам утнув якусь дурню! 
– Пане міліціонере, – звернувся Траляляліні, – подивіться на глядачів: ну хіба ж вони не схвильовані? 
– Схвильовані, – підтвердив Ратиця. 
– Отже, поставлена мета досягнута: я обіцяв схвилювати слухачів звуками і я їх таки схвилював. Отже назва концерту «Хвилюючі звуки» є слушною і відповідає дійсності.
– До суду! До суду його! – задзижчало суспільство.
– Ідемо, пташеня моє. – Патріарх згріб жертву й потупав до виходу, а слідом рушила й жива маса, як фарш із м'ясорубки.
– Стійте! Стійте! – закричав дільничний, розмахуючи над юрбою розчепіреною кистю. – Не пріть, як череда! Ви ж на вулиці рух перекриєте! Однаково ви всі до суду не втиснетеся – там зал маленький! Виберіть декількох депутатів, які від імені всієї Стайні...
– Старший лейтенант діло каже! – перебив громіздкий святий отець, традиційно давши щигля віртуозові нігтем по лисинці, щоб не крутився. – Пропоную обрати від громади глядачів Стайні Опери та Балету депутатів у кількості... еее... восьми громадян. А персонально ось кого: мене, бо я дуже розумний і скромний; дракона, бо він великий і значний; лицаря, бо він залізний хлопець; бібліотекаря, бо він просто чудо, хоч і в пір'ї; пенсіонера Шнапса, бо він ветеран і стахановець; коваля Нетребенька, бо він... ось який; касира Джульєта Дездемоновича Грошенятка, бо він теж мій друг; ну й нарешті — мага Акмуса, бо він чудотворець. Усі ми суб'єкти відомі, шановні, розумники й молодці. Грудьми стоятимемо за ваші інтереси з метою знешкодження цього особливо небезпечного віртуоза. – Іполит Четвертий звичним жестом вдарив бранця нігтем у потилицю. – А тепер проголосуємо. Хто буде проти, з тим я особисто проведу співбесіду. – Він демонстративно потер пальцями лівої руки великий кулак правої. – Отже, хто за нас, гарних, підніміть кінцівку. Таких хто проти й утрималися, звичайно, нема? Одноголосно. Вибрані, гайда за мною. Решта, чекайте тут.
Штовхаючи перед собою гастролера, патріарх покинув зал Стайні, а з ним і чудова сімка (вірніше – вісімка, адже на шиї дракона в брезентовій кишені був ще один громадянин, за якого не голосували).
☼ ☼ ☼
Маршрут від Стайні Опери та Балету до будинку міського суду делеговані громадяни долали, ідучи вервечкою, тобто один за одним, а не юрбою, щоб не створювати перешкоди рухові по тротуару іншим пішоходам. Зустрічні пішоходи мали можливість спостерігати наступну картину: за невисоким чоловіком щільної статури у концертному фраку із краваткою-метеликом, що плентається неохоче, тупотить богатирського вигляду довговолосий бородань в одязі церковного покрою, однією рукою притримуючи фрачного за шкірку й у той же час підштовхуючи вперед, а іншою б'ючи періодично по плішивій маківці нігтем. Слідом крокує інтелігент в окулярах, голова якого прикрашена пір'ям і фарбами. За ним іде роботяга з рум'яним лицем, сивими власами й вусами, попихуючи тютюновим димом з короткої люльки. Вслід дрібоче дідок, почасти лисий, почасти сивий, але з напрочуд молодими очима. За ним бреде скуйовджений чорноволосий гостроносий кремезний коротун. Далі випливає індивідуум із сірими очима й випнутим квадратним голеним підборіддям, в авіаторській шкіряній куртці й аналогічному шоломі. По його п'ятах рухається білявий лицар, без шолома, але в доспіху, не бойовому, а, так би мовити, декоративному, вихідному. Завершує хід дракон в окулярах, із брезентовою кишенею на шиї.