Печера ідей
<sup>Я почув задоволення, завдавши удару у відповідь! Його непроникні очі якусь хвилю розглядали мене крізь отвори в масці, а тоді він буркнув:</sup><sup>— Що ти маєш на увазі?</sup><sup>— Монтал стверджує, що папірус, на якому написано цей розділ, пахне жінкою і має текстуру, ніби «м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Цей безглуздий опис по-своєму ейдетичний: він зображає «чоловіко-жінку» або «жінку-войовницю» — амазонку з «Іпполітиного пояса». Якщо поглянути на попередні розділи, то схожі приклади можна знайти в кожному описі папірусу…</sup><sup>— І що з цього випливає?</sup><sup>— Що Монталові вставки — <i>частина тексту</i>, — я усміхнувся, коли тюремник нічого не відповів. — Його скупі примітки не мають нічого до мовознавства, вони ейдетичні й посилюють образи з книжки. Мене завжди дивувало, що такий фахівець, як Монтал, не зауважив у «Печері ідей» ейдезису. Але тепер я збагнув: він <i>знав</i> про ейдезис і бавився з ним <i>так само</i>, як автор це робить власне у творі…</sup><sup>— Бачу, що ти багато думав, — визнав тюремник. — Що ще ти збагнув?</sup><sup>— Що «Печера ідей» у тій формі, у якій вона нам відома, — це <i>фальшивий</i> твір. Тепер я розумію, чому ніхто нічого не чув про неї… Ми маємо тільки Монталову редакцію, навіть не первопис. Водночас книжку написано, маючи на думці працю майбутнього перекладача, адже текст виповнений хитрощами й пастками, які міг розставити тільки інший перекладач такого самого або більшого хисту… Єдине пояснення, яке спадає мені на думку… це Монтал <i>написав</i> «Печеру ідей»!</sup><sup>Маска нічого не відповіла. Я невблаганно мовив далі:</sup><sup>— Первопис «Печери» не зник: Монталова редакція і є первопис!</sup><sup>— Навіщо Монталові писати щось таке? — безпристрасним тоном запитав тюремник.</sup><sup>— Бо він збожеволів, — відказав я. — Монтал був одержимий ейдетичними книжками: він гадав, що за їхньою допомогою можна довести платонівську теорію ідей і таким чином продемонструвати, що наш світ, життя та увесь всесвіт — раціональні й справедливі. Але йому це не вдалося. Тоді, збожеволівши, він сам написав ейдетичний твір, скориставшись своїм бездоганним знанням грецької мови та ейдезису. Твір, що мав бути призначений для його колег-перекладачів. Він немовби промовляв: «Дивіться! Ідеї існують! Вони тут! Ну ж бо, знайдіть лишень головний ключ!..»</sup><sup>— Але Монтал не знав, у чому полягає головний ключ, — відказав тюремник. — Я замкнув його тут…</sup><sup>Я пильно глянув у чорні отвори маски й промовив:</sup><sup>— Годі вже брехати, Монтале…</sup><sup>Навіть Геракл Понтор не сказав би краще!</sup><sup>— Хай там як, — вів я далі, поки він мовчав, — ти діяв розумно. Імовірно, ти облаштував свою смерть, використавши якогось волоцюгу… Я волію думати, що ти знайшов його мертвим і передягнув у власне пошматоване вбрання, застосувавши ту саму хитрість, яку вигадав для вбивства Евнея… Опісля, офіційно «мертвий», ти почав діяти в тіні… Написав цей твір, маючи на думці його майбутній переклад. Потім, довідавшись, що переклад доручено мені, став за мною стежити. Додав кілька фальшивих сторінок, щоб заплутати мене, змусити запалитися одержимістю до цього тексту, бо ж, як ти сам казав, «ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього». Урешті-решт ти викрав мене і ув’язнив тут… Може, це підвал у твоєму будинку… може, сховок, у якому ти мешкаєш відтоді, як інсценував власну смерть… Чого ти хочеш від мене? Та того самого, чого хотів завжди: довести існування Ідей! Якщо мені вдасться віднайти у <i>твоїй</i> книжці образи, які <i>ти</i> приховав, це означатиме, що ідеї існують незалежно від того, хто про них думає, хіба не так?</sup><sup>Запала довжелезна мовчанка. Моє обличчя було такою самою усміхненою маскою, як і його. Нарешті він промовив, карбуючи кожне слово:</sup><sup>— Перекладачу, <i>залишайся</i> в <i>печері</i> своїх приміток на споді сторінки. Не намагайся видобутися звідти <i>нагору, у текст</i>. Ти не розгадник таємниць, хоч як би тобі цього хотілося… Ти лише звичайний перекладач. Тож <i>перекладай далі!</i></sup><sup>— Чому це я маю обмежитися роллю звичайного перекладача, якщо ти не хочеш обмежитися роллю звичайного <i>читача?</i> — виклично відказав я. — Ти автор цього твору, тож не заважай мені наслідувати його героїв!</sup><sup>— Але я не автор «Печери ідей»! — мало не плачучи, скрикнула постать у масці.</sup><sup>І вийшла, гримнувши дверима.</sup><sup>Тепер я почуваюся краще. Цю битву, здається, я виграв.</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
11*
__________
<sup>* Мене розбудило несамовите валування собак. Воно досі лунає, схоже, десь недалеко від моєї темниці. Цікаво, мій тюремник намагається залякати мене чи це просто збіг (в одному принаймні можна бути певним: він не брехав, коли казав, що має собак, бо він їх справді <i>має</i>)? Утім, є й третє, доволі дивне, пояснення: мені ще треба перекласти два розділи, і на кожен лишається по одному Геракловому подвигу: якщо порядок правильний, то цьому, одинадцятому розділу, відповідає приборкання Цербера, а останньому — яблука Гесперид. Цербер — це лютий багатоголовий <i>пес</i>, що стереже браму пекла, куди Геракл мав спуститися, щоб спіймати його. Отож, чи не намагається мій замаскований сторож увести ейдезис до <i>реальності?</i> Тим часом Монтал пише про папірус: «Подертий, брудний, смердить дохлою собакою».</sup>¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Чоловік спустився стрімкими кам’яними сходами туди, де чекала смерть. Це було освітлене каганцями підземне приміщення, що складалося з невеликого передпокою та центрального коридору з видовбаними у скелі камерами по обидва боки. Утім, стояв тут запах не смерті, а того, що їй передує, — передсмертної агонії. «Різниця між двома запахами, либонь, майже непомітна, — подумав чоловік, — а проте кожен пес відчув би її». Крім того, йому видавалося цілком логічним, що тут пахне саме так, адже це була в’язниця, де тримали засуджених на смерть, які чекали виконання присуду.
Тут не змінилося нічого ще від часів Солона, немовби кожна наступна влада побоювалася наближатися до цього місця, щоб якось оновити його. У передпокої охоронці зазвичай грали в кості з нічними вартовими і лаялися після вирішальних кидків: «Собака, Евмольпе! Клянуся Зевсом, тобі платити!»* За передпокоєм короткі сходи вели в густий морок камер, де злочинці ниділи, рахуючи дні, які лишалися їм до приходу вічного мороку. Хоча ці комірки цілком очікувано були позбавлені найпростіших вигод, у деяких випадках робили винятки: наприклад, Сократ, що був ув’язнений у передостанній камері праворуч (хоча деякі наглядачі стверджували, що в останній ліворуч), мав до своїх послуг лежак, каганець, невеличкий стіл і кілька стільців, на яких завжди сиділи його численні відвідувачі. «Але це тому, — пояснювали наглядачі, — що він провів тут багато часу, перш ніж вирок виконали, адже кінець його суду збігся зі Священними днями, коли судно з прочанами пливе до Делосу і страти, як відомо, заборонені… Проте він не скаржився на затримку, аж ніяк… Горопаха мав неабиякий терпець!..» Хай там як, а такі випадки траплялися нечасто. І, ясна річ, для того єдиного в’язня, який зараз чекав своєї останньої години, ніхто не робив жодних винятків: його мали стратити вже сьогодні.