Печера ідей

Він побачив, як рабиня зупинилася біля його ніг. Повітря клекотіло у неї в грудях, коли вона здійняла тремтячий кинджал у погрозливому безпорадному жесті. Але сили зрадили її, і ніж, гучно брязнувши, упав на підлогу. Тоді з її рота вихопився глибокий віддих, що наприкінці перетворився на люте гарчання, і Понсіка знерухоміла, хоча навіть її дихання, здавалося, було виповнене шаленим гнівом, немовби вона відмовлялася здаватися, доки не виконає свого завдання. Геракл зачудовано спостерігав за нею. Нарешті він обережно, наче мисливець, не впевнений у смерті впольованої здобичі, підійшов до неї. Перш ніж покінчити з нею, розгадник хотів збагнути її мотиви. Він нахилився і зняв з її обличчя маску. Поглянув на плетиво шрамів і щойно знищені очі. Рабиня хапала ротом повітря, як риба на суходолі.
— Коли, Понсіко? Коли ти почала ненавидіти мене?
Запитувати про це було однаково, що запитувати, коли вона вирішила стати людиною, вільною жінкою, бо йому раптом спало на думку, що ненависть, наче повеління могутнього владаря, у певному розумінні звільнило її від рабства. Геракл пригадав той день, коли побачив її на невільницькому ринку — самотню, адже інших покупців вона не надто цікавила; пригадав усі роки сумлінної праці, її безгучні жести, слухняність і покірливу згоду, коли він попросив (чи наказав?) носити маску… У цьому всьому він не знаходив жодного натяку, жодного підозрілого випадку, який щось пояснив би.
— Понсіко, — прошепотів він їй на вухо, — скажи мені чому. Ти ж можеш іще рухати руками…
Рабиня важко дихала. Її понівечене обличчя з очима, що скидалися на пташат або гадюченят, розчавлених ще в шкаралупі, було потворне. Але Гераклові йшлося не про вигляд Понсіки, а про її відповідь. Він боявся, що рабиня помре, так і не відповівши. Розгадник поглянув на її ліву руку, яка шкребла підлогу, але слів не було. Він перевів погляд на праву, яка вже покинула кинджал. Слів не було.
Серед цієї жахливої тиші Геракл подумав: «Коли ж це сталося? Коли тобі дали свободу чи коли ти сама її знайшла? Можливо, ти справді, як багато хто, ходила до Елевсіна й зустріла їх…» Він нахилився нижче та відчув її запах — той самий, який ішов від мертвих Евмарха й Анфіса. Але не від Евнея. «Звісно, — сказав Геракл сам до себе, — від Евнея тхнуло вином».
Раптом він почув удари серця. Свого? Її? Мабуть, її, адже Понсіка помирала. «Вона страждає від жахливого болю, але, схоже, їй байдуже». Розгадник відійшов далі, щоб не чути цього серцебиття. Спогад про його нав’язливий кошмар наринув на нього, але цього разу він вчепився за його пригнічену свідомість, наче неспання було тим світлом, якого бракувало, щоб розігнати ту густу темряву. Геракл знову побачив вирване серце, руку, яка його стискала; роздивився воїна й нарешті виразно почув його слова.
І тоді він пригадав те, що забув, — ту дрібну деталь, про яку сон криком кричав йому від самого початку.
Хоча агонія Понсіки тривала ще довго, Геракл нерухомо стояв над її тілом, дивлячись у нікуди. Коли вона померла, надворі вже народився новий день, і сонячне проміння перетинало тьмяну спальню.
Але Геракл і далі не рухався.*
__________
<sup>* Геракле Понторе, я врятував тобі життя, старий друже! Це неймовірно, але здається, я таки врятував тобі життя! Я плачу на саму лише думку, що це справді так. Перекладаючи, я записав власний крик, і ти його почув. Авжеж, хтось може подумати, ніби я попередньо прочитав оригінал, а вже потім, працюючи над перекладом, написав свою осторогу за рядок до того, як це слово зринуло в тексті, але присягаюся, що я цього не робив. Принаймні свідомо не робив… Що ж ти пригадав щойно? Чому я цього не пригадую? Я мав би знати те, що й ти, але…</sup>
<sup>Я мав важливу розмову зі своїм тюремником, який щойно пішов. З’явився він, як завжди, несподівано, коли я писав попередній абзац. Мав на собі ту саму маску усміхненого чоловіка та чорний плащ. Він пройшовся моєю невеличкою камерою з кінця в кінець, повернувся, а тоді запитав:</sup>
  
<sup>— Як справи?</sup>
<sup>— Завершив переклад десятого розділу. Ейдезис вказує на Іпполітин пояс і на амазонок, жінок-войовниць. Але, — додав, — там також є я.</sup>
<sup>— Справді?</sup>
<sup>— Тобі це відомо краще, ніж будь-кому, — сказав я.</sup>
<sup>Маска дивилася на мене з незмінною усмішкою.</sup>
<sup>— Я вже казав тобі: я не додавав до твору жодного слова, — відповів він.</sup>
<sup>Я глибоко зітхнув і переглянув свої примітки.</sup>
<sup>— Коли Геракл кохається з танцівницею Ясінтрою, його тіло описано як «худе». Тимчасом як Геракл товстий, і читачеві це добре відомо.</sup>
<sup>— І що з того?</sup>
<sup>— <i>Я</i> худий.</sup>
<sup>Його сміх, що пролунав з-за маски, видався силуваним. Закінчивши сміятися, тюремник сказав:</sup>
<sup>— Тобі ж відомо, що «λεπτóς» у перекладі з грецької — це не лише «худий», а й «витончений». Кожен читач збагнув би, що в цьому місці йдеться радше про витончений розум Геракла Понтора, ніж про його статуру… Я пам’ятаю це речення. У буквальному перекладі воно звучить: «Витончений Геракл напружив своє тіло». Геракла тут названо «витонченим» за тим самим принципом, за яким Гомер характеризує Одіссея як «хитромудрого»… — він знову розсміявся. — <i>Тобі</i>, звісна річ, кортіло перекласти «λεπτóς» як «худий», і я можу собі уявити чому! Але не хвилюйся, ти не один такий: кожен читає те, що хоче прочитати. Слова — це лише поєднання знаків, які завжди підлаштовуються до наших смаків.</sup>
<sup>Так само він зневажив і решту моїх начебто доказів: Геракл теж міг мати «глибокі залисини» на скронях, а згадка про «чорну» бороду — як у мене — замість «посрібленої сивиною», могла з’явитися через помилку переписувача. Шрам на лівій вилиці, пам’ятка про «бійку в дитинстві», — такий схожий на той, якого лишив мені шкільний товариш, — це, без сумніву «збіг», як і перстень на середньому пальці лівої руки.</sup>
<sup>— Тисячі людей мають шрами й носять персні, — сказав він, — а ти просто захоплюєшся головним героєм і будь-що прагнеш бути схожим на нього… особливо в найцікавіші моменти. Цей егоцентризм притаманний усім читачам: ви гадаєте, буцімто текст написано з думкою про вас і, читаючи його, уявляєте кожну сцену по-своєму! — голос його зненацька став відповідати виразу на масці. — Либонь… либонь читаючи цей уривок, ти зазнав <i>неабиякої втіхи</i>, еге ж? Не дивися на мене так, це часто трапляється!</sup>
<sup>Поки я ніяково мовчав, тюремник підійшов і прочитав примітку, яку я саме писав, поки він не перервав мене.</sup>
<sup>— Що? Ти «врятував життя» головному героєві? — вигукнув він за моєю спиною недовірливим тоном. — Але ж і силу мають ейдетичні книжки!.. Дивно… твір написано так давно, а він досі так впливає на читача!</sup>
<sup>Але його черговий вибух сміху різко урвався, коли я відказав:</sup>
<sup>— А може, його написано <i>не так давно</i>.</sup>