Печера ідей

Зайшовши у прохолодну сутінь передпокою, Діагор почув якийсь шум, що долинав із бібліотеки, і насупився.
Бібліотека Академії розміщувалася у залі з великими вікнами, до якої вів короткий коридор праворуч від головного входу. Зараз двері були відчинені — дивно, адже лекції начебто скасовано, а учні не мали звички присвячувати вільні дні вивченню текстів. Хіба що котрийсь із менторів…
Діагор рішуче підійшов і зазирнув до бібліотеки.
Рештки світла з бенкету присмеркового сонця сочилися крізь вікна без віконниць. Перші столи були порожні, далі теж нікого не було, а ось у глибині зали… У глибині зали він побачив стіл, завалений папірусами, за яким, однак, ніхто не сидів. Як видавалося, неторкнуті були й полиці, на яких під дбайливим наглядом зберігалися філософські тексти (зокрема й не один примірник Платонових «Діалогів»), а також поетичні та драматичні твори. «Чекайте-чекайте, а онде, у лівому кутку…»
Там спиною до Діагора стояв якийсь чоловік. Нахилившись, він шукав щось на нижніх полицях, і тому філософ не помітив його відразу. Зненацька чоловік різко випростався зі згортком папірусу в руці, і Діагор упізнав його, навіть іще не бачивши обличчя.
— Геракле!
Розгадник обернувся з непритаманною йому прудкістю — наче кінь, підстьобнутий батогом.
— А, це ти, Діагоре!.. Коли ти запросив мене до Академії, я познайомився з кількома рабами, і сьогодні вони впустили мене до бібліотеки. Не сердься на них… ну і на мене, звісна річ…
Філософові спершу здалося, що Геракл занедужав: обличчя його було таке бліде, наче з нього сплинула вся кров.
— Але що…
— Клянуся священною Зевсовою егідою, — перебив його Геракл, що аж тремтів. — Ми зіштовхнулися з могутнім і незвичайним злом, Діагоре, злом, бездонним, наче морська безодня, злом, яке стає темнішим, що глибше ми в нього занурюємось. Нас ввели в оману!
Він говорив дуже швидко, не припиняючи діяльності: розгортав і знову згортав сувої папірусу, клав їх назад на полички… Кажуть, візниці розмовляють так із кіньми під час перегонів. Товсті Гераклові руки і його голос тремтіли одночасно. Він гнівно мовив далі:
— Нас використали, Діагоре, тебе й мене, використали, щоб розіграти жахливий фарс. Ленейську комедію з трагічним фіналом!
— Про що ти кажеш?
— Про Менехма, про Трамахову смерть, про вовків на Лікавіті… Ось, про що я кажу!
— Що ти маєш на увазі? Менехм невинен?
— О ні! Він винен, винен більше, ніж згубна жага! Але… але…
Він затнувся й підніс кулак до рота. Відтак промовив:
— Я все поясню тобі в належний час. Сьогодні вночі я мушу відвідати одне місце… Мені б хотілося, щоб ти пішов зі мною, але попереджаю: те, що ми побачимо там, буде не надто приємним!
— Я піду, — відказав Діагор, — навіть на протилежний берег Стіксу, якщо ти гадаєш, що це допоможе розкрити ту оману, про яку ти кажеш. Повідай мені лише одне: це стосується Менехма, чи не так?.. Він посміхався, коли визнавав себе винним… а це, без сумніву, вказує на те, що він має намір утекти!
— Ні, — відказав Геракл. — Менехм посміхався, коли визнавав себе винним, тому, що не має наміру втікати.
Побачивши здивування на Діагоровому обличчі, він додав:
— Саме так їм і вдалося нас одурити!*
__________
<sup>* Він прийшов у інакшій масці (цього разу — з усміхненим чоловічим обличчям). Я підвівся з-за столу.</sup>
<sup>— Ти вже виявив головний ключ? — голос звучав приглушено з-під розсміяної личини.</sup>
<sup>— Хто ти?</sup>
<sup>— Я — запитання, — відказав мій тюремник і повторив: — Ти вже виявив головний ключ?</sup>
<sup>— Випусти мене звідси…</sup>
<sup>— Випущу, коли виявиш ключ. Ти вже виявив його?</sup>
<sup>— Ні, не виявив! — заволав я, зриваючись із прив’язі й гублячи віжки спокою. — Ейдезис у творі вказує на Гераклові подвиги, і на дівчину з лілією, і на перекладача… але я не знаю, що все це може значити! Я…</sup>
  
<sup>Він перервав мене з насмішкуватою серйозністю:</sup>
<sup>— Може, ейдетичні образи — лише частина ключа. Про що йдеться у творі?</sup>
<sup>— Про… про розслідування низки вбивств… — забелькотів я. — Головний герой уже начебто знайшов винного, але тепер… тепер виникли якісь сумніви… я ще не знаю, у чому річ.</sup>
<sup>Тюремник начебто хихотнув (пишу «начебто», бо маска приховувала його емоції), а тоді сказав:</sup>
<sup>— Може ж бути й таке, що головного ключа взагалі нема, хіба ні?</sup>
<sup>— Не думаю, — миттю відповів я.</sup>
<sup>— Чому?</sup>
<sup>— Бо якби ключа не було, ти б не тримав мене замкненим тут.</sup>
<sup>— О, дуже добре, — здавалося, моя відповідь його потішила. — Отже, я для тебе — <i>доказ</i> існування головного ключа!.. А краще сказати, <i>найважливіший</i> доказ.</sup>
<sup>Я вдарив кулаком по столу й загорлав:</sup>
<sup>— Годі вже! Ти знаєш текст! Ти навіть змінив його: виготовив фальшиві сторінки та перемішав їх зі справжніми! Ти прекрасно володієш мовою і стилем твору! Навіщо тобі я?</sup>
<sup>Хоч маска не переставала сміятися, тюремник, схоже, замислився на якусь мить. Відтак сказав:</sup>
<sup>— Я жодним чином не змінював твору. У ньому немає фальшивих сторінок. Ти просто заковтнув ейдетичну приманку.</sup>
<sup>— Тобто?</sup>
<sup>— Коли твір, як у цьому випадку, має сильний ейдезис, читач стає настільки одержимим образами, що вони якоюсь мірою затягують його в текст. Ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього. Як у погляді коханої ти прагнеш бачити її любов до тебе, так і в словах ейдетичної книжки ти хочеш виявити свою присутність…</sup>
<sup>Я роздратовано взявся перебирати аркуші, доки не знайшов потрібний.</sup>
<sup>— І тут також? — показав я йому. — Коли у фальшивому восьмому розділі Геракл Понтор розмовляє з ув’язненим перекладачем? Тут я теж заковтнув ейдетичну приманку?</sup>
<sup>— Авжеж, — спокійно відповів тюремник. — Згадки про Перекладача, до якого Крантор часом звертається у другій особі, трапляються впродовж усього твору. Саме з ним і розмовляє Геракл у тому «фальшивому» розділі… Але це не означає, що він — <i>це ти!</i>..</sup>
<sup>Я не знав, що відповісти: його логіка була нищівна. Раптом з-під маски почувся сміх.</sup>
<sup>— Ох, ця література!.. — промовив він. — Читання — це не роздуми на самоті, мій друже, читання — це розмова! І не звичайна розмова, а платонівський діалог, коли твоїм бесідником виступає ідея. Проте ця ідея не є сталою: провадячи з нею діалог, ти змінюєш її, присвоюєш собі, починаєш вірити в її незалежне існування… Ейдетичні книжки використовують цю властивість, щоб розставити хитрі пастки… пастки, які можуть довести тебе до… божевілля, — помовчавши, він додав: — Саме це сталося з Монталом, твоїм попередником…</sup>