Печера ідей

Він не міг не думати про ту тяжку випробу, яку йому довелося пройти. Публіка поставилася співчутливо до його виступу, але що думає Платон та його товариші? Діагор не запитував їх. Власне кажучи, після суду він заледве перекинувся з ними кількома словами і поквапно пішов, не наважившись шукати відповіді навіть у їхніх очах. Та й навіщо? Глибоко в душі він знав, що думають ментори. Він відпустив віжки, і три юні жеребці понеслися безбач. Мало того — він, ні з ким не порадившись, найняв розгадника й ревно приховував результати його розслідування. Ба більше: він збрехав! Тяжко збезчестив шановану родину, щоб захистити Академію. Милостивий Зевсе! Як таке могло статися? Що змусило його безсоромно заявити, буцімто бідолашний Евней заподіяв тих ран сам собі? Пекуча згадка про цей наклеп пожирала його спокій.
Діставшись до білого портика з двома нішами й невідь-чиїми обличчями, Діагор спинився. «Не пройде той, хто не знає геометрії», — промовляв надпис, викарбований у камені. «Не пройде той, хто не любить Істини, — подумав Діагор, страждаючи від докорів сумління. — Не пройде той, хто ницо бреше і шкодить іншим своєю брехнею». Насмілиться він зайти чи відступить? Чи гідний він переступити цей поріг? Теплувата волога скотилася по його почервонілій щоці. Він заплющив очі і з люттю зціпив зуби, наче кінь, що закусує вудила після різкого посмику візника. «Ні, я не гідний», — подумав філософ.
Ураз він почув, як хтось його гукає:
— Діагоре, зажди!
То був Платон, що наближався до портика. Схоже, він усю дорогу йшов за Діагором. Очільник Академії великими кроками, мало не навскач, підійшов до ментора та обійняв його за плечі своєю кремезною рукою. Вони разом минули портик і пройшли до саду. Серед олив воронá кобила сперечалася із двома десятками зелених мух за огидні шматки м’яса.*
__________
<sup>* Тут ейдезис посилено цим безглуздим образом: кобила, що їсть гниле м’ясо, та ще й у садку Академії! На мене напав такий нестримний сміх, що врешті я аж перелякався і від страху засміявся знову. Я скинув аркуші на підлогу і, схопившись обіруч за живіт, реготав дедалі дужче, тимчасом як дзеркало в моїй голові показувало чоловіка середніх літ із чорним волоссям і залисинами на скронях, що рвав боки від сміху в наглухо зачиненій кімнаті у майже цілковитій темряві. Цей образ викликав у мене вже не сміх, а <i>сльози</i>. Наприкінці, щоправда, була дивна мить крайнього вияв упочуттів, коли обидві емоції злилися в одну. М’ясоїдна кобила у Платоновій Академії! Хіба ж це не смішно? І, звісна річ, ні Платон, ні Діагор її <i>не бачать!</i> У цьому ейдезисі є якась блюзнірська збоченість… Монтал пише: «Ця присутність тварини збентежує нас. Історичні джерела не містять жодної згадки про м’ясоїдних кобил в Академовому гаї. Помилка? Ще одна з тих багатьох, яких припустився Геродот?» Геродот!? Ви знущаєтеся?.. Але годі сміятися: кажуть, божевілля починається з нестримного реготу.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Закінчився суд? — відразу запитав Платон.
Діагор подумав, що той глузує над ним.
— Ти ж був серед глядачів і знаєш, що закінчився, — відказав він.
Платон розсміявся — стиха як на свою велетенську статуру, але цілком нормально як для звичайної людини.
— Я кажу про суд не над Менехмом, а над Діагором. То як, він закінчився?
Діагор зрозумів і захоплено подивувався такій проникливій метафорі. Він спробував усміхнутися й відповів:
— Гадаю, що так, Платоне, і, маю підозру, судді схиляються до засуду.
— Дарма. Їм не слід бути такими суворими. Ти вчинив те, що вважав правильним. Саме до цього й повинна прагнути розумна людина.
— Але я надто довго приховував те, що знав… і Анфіс заплатив за це життям. А Евнеєва родина ніколи мені не пробачить, що я своїм наклепом заплямував арете — чесноту їхнього сина…
Платон примружив великі сірі очі й промовив:
— Іноді зло несе з собою потрібне й корисне добро, Діагоре. Я переконаний, що Менехма не викрили б, якби він не скоїв цей останній жахливий злочин… Що ж до Евнея та його родини, то вони повернули собі арете і навіть піднеслися в очах людей, адже тепер стало відомо, що наш учень був не винуватець, а жертва.
  
Він замовк і випнув груди, немовби збирався закричати. Споглядаючи на безхмарне золотаве призахідне небо, він додав:
— А втім, це добре, що ти чуєш докори своєї душі, Діагоре, адже, урешті-решт, ти приховав правду і збрехав. Хоч ці вчинки й принесли корисні наслідки, але ж не забуваймо, що за своєю суттю вони лихі.
— Я знаю, Платоне. Саме тому я більше не вважаю себе гідним шукати Чесноту в цьому священному місці.
— Навпаки: тепер ти можеш шукати її успішніше за будь-кого з нас, адже знаєш нові шляхи, що провадять до неї. Помилка — це одна з форм мудрості, Діагоре. Хибні рішення — це суворі вчителі, які навчають нас не помилятися наступного разу. Застерегти від того, чого чинити не слід, — важливіше, ніж просто порадити, як діяти правильно. А хто краще розповість, чого чинити не слід, ніж той, хто, припустившись помилки, уже скуштував гіркого плоду наслідків свого вчинку?
Діагор спинився і втягнув у легені пахуче садове повітря. Він почувся спокійніше, і почуття провини вже менше дошкуляло йому, адже слова засновника Академії гоїли його душу, наче цілющий бальзам — болючі рани. Кобила за два кроки від нього, здавалося, вищирила в посмішці свої темні зуби і знову взялася хижо роздирати ними м’ясо.
Не знати чому менторові зненацька пригадалася лячна Менехмова посмішка, що викривила скульпторові губи, коли він на суді визнавав свою вину.*
__________
<sup>* Не знати чому, кажете? Мене знову пориває на сміх! Цілком очевидно, що ейдетичні образи раз по раз проникають до Діагорової свідомості (цікаво, що з Гераклом такого ніколи не відбувається — він бачить лише те, що бачать його очі). Таким чином «посмішка кобили» перетворюється у спогад про посмішку Менехма.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
З чистої цікавості, а також прагнучи змінити тему, Діагор запитав:
— Що може спонукати людину до таких учинків, які скоїв Менехм? Що опускає нас до рівня диких тварин, Платоне?
Кобила пирхнула, доїдаючи останні криваві шматки м’яса.
— Нас отуплюють пристрасті, — замислившись на хвилину, відказав Платон. — Чеснота вимагає зусилля, що на тривалому відтинку часу дає приємні й корисні результати, але пристрасті — це миттєві, раптові бажання; вони засліплюють нас, заважають думати розважливо… Ті, хто, як Менехм, віддається блискавичним утіхам, не розуміють, що чеснота — це значно триваліша й зисковніша насолода. Зло — це невігластво, звичайне, просте невігластво. Якби ми всі знали про переваги чесноти й уміли міркувати вчасно, ніхто з власної волі не вибрав би зло.
Кобила знову запирхала, розбризкуючи кров із зубів. Здавалося, вона регоче, відкопиливши червонясті варги.
— Іноді я думаю, Платоне, що зло глузує з нас, — замислено відказав Діагор. — У такі миті я втрачаю надію і починаю вірити, що зло нас подолає і насміється над нашими зусиллями, що наприкінці воно чекатиме на нас і останнє слово лишиться за ним…
«І-го-го! І-го-го!» — заіржала кобила.
— Що це за галас? — запитав Платон.
— Це дрізд. Ондечки, — показав Діагор.
«І-го-го! І-го-го!» — повторив дрізд і злинув у повітря.*
__________
<sup>* Ця метаморфоза ейдетичної кобили в реального дрозда (себто дрозда, що належить до реальності твору) підкреслює головне запитання цієї сцени: чи глузує зло з філософів? Не забувайте: дрізд — чорного кольору…</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Вони обмінялися ще кількома словами, а тоді розпрощались як друзі. Платон попрямував до свого скромного помешкання біля гімнасія, а Діагор — до будинку школи. Він почував задоволення й неспокій, як то траплялося завжди після розмови з Платоном. Ментор горів бажанням застосувати на практиці те, чого, як йому здавалося, він навчився. Завтра, думав Діагор, він почне життя заново. Цей досвід навчить його, що не слід занедбувати виховання жодного учня, не слід мовчати, коли потрібно говорити, навчить бути учневі не лише за повірника, а й за наставника і порадника… Трамах, Евней та Анфіс — це три його тяжкі помилки, яких він більше ніколи не припуститься!