Печера ідей

Коли голод почав збурювати плоть, архонт-басилевс вирішив, що свідчень уже досить. Його чисті блакитні очі звернулися до обвинуваченого з увічливо-байдужим, наче в коня, виразом:
— Менехме, сину Лака, із дему Харисій, суд надає тобі право висловитися на свій захист, якщо ти того бажаєш.
Урочистий круг Ареопагу з його колонами, пахучою курильницею і помостом ураз стиснувся в одну точку, до якої глядачі спрямували свої невситимі погляди: глевке скульпторове обличчя, його темна плоть, покраяна немовби на порції зморшками зрілості, моргливі очі, голова, притрушена цукровою пудрою сивини.
У пожадливій тиші, неначе під час обряду узливання перед бенкетом, Менехм, син Лака, із дему Харисій поволі розтулив рот і провів кінчиком язика по зашерхлих губах.
І всміхнувся.*
__________
<sup>* І глядачі з’їли його. Опис суду над Менехмом набирає вигляду ейдетичного бенкету, на якому скульптор — це головна страва. Ще не знаю напевне, на який Гераклів подвиг натякає автор, але вже здогадуюся. У будь-якому разі, цей ейдезис видається таким смачним, що мені вже котиться слинка.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Зуби, палюче дихання — це був рот жінки. Він знав, що рот може вкусити, з’їсти, пожерти, але тої миті йому важило інше — серце, що билося в руці невідомого. Він не зважав ані на повільне просування губ самиці (бо йшлося радше про самицю, ніж про жінку), ані на холоднуваті дотики її зубів, що мандрували його шкірою. Почасти тому (тільки почасти), що ці пестощі були йому приємні. Але серце… тріпотлива волога плоть, яку стискали дужі пальці… Потрібно було з’ясувати, що ховається там далі, кому належить та густа тінь, що чигала на межі його видива. Бо ж рука не висіла в повітрі сама собою, тепер він це знав. Рука належала постаті, яка показувалася й ховалась, наче місяць, що прибуває та убуває. Ще трішки, і він побачить її… він уже майже розрізняв плече… Віддалік якийсь воїн чи то наказував, чи то пояснював, чи то просто щось промовляв. Його голос видавався знайомим, але слів не було чути. А вони ж були такі важливі! І ще одне його турбувало: від польоту трохи тиснуло в грудях. Треба запам’ятати це на майбутнє. Так, тиснуло в грудях, а в найчутливіших місцях осіла якась дивна млість. Летіти було приємно, попри рот, попри слабке покусування, попри напруження плоті…
Прокинувшись, він побачив тінь, що сиділа верхи на ньому, сахнувся і рвучко зіштовхнув її з себе. Йому пригадалося, що, за деякими віруваннями, нічний кошмар — це потвора з головою кобили й тілом жінки, яка вмощується голими сідницями на груди сплячому і нашіптує йому гіркі слова перед тим, як пожерти. Зчинилося сум’яття простирадл і напнутих тіл, переплелися ноги та стогони. Та темрява! Ох, та темрява!..
— Ні, ні, заспокойся.
— Що?.. Хто?..
— Заспокойся. То лише сон.
— Агесіхоро?
— Ні, ні…
Він затремтів. Відчув власне тіло, яке лежало горілиць на тому, що було його власним ложем, у кімнаті, що була (тепер він міг у цьому пересвідчитися) його власною спальнею. Усе було б як слід, якби не та розпашіла оголена плоть, що трусилася поруч, немов дужий нетерплячий жеребець. Розум запалив вогник свідомості в його голові і, позіхнувши, розпочав новий день, хоч трохи й схарапудився.
— Ясінтро? — здогадався він.
— Так.
Геракл сів на ложі, напружуючи м’язи живота, немовби щойно поїв, і протер очі.
— Що ти тут робиш?
Гетера не відповіла. Розгадник відчув, як вона ворухнулася біля нього, тепла й волога, наче її тіло стікало соками. Ложе запало в кількох місцях; Геракл відчув рух і мало не втратив рівноваги. Одразу ж пролунав приглушений стукіт і виразне ляпання босих ніг по долівці.
— Куди ти? — запитав він.
— Запалю світло. Ти не проти?
Геракл почув, як кремінь черкає об кресало. «Вона вже знає, де я лишаю на ніч світильник і де шукати трут», — зауважив він подумки й відклав цей факт на якусь поличку своєї великої і багатої мисленнєвої бібліотеки. По якійсь хвилі перед його очима постала Ясінтра, половина її тіла — неначе змащена медом у світлі каганця. Геракл завагався щодо того, чи можна було назвати її «оголеною». Власне кажучи, він ще ніколи не бачив жінки аж такої голої: без косметики, без прикрас, без захисту зачіски; вона була позбавлена навіть крихкої, але дієвої туніки сорому. Цілковито гола. «Сира, — спало йому на думку, — наче звичайний шматок м’яса, кинутий на підлогу».
  
— Пробач мені, прошу тебе, — мовила Ясінтра. У її хлопчачому голосі не чути було ані найменшого натяку на те, що її справді непокоїть, пробачить він їй чи ні. — Я почула зі своєї кімнати, що ти стогнеш. Мені здалося, ти страждаєш. Я хотіла розбудити тебе.
— Це лише сон, — відказав Геракл. — Жахіття, яке навідує мене віднедавна.
— Через сни, що повторюються, з нами зазвичай розмовляють боги.
— Я в це не вірю. У цьому немає логіки. Сни неможливо витлумачити: це лише óбрази, що утворюються випадково.
Гетера нічого не відповіла.
Геракл хотів був покликати Понсіку, але пригадав, що рабиня напередодні попросила дозволу піти до Елевсіна на зібрання втаємничених у Священні містерії. Тож він був удома сам із гетерою.
— Хочеш умитися? — запитала вона. — Принести води?
— Не треба.
Ясінтра відразу ж несподівано запитала:
— Хто така Агесіхора?
Геракл, не розуміючи, глянув на неї. Відтак сказав:
— Я кликав її у сні?
— Так. І ще якусь Етіду. Ти гадав, що я — це вони.
— Агесіхора була моєю дружиною, — мовив Геракл. — Вона захворіла й померла багато років тому. Дітей ми не мали.
Він помовчав, а тоді додав тим самим повчальним тоном, немовби пояснював учениці нудну лекцію:
— Етіда — моя давня знайома… Дивно, що я згадував їх обох. Але, як я вже казав тобі, на мою думку, сни нічого не означають.
Запала мовчанка. Каганець, освітлюючи дівчину знизу, додавав деталей до її голизни: тремтлива збруя покривала її перса й лоно, а вуста, брови й повіки немовби облягала тоненька вуздечка. Якусь хвилю Геракл уважно розглядав її, прагнучи збагнути, що ще може критися за її формами, крім м’язів і крові. Як не схожа була ця гетера на його оплакану Агесіхору!
— Якщо ти нічого не хочеш, я піду, — промовила Ясінтра.
— Довго ще до світанку? — запитав він.
— Недовго. Ніч уже сіріє.
«Ніч уже сіріє, — подумки повторив Геракл. — Добре сказано як для гетери».
— Не гаси тоді світло, — попрохав він.
— Гаразд. Нехай боги дарують тобі спочинок.
Він подумав: «Учора вона сказала: “Я в боргу перед тобою”. Але чому вона намагається змусити мене прийняти таку плату? Невже я справді відчув її рот на… Чи це мені наснилося?»
— Ясінтро.
— Що.
Він не помітив у її голосі ані найменшого сліду жадання або надії, і це — о всежеруща чоловіча пиха! — його боляче вкололо. І його вкололо те, що це його вкололо. Дівчина просто спинилася і, обернувши голову, показала йому свій голий погляд, тимчасом як її губи вимовляли: «Що».
— Менехма затримали за вбивство ще одного ефеба. Сьогодні його судитимуть в Ареопазі. Тобі вже не треба його боятися, — сказав Геракл і, помовчавши, додав: — Я подумав, тобі слід знати.
— Так, — відповіла вона.
Двері, зачиняючись за гетерою, рипливо вторували їй.
Геракл провалявся в ліжку цілий ранок. По обіді він устав, одягнувся, глитнув цілу миску солодкого інжиру та вирішив піти прогулятися. Він навіть не поцікавився, чи Ясінтра досі у призначеній їй кімнатці для гостей, чи вже покинула будинок не попрощавшись: двері були зачинені, та й, у будь-якому разі, Геракл не боявся лишати її саму вдома, бо не вважав її ні за крадійку, ні, коли вже на те пішло, за лиху жінку. Він спокійно попрямував до агори і там, на майдані, зустрів кількох знайомих, а також багатьох незнайомців. Розгадник волів звернутися із запитаннями саме до других.
— Суд над скульптором? — перепитав чоловік зі смаженою на сонці шкірою і обличчям сатира, що підглядає за німфами. — Зевса ради! Ти хіба не знаєш? По всьому Місту лише про це й мови!