Печера ідей

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Не припиняй своєї праці. Схоже, вона дуже важлива…
Геракл не був певен, глузує вона з нього чи ні (важко було з’ясувати це, адже, як він гадав, усі жінки носять маски). Вільно рухаючись у темряві, вона повагом підійшла.
— Що тобі треба? — повторив він.***
__________
<sup>*** Тут, здається, я не сказав нічого.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Гетера стенула плечима. Спроквола, мало не з нехіттю, вона наблизила своє тіло до нього.
— Як ти можеш сидіти так довго тут, у темряві? — поцікавилася вона.
— Я думаю, — відповів Геракл. — Темрява допомагає мені.*
__________
<sup>* — У темряві? Хіба я з власної волі сиджу в темряві? — вигукнув я. — Це ж ти замкнув мене тут!</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Зробити тобі масаж? — тихо запитала Ясінтра.
Розгадник лише мовчки глянув на неї.**
__________
<sup>** — <i>Масаж!?</i> Ти з глузду з’їхав???</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Вона простягла до нього руки.
— Облиш мене, — сказав Геракл.***
__________
<sup>*** — Забирайся геть! — вереснув я і скочив на рівні.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Я лише хотіла зробити тобі масаж, — грайливо промовила вона.
— Не треба. Облиш мене.****
__________
<sup>**** — Не чіпай мене!!! — здається, я крикнув це, але не певен.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Ясінтра спинилася.
— Мені б хотілося зробити тобі щось приємне, — промурмотіла вона.
— Чому? — запитав Геракл.*****
__________
<sup>***** — Ти… ти геть божевільний… — жахнувся я.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Я в боргу перед тобою, — відказала гетера. — І хочу розплатитися.
— У цьому немає потреби.******
__________
<sup>****** — У боргу?.. Якому боргу?.. За переклад книжки?..</sup>
 
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Я така ж самотня, як і ти. Але я можу ущасливити тебе, запевняю.
Геракл глянув на неї. Обличчя дівчини було безвиразне.
— Якщо хочеш ущасливити, облиш мене на самоті, — відказав він.*******
__________
<sup>******* — Випусти мене звідси, і я буду щасливий!</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Гетера зітхнула. Знову знизала плечима.
— Хочеш, може, їсти? Чи пити? — запитала вона.
— Ні, нічого не хочу.********
__________
<sup>******** — Так, хочу!!! Я голодний! Мене палить спрага!..</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Ясінтра обернулася й рушила до виходу, але на порозі спинилася.
— Поклич мене, якщо чогось потребуватимеш, — сказала вона.
— Покличу. Але зараз іди.*
__________
<sup>* — Зажди, будь ласка, не йди!.. — раптом перелякався я.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Лише поклич мене, і я прийду.
— Та йди вже!**
__________
<sup>** — НЕ ЙДИ!!!..</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Двері зачинилися. Приміщення знову поринуло в темряву.***
__________
<sup>*** — Ні!!! — закричав я і заридав.</sup>
<sup>Тепер, трохи заспокоївшись, я запитую себе, що мав на меті досягнути цією безглуздою пантомімою мій полонитель. Показати, що досконало знає твір? Натякнути, що йому повсякчас відомо, який саме уривок я перекладаю?.. Єдине, у чому я певен, — о грецькі боги, поможіть мені! — це те, що потрапив до рук якомусь старому <i>безумцеві!</i></sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
  
9
 
Оскільки Менехма, сина Лака, із дему Харисій звинувачено у «злочинах крові» — або ж «злочинах плоті», як воліли казати деякі, — його судили на Ареєвому пагорбі, в Ареопазі — одній із найшанованіших установ Міста. Колись на її мармурових плитах готувалися важливі й урочисті рішення минулих урядів, але після реформ Солона та Клісфена повноваження Ареопагу були обмежені тільки сферою судочинства, а саме — процесів, які стосувалися умисних убивств; вироком у таких справах могла бути смертна кара, позбавлення прав або остракізм. Тим-то жодного афінянина не тішив вид розміщених ярусами білих лав, суворих колон і високого помосту, на якому засідали архонти перед круглою, як таця, курильницею — у ній на пошану Афіни чаділо пахуче зілля, запах якого — як стверджували знавці — дещо скидався на запах смаженої людської плоті. Утім, іноді коштом якогось поважного обвинуваченого тут справляли невеликі учти.
  
Суд над Менехмом, сином Лака, із дему Харисій збудив велику цікавість не так через особу обвинуваченого, як через благородне походження жертв і жорстокість убивств, бо ж Менехм був лише одним із багатьох послідовників Фідія і Праксітеля, які жили з того, що продавали свої роботи заможним любителям мистецтва, наче різник — м’ясо.
Невдовзі після того, як оповісник лунко виголосив справу, на історичних лавах не лишилося вільного місця: переважну більшість зголоднілої до видовищ публіки становили метеки й афіняни, що належали до цеху скульпторів і керамістів, а також поети та військовики, але не бракувало і звичайних глядьків.
Очі у всіх зробилися великі як тарелі, і здійнявся схвальний гомін, коли воїни привели обвинуваченого зі зв’язаними руками, сухотілого, однак міцного й жилавого. Менехм, син Лака, із дему Харисій ішов, випроставши плечі й високо здійнявши голову, приправлену пасмами сивого волосся, немовби очікував не на вирок, а на військову нагороду. Він незворушно вислухав соковитий перелік своїх злодійств і, скориставшись правом, промовчав, коли архонт-промовець запитав, чи хоче він висловитися щодо висунутих йому звинувачень. Ти маєш що сказати, Менехме? Жодної відповіді: ні так, ні ні. Випнувши груди, він стояв гордовито, наче фазан. Що він задумав? Оголосить себе невинним? Чи визнає вину? Чи, може, він ховає якусь жахливу таємницю, яку збирається виявити аж наприкінці?
Низкою потяглися свідки. На початку Менехмові сусіди присмачили розгляд справи розповіддю про юнаків, переважно волоцюг або рабів, які вчащали до майстерні під приводом позування для скульптур. Розказано про нічне заласся обвинуваченого: пряні вигуки, солодкаві стогони, кисло-солодкий запах оргій, щодня п’ять-шість оголених і білих, наче вершкові тістечка, ефебів. У багатьох після таких розповідей загурчало в шлунку. Потім кілька поетів стверджували, що Менехм — добрий громадянин і чудовий драматург і що він докладає всіх сил, щоб відновити старовинний рецепт афінського театру, але це були такі самі нездари, як і той, кого вони вихваляли, тож архонти не взяли до уваги їхні свідчення.
Далі перейшли до неапетитних подробиць убивств: наголошено на численних кривавих ранах, пошинкованій плоті, розсяклих нутрощах, безглуздо скалічених тілах. Дав свідчення начальник прикордонної варти, що знайшла Трамаха; висловилися астиноми, які натрапили на Евнея та Анфіса. Запитання розмотувалися, наче кишки, намагаючись загнуздати свідчення; уява присмачувала розповіді, додаючи до трупа шматки ніг, облич, рук, язиків, спин і животів. Опівдні, у зеніті палючої влади румаків Сонця, на поміст нарешті піднялася темна постать Діагора, сина Хампсака, з дему Медонт. Запала щира тиша: усі з пожадливою нетерпеливістю чекали на свідчення того, хто перший звинуватив Менехма. Діагор, син Хампсака, з дему Медонт не розчарував їх: він відповідав твердо, слова вимовляв чітко й бездоганно, факти викладав чесно, оцінював їх розважливо. Закінчив він дещо засуворо, лишивши гіркуватий післясмак, але загалом виступив цілком задовільно. Говорячи, він дивився не на лави, де сиділи Платон та деякі інші його колеги, а на архонтів, хоча ті, здавалося, не звертали ані найменшої уваги на його слова, наче мали вже готовий присуд і Діагорові свідчення потрібні були тільки для того, щоб пробудити апетит.