Яйцепос. Книга 3

І одного разу в одного із крилатих чудотворців, на ім'я Шатанель, був день народження, і до нього в житло злетілися друзі – такі ж чудотворці й чудотворки, щоб поздоровити й разом відсвяткувати.
І в процесі цієї гулянки було помічено, що чудотворка Ксанель, котра подарувала Шатанелю красивий білий кристал, не дуже-то весела.
– Що з тобою, Ксанко? Ти, начебто, чимсь засмучена? Тебе ніхто не скривдив? – запитав її рудокрилий Оріель.
  
– Сьогодні я стала свідком події, що мене шокувала, – заклопотано відповіла Ксанель, нервово здригаючись крильми кольору слонової кістки. 
– А що трапилося? – зацікавився брюнет Шатанель.
– Я нещодавно бачила, як одна людина вбила метелика. Спочатку довго за ним ганялася лугом, потім піймала, відірвала йому крильця, ніжки, вусики, і, зрештою, розчавила.
– Метелика? Дивно, – здивувався кучерявокрилий Олексель. – Люди ж метеликів не їдять, а метелики людей не кусають, навіщо ж їй було вбивати? Якщо вбивають, щоб з'їсти або захиститися, це зрозуміло, а тут навіщо? Яка людині від цього користь? Не розумію.
– Мені здалося, що вона просто одержувала задоволення через те, що мучила й убивала іншу істоту, знищувала красу, – продовжила, щулячись, Ксанель. – Мене дуже турбує, що в людях є такі схильності, нехай не у всіх, але все-таки...
– Передчуваю я, що люди ще завдадуть багато, дуже багато шкоди всьому живому на Землі, – задумливо вимовив веснянкуватий Геніель, що славився даром віщуна і ясновидця. – Люди з різних причин і без усяких причин знищуватимуть природу, у тому числі й один одного. Багато живих істот у майбутньому приречені на повне вимирання через такі схильності наших безкрилих двійників.
– Який кошмар! – сплеснула ручками русокоса Харамель. – Ми створили жахливих душогубів, монстрів, нелюдів!
– На жаль, незважаючи на наші хвалені технології, ми не застраховані від помилок, – констатував мудрий Конфучель. – Пам`ятаєте провал з ящерами: наші предки мільйони років тому домоглися бурхливого розвитку розуму в ящерів; і до чого це привело – ящери, за винятком крилатих драконів, самі себе знищили. Схоже, створення людей – наших безкрилих двійників – теж може виявитися нашою помилкою, і привести до сумних наслідків для біосфери планети.
– А може, щоб запобігти тій шкоді, що людство принесе в майбутньому всьому живому на планеті, треба людство знищити поки не пізно, поки в нас ще є така можливість, поки люди настільки нечисленні? – викликнув темний Шатанель.
– Ой, шкода, – скривилася Ксанель. – Стільки сил і часу витрачено на їхнє виникнення, стільки поколінь наших предків протягом мільйонів років трудилися над цим проектом, і люди вийшли такими гарненькими, такими схожими на нас, принаймні, зовні... І тепер взяти й знищити?! Та у кого ж із нас рука підніметься...
– У мене... може бути... – непевно вимовив Шатанель.
– Так, знищувати людство шкода, дуже шкода; стільки часу, сил і надій... Та і як знати, може, коли-небудь, за сотні тисяч чи то мільйони років люди дійдуть до такого рівня самовиховання, що вже не шкодитимуть ані собі, ані іншим жителям планети, – зауважив Конфучель. – Шанс, принаймні, є, я сподіваюся.
– Сотні тисяч чи то мільйони років? Так на той час безліч форм життя буде людством безповоротно загублено! – заперечив Шатанель.
– Виходить, треба подумати над тим, як дати шанс цим формам життя зберегтися, не знищуючи при цьому людство, – запропонував Оріель.
– А що, якщо до цього світу, так би мовити, пристебнути фрагменти ненаселених територій з інших вимірів, на взірець отаких кишень, у яких зможуть сховатися істоти, приречені на загибель від людей у цьому світі. Отакі паралельні невеликі світи-заповідники! – придумала Харамель. – Коли в цьому світі якийсь вид живих істот виявиться на межі повного зникнення, ці істоти крізь чудесний прохід перемістяться в один із тих «світів-кишень», або відразу в декілька, і там вид благополучно збережеться. А за сотні тисяч чи то мільйони років, коли людство дійде до потрібного рівня самовиховання й уже не становитиме загрози, – ті істоти зможуть повернутися із заповідних «кишень» у цей світ.
– Геніальна ідея! – вигукнув Конфучель. – Мені здається, таке завдання нам до снаги. І якщо вже вибирати між знищенням людства та порятунком різних форм життя за допомогою паралельних «світів-кишень», то я однозначно вибираю другий варіант!
– А хіба немає небезпеки, що й люди крізь чудесні проходи проникнуть у ті паралельні заповідники? – засумнівався Шатанаель.
– Є, звичайно, є, але... Будемо сподіватися на краще, – сказав Геніель.
– Ну що ж, тепер у нас з'явилася ще одна мета. Варто засукати рукави й працьовито зайнятися створенням таких заповідних «світів-кишень»! – проголосив урочисто Олексель.
– За це й вип'ємо! – запропонував гостям Шатанаель, піднімаючи посудину з нектаром.
Мудрі люди говорять, що крилаті чудотворці таки створили заповідні світи, з'єднані з нашим світом чарівними проходами, тільки от де ці проходи – навіть мудрі люди не знають.
☼ ☼ ☼
Так закінчив сказання Перший Розповідач, він же Ведмідь.
Рись, не дослухавши закінчення сказання, заснула, що й не дивно, з огляду на її утому, а Росомаха крізь дрімоту розчула останні слова й запитала, позіхнувши:
– Хто тобі це розповів, Ведмедю? Або ти сам усе це придумав?
– Чесно кажучи, мені ця історія наснилася, і я вирішив зробити зі сновидіння сказання.
– А, – промурмотала Росомаха й теж заснула.
А Ведмідь ще якийсь час не спав і думав: а може, дійсно існують проходи в інші світи; а може, дійсно люди коли-небудь знищать майже всіх мамонтів, драконів, носорогів, єдинорогів, ведмедів, грифонів, левів і інших звірів, і недобитим доведеться ховатися від людей у тих світах...
Наступного дня дівчата продовжили пошуки стада мамонтів. І Росомаха знайшла останки мамонта – обгризений кістяк зі шматками хутра. Сліди свідчили, що мамонта з'їли дракони, а недоїдками поласували полярні гієни. Напевно, це був той самий мамонт, що покалічив бивнем дракона, якого добила Рись. Ця знахідка допомогла визначити напрямок, у якому переміщалося стадо хоботних.
І нарешті, на третій день стадо найшлося. Воно паслося на засніженому пасовищі, де тварини добували з під-снігу примерзле зілля, біля замерзлої ріки. Виявила його першою Росомаха, і Рись надулася – засмутилася, що не її, а подругу стануть уважати кращою мисливицею. Пасовище було великим, а отже, мамонти залишаться тут надовго, тому можна зі спокійною совістю відправлятися назад і порадувати одноплеменців, що голод їм найближчим часом не загрожуватиме.
Дорогою назад за Ведмедем, Росомахою й Риссю вв'язалися небезпечні хижаки – чотири молоді шаблезубі кішки. І мисливці відлякували їх списами й вогнем, але кішки були голодні й не відставали, вичікуючи момент, коли можна буде накинутися на людей, якщо вони заґавляться.
– Вони нас не залишать у спокої поки не наситяться, – зрозумів Ведмідь і запитав у Рисі: – А де ти вбила дракона? Веди нас туди.
Обороняючись від шаблезубих супутників, трійця перемістилася до дохлого дракона; голодні хижаки накинулися на падло, батуючи іклами-шаблями міцну шкіру й перетинчасті крила; і мисливці змогли від них ушити...
І Рись недовго горювала через те, що Росомаха була визнана кращою мисливицею, оскільки незабаром Рись завагітніла й народила славного карапуза, і тепер Росомаха стала їй заздрити. Вгадайте, хто був батьком дитини. Так, він самий, Ведмідь або Перший Розповідач.
  
☼ ☼ ☼
Так закінчив сказання Другий Розповідач.
– Цікава історія, – сказав грек Арістіон. – Між іншим, у наших грецьких міфах теж фігурують крилаті чудотворці; зокрема: Зет, Калаїд, Борей, Ерот...
– І в перських міфах крилаті чудотворці згадуються, – зауважив Ксератустра.
Три бранці – Арістіон, Другий Розповідач і Ксератустра – усе більше й більше подобалися так званим амазонкам. І, зрештою, бойові жінки вирішили, що бранці, хоч і чоловіки, люди дуже хороші, а тому варто відпустити їх на волю, після того як ці чудові особистості запліднять декількох дівчат, тому що, думали войовничі дами, аби плем'я не вимерло, треба розмножуватися, а народжувати нових людей краще не від будь кого, а від отаких хороших – розумних і порядних – чоловіків. Більше того, довідавшись, що Ксератустра з Арістіоном мають намір подорожувати на північ у пошуках грифонів, дві дівчини – Аела й Протоя – за згодою всього плем'я викликалися супроводжувати вчених як провідники, мисливці й охоронці, тому що вчені місцевості не знали, бойових і мисливських навичок не мали.