Яйцепос. Книга 3
Викрикнувши одночасно голосно «три», лицарі смиконулися убік полемізуючих плутяг.
– Стояти і не рухатися! – наказав граф Василь, занісши над головами присілих від несподіванки суб'єктів гостру зброю. – У разі спроби втечі, шо кажу, наношу удар!
Ясна річ, коли пролунали ці крики, супутник Траляляліні теж повернув здивоване обличчя на звук.
Побачивши це обличчя, доспіхоносці не змогли втриматися від здивування:
– Це ти?!!
– Я, – машинально відповів той.
– Тут?!!
– Тут.
Так, було чому Василю з Юрієм Тигровим здивуватися.
Бо співучасник афериста Траляляліні виявився Лицарем Пивної Кружки! Тобто лицарем Мгоцьком! Тобто Мгобокбекбе Зямалаговичем Гальбою!
Який в цей час мав би шукати драконяче яйце в сімнадцятому секторі разом із Річардом Левове Копито!
Така несподіванка ошелешила яйцешукачів. Юрій Тигровий, майже не вірячи своїм очам, бурмотав:
– Тож, виходить, ти заодно із цим?
– Заодно, – майже машинально відповідав, із острахом дивлячись на смертельно небезпечну зброю Юрія та Василя, Мгоцько, на котрому чомусь не було ані металевих лицарських обладунків, ані якоїсь зброї, лише звичайна цивільна текстильна одіж.
– Отже, виходить, що ти зрадник і злочинець, – зробив висновок граф Василь, не опускаючи меча. – Вступив у наш колектив, втерся до нас у довіру, а насправді, що кажу, є нашим ворогом, служиш злу!
– Тут явна по... – почав був Траляляліні, але Василь перебив:
– Мовчати!
– Ви нас не за ти... – продовжив спробу шахрай, але у відповідь знову:
– Мовчати!
Граф Василь знав, що деякі шахраї вміють здорово морочити людям голови теревенями, завдяки чому не тільки залишаються безкарними, але й отримують від обморочених людей усі їхні гроші. Деякі з аферистів володіють даром навіювання, близьким до гіпнозу, і людина, що почала їх слухати, перетворюється на їхню слухняну маріонетку. Тому, вирішив граф, не можна допустити, щоб шахраї вступили з тобою в розмови.
– Мотузка, – нагадав напарникові граф, не зводячи очей із затриманих.
– Ага, – погодився той і зняв із гачка моток якоїсь брудної мотузки.
– Та послу... – вчинив третю спробу Траляляліні, але граф так загрозливо махнув над його головою мечем, що аферист, ще більш присівши, перелякано замовк.
– Зараз, що кажу, мій колега вас зв'яже, – попередив Василь. – Якщо спробуєте чинити опір – вам же буде гірше. – І знов махнув мечем, показуючи, наскільки загроза реальна. – І мовчіть! Ані пари з вуст! Бо якщо не мовчатиме добровільно, ми вам у роти, що кажу, запхаємо кляпи. Розмовляти будете вже з міліціонерами, прокурорами, адвокатами і суддями. Наша справа вас затримати і, що кажу, віддати міліціонерам, без усяких балачок.
Налякані гострими лезами мечів, обидва махляри німували і не сміли поворухнутися, завдяки чому Юрій Тигровий швидко і успішно зв'язав їм руки і ноги.
Після чого вирушив бігом на телеграф.
А граф Василь, сівши на перекладину, височів над сидячими на купці сіна суб'єктами, граючи мечем над їхніми головами.
До речі, подумав Василь, а де сумка з викраденим драконячим яйцем, про котру вони щойно базікали. Порухавши очима, сумки він не побачив. Може, сховали у сіні, чи поклали у місце поза його полем зору. Питати не став, бо сам же заборонив їм говорити. Нехай вже міліція ту сумку шукає, допитує затриманих.
Ну що, безцінний читачу, хіба не заінтригував тебе Автор цим епізодом? Ну, признайся, що заінтригував. Особливо – таємницею перетворення такого позитивного Лицаря Пивної Кружки на поплічника організатора викрадення.
Як таке могло статися, думаєш ти.
Після того, як душа Мгобокбекбе була переселена з пивного кухля в копію тіла Бандюги, ясновидець Гліб Цвях, просканувавши нову людину, запевнив, що від Бандюги до нього не перейшло ніяких злочинних нахилів. Так, може, Цвях помилився, і такі нахили все ж перейшли і тепер проявилися?
А може, Мгобокбекбе зовсім і не став справжнім шахрайським посіпакою, а лише прикинувся таким, аби добути яйце? Як совєтський розвідник Штірліц прикинувся гітлерівцем, будучи насправді борцем проти гітлеризму.
Але як і коли Мгоцько зустрівся з Траляляліні, і куди подівся його (не Траляляліні, а Мгоцька) напарник Річард Левове Копито?
А може, це зовсім і не Мгобокбекбе, а якимось дивом воскреслий Бандюга, як дві краплі на нього схожий?
А може, і не Бандюга, а якийсь новий їхній двійник, вірніше, вже трійник?
І поки ти ламаєш голову над цією загадкою, безцінний читачу, Автор перериває розповідь про лицарів, щоб тимчасово повернутися до теми «Харків і кінематограф».
☼ ☼ ☼
Отже, в кінці дев'ятнадцятого і на початку двадцятого століть у Харкові став рости і зріти кінематограф. Будувалися затишні кінотеатри, в які валом валила публіка. Оскільки іноземні та іногородні фільми не могли повністю задовольнити апетити харківських глядачів, то харківські кінотеатри, щоб заповнити дефіцит, самі стали знімати фільми, зробившись маленькими кіностудіями.
Крім кінохроніки ці студії знімали і ігрові фільми. В тому числі, на українські теми. У тому числі – екранізації творів української літератури. Наприклад, за період до Першої світової війни в Харкові було знято зокрема три екранізації «Шельменка-денщика» Грицька Основ'яненка, три екранізації «Ночі проти Різдва» Миколи Гоголя, дві – «Москаля-чарівника» Івана Котляревського та його ж «Наталки-Полтавки», і ще чимало тому подібного.
Після розвалу Російської імперії та захоплення влади більшовиками, в 20-30-ті роки, коли Харків був столицею Української Совєтської Соціалістичної Республіки, в ньому працювали державні кіностудії, які знімали документальні та навчальні фільми. А зйомки ігрових повнометражних фільмів в Україні здійснювалися Одеською та Ялтинською кіностудіями. А потім і Київською. Коли статус столиці перейшов від Харкова до Києва, то і кіностудії документальних та навчальних фільмів перемістилися до нової столиці. І залишився Харків без великих професійних кіностудій.
Це не означає, що харків'яни після того не брали участі у створенні фільмів, зокрема і повнометражних ігрових. Ні, багато хто з них доклали руки до цієї славної справи. Просто для цього їм доводилося виїжджати з Харкова до інших міст, де були великі кіностудії.
Для прикладу, Автор згадає історію харківського художника на ім'я Сашко. Ага, саме так він підписував свої малюнки та інші художні роботи: просто Сашко, а не Олександр, без прізвища і без по батькові. Його приятель, український письменник Майк Йогансен, що також жив у Харкові, цього Сашка навіть устромив, в якості одного з персонажів, у свій авантюрний роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Малював цей Сашко карикатури і дружні шаржі для газет і журналів, ілюстрації до книг та інше. І, між іншим, кіноафіші. А щоб правильно намалювати афішу до фільму, художнику бажано цей фільм подивитися. Відповідно, Сашко дивився багато фільмів. І так полюбив кінематограф, що сам захотів знімати кіно.
Оскільки в Харкові він здійснити цієї мрії не міг, то змушений був виїхати до Одеси, на Одеську кіностудію. До слова сказати, засновником Одеської кіностудії теж був харків'янин, Дмитро Харитонов. Побудувавши до того в рідному Харкові кілька кінотеатрів і заснувавши одну з невеликих харківських кіностудій. В Одесі Сашко навчився знімати фільми як режисер. Два перші його фільми – комедія і пригодницький бойовик – не принесли йому всесвітньої слави, а от третій фільм, знятий, до слова, за сценарієм харківського приятеля Майка Йогансена, зробив Сашка знаменитістю. А наступні фільми ввели його в когорту найвидатніших режисерів людства. Ерудований читач уже здогадався, що мова про Олександра Петровича Довженка, чиї фільми тепер вивчають студенти всіх кіношкіл світу.
(Між іншим, у 1950-і роки Довженко планував зняти науково-фантастичний фільм про політ землян на інші планети, робив начерки сценарію. Але цей проект не здійснився через передчасну смерть великого режисера.)