Яйцепос. Книга 3
На щиті Юрія Тигрового – чорна пляшка в блакитному полі. На щиті Василя – сірий летючий журавель у білому полі.
Кінь Ядвіга – сірої масті. Кінь Мамай – світло-сірої масті.
– Ядвіга – ім'я жіноче, значить, транспорт з таким ім'ям повинен бути самкою, а не самцем, тобто кобилою, а не жеребцем, – мислить логічно Ліва.
– А слово «король» – чоловічого роду, – парирує Автор, – а значить, транспорт, названий ім'ям короля, повинен бути самцем. Ядвіга, що жила в чотирнадцятому столітті, на честь якої назвали цього сірого звіра, була польським королем, а не королевою. Хоч і жінкою. Вірніше, спочатку навіть і не жінкою, а дівчинкою. Коли її коронували і присвоїли титул короля, їй було всього-то десять років від народження. А у дванадцять років цей незвичайний польський король одружився з литовським князем Ягайлом. (Тобто ще раніше майбутнього польського короля заручили з австрійським герцогом; майбутньому королю тоді було три рочки. Потім юного монарха хотіли видати за французького короля. Але врешті-решт видали за литовця. Та Ягайло потім скаржився, що дванадцятирічна наречена дісталася йому, вже не будучи незайманкою). На жаль, король Ядвіга прожив недовго, всього-то двадцять п'ять років. Але встиг зробити стільки хорошого, що удостоївся звання національного героя Польщі, а з недавніх пір – і католицької святої. Тому, хоч кінь Юрія Тигрового і носив жіноче ім'я, був усе ж самцем, з огляду на титул короля. Що ж стосується непарнокопитого Мамая, то названий він, як читач напевно здогадався, не на честь легендарного запорізького козака Мамая, найпопулярнішого персонажа українського народного живопису (картини, що зображують козака Мамая, можна бачити, наприклад, у Харківському художньому музеї); а на честь татарина Мамая, якому не пощастило на Куликовому полі; що жив у тому ж чотирнадцятому столітті і був військовим союзником чоловікові короля Ядвіги.
Так от ці два лицарі – Юрій Тигровий і Василь, – верхи на Ядвізі і Мамаї переймалися пошуками драконячого яйця в тринадцятому секторі, зокрема в околицях міста Задвірполя. У сам Задвірполь не заїжджали через вже відому читачеві причину, з якої й інші лицарі не витрачали, як правило, часу на відвідування під час Великої Яєчної Експедиції міст.
Двадцять дев'ятого жовтня ця пара в'їхала в селище Цегляні Галушки. Цей населений пункт знаходиться досить близько до Задвірполя: всього в семи від нього кілометрах. Між ними протікає річка Волога (в яку північніше впадає Краплетека). Задвірполь лежить на лівому березі Вологи, а Цегляні Галушки – на правому. Але не можна сказати, що річка відокремлює ці два населені пункти один від одного, бо в тому місці є добротний міст.
Обидва металізовані вершники вперше в житті приїхали в це селище. Потрапляючи кудись уперше, подорожанин, як правило, хоче цю нову для нього містину розгледіти як слід. Двадцять дев'ятого жовтня 1995 року Юрію та Василю зробити це з Цегляними Галушками не вдалося. Оскільки, по-перше, в'їхали вони туди не серед білого дня, коли сонце сприяє огляду, а пізно ввечері, майже вночі, коли сонце мало нахабство ховатися глибоко під лінією горизонту, і навіть зірки і вузький місяць не сприяли такій-сякій небесній ілюмінації з причини хмарності. Так, на вулицях місцями більш-менш було світло від вуличних ліхтарів, вікон будинків і ілюмінованих вивісок, але цього недостатньо для повноцінного огляду. А по-друге, лицарі були стомлені дорогою, їх хилило на сон, а це теж заважає оглядинам.
Із цієї причини лицарі, ігноруючи все решту, зосереджували увагу на вивісках, у пошуках готелю, де можна було б заночувати. На їхнє щастя, вивіску «Готель "Позолочена Хохуля"» вони побачили за пару хвилин після в'їзду в селище й за хвилину після влучення в їхнє поле зору вивіски «Телеграф», яка теж їх порадувала, оскільки вони планували якнайшвидше, бажано наступним ранком, відправити телеграми королю, а також своїм рідним і близьким. Тому, помітивши обидві вивіски, подорожани могли б викликнути: «Непогано йдемо!», як згаданий в епіграфі лицар із книжки Льюїса Керролла. Та не вигукнули. Але не виключено, що помислили дуетом.
У вестибюлі готелю дійсно була позолочена скульптура хохулі, яка раз у десять перевершувала розміри натуральної. Чому символом цього закладу було обране саме таке звірятко, Авторові сказати важко. Автор лише може припустити, що це пов'язано з близьким протіканням річки. Хохулі – тваринки водні (на відміну від своїх родичів – кротів). Може, в цьому місці Вологи їх було досить багато, може, хохулі були живою пам'яткою цієї місцевості.
Швидко за допомогою адміністратора оформивши своє короткочасне вселення в цей гостинний будинок, швидко помістивши Ядвігу з Мамаєм у стайню, що мала місце при готелі на випадок, якщо постояльці виявляться вершниками (але в цей день, крім Юрія Тигрового з Василем, таких пожильців не було, тому стайня була геть-чисто вільна), швидко перемістившись у двомісний номер і швидко по черзі взявши душ, Юрій Тигровий і Василь звалилися на чисті простирадла двох постель і майже миттєво заснули.
☼ ☼ ☼
Протягом минулого дня вони неабияк втомилися, тому спали довгенько, прокинулися, коли сонце вже не тільки виринуло з-під обрію, а й видерлося досить високо над ним.
Вмившись, почистивши зуби, одягнувшись і поснідавши, Юрій Тигровий і Василь пішли на телеграф і відправили королю телеграму з описом своїх безплідних пошуків за останні дні.
Повернувшись до готелю «Позолочена Хохуля», вони наблизилися до воріт стайні, щоб, осідлавши Ядвігу з Мамаєм, почати об'їзд Цегельних Галушок з опитуванням населення.
Але перш, ніж почати цю справу, сіли на ослінчик біля воріт, щоб обговорити плани.
І розчули, що всередині стайні ведуть бесіду два чоловічі голоси.
Ну, хіба мало хто там може розмовляти. Може, такі ж два наїзники.
Лицарі не звернули б на це особливої уваги, якби не прозвучали фрази:
– Отже, яйце дракона у тебе?
– Ага, в цій сумці.
Юрій та Василь переглянулись.
– Все пройшло вдало?
– Як і було задумано. Давай гроші і отримуй яйце.
Тигровий шепнув напарнику:
– Це, здається, так званий Траляляліні зі спільником! Підкрадемося ближче.
Тихенько відкривши ворота, вони беззвучно просочилися всередину, де, як вони помітили, не було нікого, крім Ядвіги з Мамаєм та двох мовців; і, пригнувшись, щоб бути непомітними, навшпиньках скрадались в сторону голосів. А ті:
– Гроші ти отримаєш, як тільки я, маючи в руках сумку, переконаюся, що яйце в ній справжнє.
– Сумку я дам, коли отримаю обіцяні гроші.
– А раптом ти з грошима чкурнеш, а в сумці замість яйця виявиться якесь сміття? Ні, спочатку дай сумку, а потім отримай гроші.
– А раптом, отримавши яйце, ти відмовишся давати за нього гроші? Ні, спочатку гроші!
Поки обидва плутяги сперечалися, лицарі підкралися досить близько, щоб їх розгледіти.
Вірніше розгледіли спочатку одного, що був до них обличчям.
Це виявився дійсно так званий Траляляліні, достоту як на картинці.
Другий стояв до них спиною, так що лиця вони не бачили.
Траляляліні фігурував у джинсовій камізельці з багатьма кишенями і джинсових штанях, пістрявій сорочці, із золотавим ланцюгом на шиї. Тобто у своєму звичному вже для читача вигляді. Проте поверх цього на ньому цього разу була не застебнута легка темно-коричнева куртка, бо жовтень був вже холоднішим за минулий спекотний вересень. Його супутник теж був у куртці, але із каптуром і темно-зеленій.
– Зробимо так, – шепотів на вухо напарникові граф Василь так, щоб ті двоє, продовжуючи сперечатися, його не почули, – зараз вистрибнемо і, що кажу, погрожуючи металевими мечами, притиснемо їх у кут та зв'яжемо. На щастя, тут і мотузка є: он, бачиш. Потім я їх пильнуватиму, а ти, що кажу, збігаєш знов на телеграф і викличеш телеграмою із Задвірполя наряд міліції.
– Ага, – погодився майже беззвучно Юрій Тигровий, витягуючи з піхов меча. – Вискакуємо на рахунок «три». Приготуйся. Один, два...