Остання босорканя

— Він забував минуле, — перервала Сташка. — Босорки поволі стирають пам’ять своїм учням, перетворюють на чистий аркуш. Він потроху забував і врешті не пам’ятав уже нічого, бо ж така доля босорканиного учня... Та останнє, що забувають учні босоркані, — то вбивства. І поки залишалася крихта пам’яті, — він убивав. Онуфрія, Миколая, Теодора, а тоді знову і знову, і знову.
— Коли ти здогадалася? З самого початку?
— Майже, — хитнула головою знахарка. — Уперше щось запідозрила, коли ми були на ставку, де ніби-то втопився Кшиштоф... — Голота неначе виринув зі спогадів і дивився на Сташку невидющими очима. — Я дізналася, що того ж дня, коли на ставку зник твій батько, у сажотрусів зник підмайстер. Здоровий чорнявий хлопак. Приблизно такого ж зросту, як і твій батько. Думаю, босорканя відрізала сажотрусу фалангу пальця, надягла йому ладанку. Так помер Криштоф Корибутович і народився босоркань. Убивця без пам’яті і почуттів.
— Але він не вбив мене внизу, — запротестував Голота. — Він пам’ятав!
— Лише через те, що я промовила закляття... Пощастило... Якась частина його душі згадала. Але то ненадовго. Він уже забуває...
Скрипучий сміх, що почувся згори, перервав знахарку. Вони підняли голову й побачили силует, що сидів на балці. У темряві трусився пташиний дзьоб, блистіли очі й губи кольору стиглої черешні, що навіки розплилися в посмішці. А тоді темна фігура просто зникла.
— Цього не може бути, — Голота сидів на підлозі, гойдаючись вперед-назад. — Не може бути. — Знахарка сиділа поруч, не заперечуючи. Потім неголосно почала говорити, і її слова били Голоту наче обухом по голові.
— Коли босорканя чує, що настав її час, вона йде шукати. Як жебрачка або жебрак, вона ходить від села до села, від міста до міста й прислухається. Вона чекає, коли почує в людині морок. Коли побачить, що та по вінця повна розчаруванням, коли зраджена й на півкроку в пітьмі. Коли не може жити від почуттів, що розривають серце. І тоді відьма дає розраду, дає спокій і темряву. У темряві глушаться всі почуття й відчуття. Темрява дає розраду й сили, але вимагає жертв. Учень босорки радо приносить ті жертви, і з кожним днем тіло його змінюється, а коли зміниться до кінця, стара босорка помирає. І залишається від неї хіба суха оболонка...
Знахарка говорила, пожежа розгорялася. Сходи вже давно тріщали, як дрова в комині, диму ставало все більше. Стаючи навшпиньки, вони по черзі дихали повітрям через віконце. Коли частина підлоги з гуркотом упала вниз у палаюче пекло, Голота негайно підтягнувся, заліз сам, а тоді витяг на черепичний дах Сташку.
***
Вогонь був повсюди. Грузнучи в гарячій черепиці, вони видерлися на самий вершечок, до димаря. З опаленим волоссям, зі спаленими бровами й вусами Голота з усіх сил тримався рукою за залізний шворінь, що виступав із мурованого комину, міцно вчепившись іншою в пояс Сташки, яка, надихавшись диму, тепер безсило висіла в його руках. Він відчув, як слабшають його пальці, і лишалися секунди до того, як він розчепив би задерев’янілі руки. З останніх сил він напружився, і саме тоді відчув легкий дотик. Навколо його руки оповилася мотузка. Він встиг міцніше обійняти знахарку, як різким ривком його разом із нею підкинуло. Лікоть за ліктем, ще і ще, і ще — Голота, кашляючи до нудоти, опинився на тій частині даху, що якимось дивом встояв. Він підняв голову й побачив носату страхітливу голову босорканя з яскраво-блакитними очима. Убивця рвучко поставив Голоту на ноги й подивився на сусідній будинок, із даху якого тягнулася тонка павутина линви. Голота встиг кинути погляд на збудований нашвидкуруч механізм противаг, як босоркань знову обплутав їх обох мотузкою й потягнув. За хвилину ліценціат та знахарка впали на дах сусіднього будинку.
Руками, що трусились, як у лихоманці, Голота розв’язав мотуззя, підняв голову, щоб подивитися на фігуру, яка стояла на краю даху будинку Любомирського. Кілька секунд він вдивлявся в моторошну маску з пекельною посмішкою, а тоді дерево затріщало — величезний язик полум’я прорвався крізь останній хлипкий захист даху. Будівля падала. Зі страшним грюкотом, розсіюючи навколо снопи іскор, усе посунулося вниз. Голота відвернув очі від жару, а коли подивився знову, босоркань безслідно зник у вогняному проваллі.
   
Розділ 25
 
У якому доводиться обирати
 
Львів. 4 вересня. 1768 рік. Неділя
Земля нагадувала граніт. Її били лопатами, кайлами та іншим залізяччям, і лише неймовірними зусиллями чотирьом дебелим хлопакам, що стояли нині, спливаючи потом, яму таки вдалося викопати. У повітрі, густому, як молоко, звучала латина. Сонце нещадно палило, ксьондз втомлено бурмотів, люди пристрасно хрестилися, видихаючи разом чергове Amen. Мати Ярини щоп’ять хвилин непритомніла, осідаючи в руках двох родичів, які спочатку нервували, та потім звикли — просто тримали непритомну попід руки, чекаючи, поки вона отямиться. Батько стояв блідий. У руках він стискав великого срібного хреста й дрібно дрижав, незважаючи на спеку. Коли все закінчилось і люди пішли, Голота вийшов із тіні. Він присів коло могили й розтер у руці суху грудку землі.
— А що Мнішек? — почувся тихий голос.
— Помирає. Хоч, як і ти казала, не має смертельної рани. Лікарі не знають, що з ним, — не повертаючи голови, відказав Голота. — Мати приїхала, забирає його додому, до їхнього маєтку, Вишнівця. — Він обтрусив руки й повернувся до Сташки, яку не відразу впізнав. Довга сукня з довгими рукавами, гаптована шовком, парчевий кунтуш — дівчина виглядала багатою шляхтянкою.
«Щоправда, — подумав Голота, — нею вона зрештою є й завжди була».
— Ти в батьковій майстерні?
Голота кивнув головою.
— А ти? — запитав він у відповідь.
— Сиджу в «Чорному бугаї». Завтра опівдні їду, — відповіла Сташка.
Голота скосив око. Він не міг примусити себе думати, що ця пишна пані в оксамиті так довго грала роль сільської дівчини, а він навіть не запідозрив обману. Він аж почервонів, коли згадав, як пишався перед нею своїм акторством, своїми знаннями й мандрами.
— Не розумію лише, навіщо мучити його перед смертю? — сказав він, аби відволіктися від того сорому, який нині відчував.
— Батькам завжди здається, що вони краще знають, що ліпше для їхніх дітей... Можливо, вона й справді щось знає. Інколи Бог являє нам своє диво...
— Частіше — ні, — буркнув Голота, піднявся, розвернувся й широко закрокував геть. Сташка наздогнала його, якийсь час ішла поруч, а тоді торкнулася рукава.
— Голото, нам треба поговорити...
— То говори, — зупинившись, байдуже відказав Голота, хоч груди його й стискали спазми хвилювання.
— Ти потрібен мені.
— Смілива заява від людини, яку я не знаю.
Сонце било в очі, Голота приставив руку козирком до лоба і так подивився на Сташку.
— Припини, — скривилася Сташка, — тобі не три роки.
— Добре, поговорімо як ділові люди, — знизав плечима Богуслав. — Навіщо я тобі? Тільки кажи відверто.
— Ти чув колись про Басаврюків? — несподівано запитала Сташка, і Голота на мить навіть завмер.
— Демони пекла, що шукають скарби. Точніше, допомагають людям шукати багатства, а тоді забирають душі шукачів... Так казала Ярина...
— Метафорично й поетично, — скривилася дівчина. — Нині нас називають родиною Басаврейк. Ми фінансисти з Амстердама.
— Фінансисти? — здивувався Голота.
— Якоюсь мірою... У нас багато інтересів по всьому світу. Тут ми маємо справу з Любомирським. Тобто мали, — поправилася вона.
— А скарби? А душі? — прищурився Голота.
— Метафори, всього лиш метафори. Фінансистів усі чомусь вважають породженнями пекла, коли вони ввічливо просять віддавати кредити. Ти ж не віриш у казки, ліценціате, — усміхнулася Сташка ледь помітно.
— Це до того, як я побачив босорканю, — не відводив погляду Голота. — Але навіщо я Басав-рюкам?