Остання босорканя

— Виглядає все не дуже добре, Сташечко, — нервово повідомив він. — Гасити пожежу вони не збираються. Найімовірніше, хочуть підсмажити нас на цьому вогнищі, як перепелів. Або ж убити, коли ми вискочимо з багаття.
Сташка, тримаючи біля обличчя хустку, бо ж так дихалося легше, також кинулася до вікна.
— Виглядає все дуже схоже на те, — спокійно погодилася вона. — Любомирський прибирає небажаних свідків. Добрий вихід зі складної ситуації. Для нього.
— Мене він хотів позбутися, бо ж я йому був більше непотрібним у його грі, — згадав ліценціат. — А тебе?
— Останнім часом він робить багато нерозважних вчинків, — задумливо проказала Сташка. — Багато що вказує на те, що він просто божеволіє.
— Серйозно? — здивувався Голота.
— Так, — хитнула головою знахарка. — Власне тому я і тут. Завершувати з ним усі справи. Князь божеволіє, і його хвороба прогресує. Це тому, що тут босорканя. Вона керує ним, і вона — не він! — створила весь цей кривавий безлад. Він — інструмент, і вже навіть розуміє це. Та йому байдуже, честолюбство затуманило йому очі...
Вона замовкла, роздумуючи, а Голота присів навпроти. Дим поволі заповнював горище, але дихати ще можна було вільно. Нарешті Голота, що якийсь час пильно розглядав Сташку, порушив тишу:
— Хто ти? — запитав він тихо, пильно вглядаючись у татарські очі.
Сташка спокійно витримала його погляд.
— Ми ж не випадково познайомилися тоді, у Болотківцях, — продовжив Богуслав. — І ти не випадково зустріла мене пізніше, у кременецьких горах. Так?
— Не випадково, — погодилася дівчина.
— Навіщо?
Знахарка, яка сиділа, склавши руки на колінах, усміхнулася своєю звичайною безтурботною усмішкою.
— Бо ти потрібен мені...
— Навіщо? — повторив Голота незворушно, та Сташка дивилася на нього, так само усміхаючись. — За якийсь час усі таємниці будуть уже не важливі. — Голота обвів очима горище, яке потроху заливало імлою. Внизу вирувала пожежа. Немов підтверджуючи слова Голоти, знахарка зігнулася, закашлявшись.
— Можливо, й твоя правда, — врешті погодилася вона, витираючи губи. — Можливо, й час.
— Хто ти? Навіщо я тобі? — знову запитав Голота.
— Навіщо? Я б могла розповісти тобі, що я тебе кохаю, та тепер ти не повіриш. Я б могла сказати тобі, що любила прокидатись із тобою зранку — ти подумаєш, що я знову лукавлю. Я б могла зізнатися, що я люблю дивитись, як ти смієшся, — ти все одно шукатимеш у моїх словах гандж, — Сташка усміхалася до насупленого Голоти, торкаючись його обличчя своїми тонкими пальцями. — Що б я не казала — ти сумніватимешся.
— Спробуй хоча б почати. Можливо, я подумаю, що перед лицем смерті ти хочеш сповідатися, — похмуро припустив Голота.
— Хочу. Але, думаю, часу в мене є лише на одну історію.
— Яку історію?
— Я давно вже здогадалася про те, що ти внук Януша Вишневецького. Зізнаюся, мене дуже зворушила історія кохання твоїх батьків. Пристрасть, що зруйнувала могутній рід. Це трохи романтично, чи не так? Я навіть навідалася до домініканок, де поховали твою матір. І, як виявилось, історія була аж надто романтичною. Щоб бути правдою.
— Тобто? — не зрозумів Голота.
— Ти ніколи не був там, на могилі Агнеси. Я знаю це — у жіночого монастиря домініканок суворий устав, туди не пускають чоловіків. І я кажу тобі — ніякої могили твоєї матері там немає.
— Як це? — знову перепитав Голота, а Сташка продовжила.
— Я знайшла старезну бабцю, їй уже, мабуть, років із сто. Хоч вона і щохвилини забалакувалася, та розповіла мені дивну історію, — знахарка зробила паузу. — Про чоловіка, якого мати-настоятелька наказала пустити за стіни. Про могилку, яку насипали спеціально, аби показати тому чоловіку, як той чоловік дуже побивався за дружиною. Бідолаха не знав, що, народивши дитину, жінка не померла. А залишила її й пішла геть.
— Що зробила? — ошелешено перепитав Голота.
— Пішла геть! — дівчина дивилась, як Голота закашлявся — від диму в нього потекли сльози. Голота кашляв, а Сташка, відчуваючи, що часу мало, далі швидко говорила, рубаючи фрази. Вони дзвеніли в голові ліценціата, який надсадно бухикав — ядучий дим розривав його легені, а голову затуманило.
 
— Минуло зо два десятки років. І бабця-черниця згадувала, як колись до монастиря приїздила білява пані в кареті з гербами Цетнерів і попросила провести на місце, де була та могилка... Вона навіть назвала її ім’я.
— Хто це? — здригнувся Голота.
— Це Агнеса, вдова Анжея Центера, володаря замку у Свіржі. Ти бачив її на учті в Любомирського. Твоя мати, Голото, — завершила вона.
Голота важко дихав, зміст сказаного знахаркою до нього доходив поволі. А дівчина продовжувала:
— Навряд чи я можу розповісти повну картину того, що сталося. Але в мене є тут люди. По зернятку я збирала від них розповіді й складала все це...
— Думаю, то все Вишневецькі, — продовжила Сташка. — Твої баба й дід, які не втрачали надії повернути непевного сина в родину. Думаю, їм допоміг Гусак. Не знаю як, але вони змогли натиснути, й Агнеса зламалася. Її змусили піти. Зробили їй нове життя, нового чоловіка — бідного, але зі шляхетної родини. Дали грошей. Проте зрештою це не допомогло. Твій батько так і не повернувся додому, а навпаки — ще більше затявся. Далі жив самітником і малював у своїй майстерні під самим небом... Малював доти, доки не побачив Агнесу у Свіржі.
— У Свіржі, — повторив Голота.
— Два роки тому Цетнери почали ремонтувати свій замок — постійно запрошували малярів, мулярів, архітекторів, — продовжила вона.
— Він побачив її там... — глухо перебив Голота.
— Так, він побачив її там, — погодилася Сташка. — Побачив і навіть після всіх цих років упізнав. Давно оплакане кохання всього свого життя.
Голота мовчав. Його думки розлетілися вусебіч, він не знав, про що думати, як реагувати.
— І що тоді? — повільно запитав він.
— Можна лише уявити, що сталося, коли він дізнався про те, що його кохана до нестями дружина жива. Коли він зрозумів, що вона покинула його і знайшла кращу долю, ставши Цетнерівною...
— Що тоді? — знов проказав Голота, задихаючись.
— Найімовірніше, це знищило його. — просто відказала Сташка. — Він не міг ні їсти, ні спати. Він ходив темною тінню вулицями, не помічаючи нічого й нікого. Аж поки не зустрів босорканю.
— Босорканю? — підняв втуплені в підлогу очі Голота.
— Так. Остання з секти вбивць. Дивної гілки єретиків богумилів, яка поставила собі за мету наблизити кінець світу, сіючи смерть і розбрат навколо. Вони прийшли в Бескиди дуже давно й жили доти, доки загін гетьмана Брановицького випадково не наштовхнувся на їхнє село й не вирізав їх під корінь.
— Не під корінь, — механічно відзначив Голота.
— Так, одна босорка залишилася. Вона спустилася з гір і опинилась у Львові не просто так. Вона була останньою й дуже старою. І тому шукала, кому передати пітьму, що плескалася в її душі. Темрява не давала їй померти, і вже довгі роки мучила її. Їй пощастило — вона зустріла Кшиштофа, що безцільно вештався вулицями. Живий мрець, випалений ізсередини — це було те, що потрібно. Вона взяла його за учня.
— Кшиштофа? — ледве рухаючи губами, запитав Голота. — Учнем?!
— Думаю, вона пообіцяла йому те єдине, що йому було потрібне.
— Що? — кволо запитав Голота.
— Помсту. Це єдине, чого він хотів. Помститися світу за те, що все, що він любив, упало в бездонну прірву. За те, що все його життя й кохання було оманою, тінню. За те, що занапастив себе, та головне — тебе. Саме тому він хотів мститися, а ще виправити свою помилку — віддати тобі те, що колись отримав від свого батька, коли той був на смертному одрі.
— Загадка. Яка вела до схованого тестаменту?
— Він убивав малярів. І їхніми смертями виклав тобі дорогу до скарбу Вишневецьких.
— Онуфрій, Миколай, Теодор. Онуфрій, Миколай, Теодор. Він убивав, щоб я зрозумів, де шукати. Він убивав за іменами, бо хотів, щоб я знайшов заповіт... — прошепотів Голота. — Але навіщо все саме так? Чому він не міг написати чи...