Остання босорканя

Голота жадібно схопив папір і наче в лихоманці почав читати.
1. Кшиштоф Корибутович. 28 липня.
2. Онуфрій Пістровський. 15 серпня.
3. Дезідерій Тоцці. 21 серпня.
4. Ніколас Лумоса. 1 вересня.
5. Теодор Голємбовський. 4 вересня.
6. Онуфріо Мореллі. 23 жовтня.
7. Нікола Кнавс. 1 листопада.
8. Теодор Беньо. 16 листопада.
9. Міхай Аппельць. 19 листопада.
10. Онуфрій Лобович. 7 березня.
11. Федір Гемба. 24 травня.
12. Микола Хорначек. 12 червня.
— Теодор Войнар. Першого серпня. Останній, — прошепотів Голота самими губами.
— Можеш читати, але... — встиг вимовити війт і тут же впав із крісла мішком. Із-за крісла вийшов Мнішек. У руках він тримав дрючка, яким тільки-но гепнув по голові возного.
— А далі що? — розгублено спитав він, дивлячись на підлогу, де лежав суддівський.
— Замкнемо возного для початку.
  
Розділ 14\
 
У якому Богуслав відгадує загадки Кшиштофа
 
Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер
Голота палив одяг. Кунтуш, сорочка, штани в перші ж години його недовгого перебування в підземній в’язниці перетворилися на смердюче дрантя. Воно аж прилипло до тіла й віддиралося, здавалося, разом зі шкірою. Врешті після всіх процедур змарнілий, проте вимитий ліценціат сидів навпочіпки перед грубою в батьківській майстерні. Голий до пояса, у самих полотняних штанах, він час від часу тикав палюгою у свій кунтуш, мовчки дивлячись, як вогонь жере дороге сукно. Голота здригнувся, коли його потилиці хтось торкнувся. Богуслав підняв голову. Знахарка повільно перебирала його волосся і скорботно дивилася згори вниз.
— Знову, дурню? — Сташка опустилася поруч і обійняла його, притулившись губами до обличчя Голоти.
— Інколи туди варто потрапити, Сташечко. Що-що, а думається в ямах найкраще. Голову продуває від різної полови, — втомлено відповів він і оглянувся навколо. Поруч мовчки стояли Мнішек з Яриною, на тапчані, збентежено дивлячись із-під лоба, сидів Гусак.
— І що ж там, у тій голові, залишилося? — знахарка торкнулася його вилиць.
Замість відповіді ліценціат різко встав і тицьнув пальцем у стелю. Усі підняли голову й подивилися на малюнок старшого Корибутовича — колесо з грецькими словами замість спиць.
— Ось це залишилося. Зерно без полови.
— Голото, прошу, без заплутаних монологів, у нас небагато часу, — скривив губи Мнішек.
— Шматок паперу з саме таким малюнком я побачив на столі Шлієркампа, коли він віддав Богу душу. Очевидно, він дуже цікавив покійного... І я думаю, воно — ключ до всього, що тут відбувається. Перш за все ключ до всіх тих смертей.
— Як це? — здивувався граф.
— Сидячи в темряві, особливо якщо ця темрява в Татарні, відчуваєш себе не надто хороше, — відповів Голота, сідаючи за стіл. — Хочеться бігати, дерти на собі волосся й кричати нелюдським голосом, б’ючись об стінки. Але коли заспокоюєшся...
— Голото, а можна коротше? — не витримав знервований Мнішек. — Нині не час для твоїх розлогих лекцій. Якщо ти не пам’ятаєш, я нагадаю — за тобою полюють.
— А коли заспокоюєшся, — ніби не звернув уваги на товариша Голота, — то починаєш міркувати. І саме тоді я подумав про цехмістра. Пам’ятаєте його історію?
— Прибув до Львова без шеляга в кишені, а тоді щасливо звеличився? Аякже. Її всі знають, — погодився Гусак.
— Так от — усе це завдяки босоркані. Її руками він убив свого майстра, одружився з його вдовою. Його конкуренти зникали, вмирали, хворіли, а він усе багатів. Минулого літа йому знову знадобилася відьма. Я думав, убивати партачів, бо ж занепадав цех. Я думав, убивати своїх майстрів, бо треба було забрати багатий контракт Жевуського. Бо ж це раціонально, а Шлієр-камп — раціональна людина, чи не так? — звернувся Голота до аудиторії, яка, не розуміючи, до чого він веде, просто мовчки дивилася на нього.
 
— Був раціональною, — буркнув Гусак.
— Але ж... Дивіться. Замовлення гетьмана Жевуського цехмістер отримав, нажахані конкуренти-партачі потроху тікали зі Львова, як навіжені. Та, незважаючи не це, вбивства тривали. Чому?
— Значить, було щось іще, — швидко проказала Сташка, що задумливо підперла голову рукою. — Причина, про яку ми не знаємо.
— Так! І я також думав про це! І саме тому мене так вразив малюнок на столі Шлієркампа, що я й не думав відбиватися від ціпаків і тікати. Мене як заціпило. Це й була причина. Шлієркамп шукав щось!
— Але що? — запитав Мнішек.
— Не маю уявлення, — чесно зізнався Голота. — Але... Ονούφριος, Νικόλαος, Θεόδωρος! Онуфрій, Микола, Теодор. Мені здавалося, що це щось знайоме. І справді.
Голота підійшов, витяг із торби аркуш, який дав йому возний, і протягнув Гусаку.
— Список загиблих малярів. Померлих із минулого року. Список починається батьком, а закінчується Войнаром. Із тринадцяти загиблих дев’ять мають імена Онуфрій, Микола та Теодор, — продовжив ліценціат. — Теодор Голємбовський, Онуфріо Мореллі, Ніколас Лумоса, Нікола Кнавс, Микола Хорначек, Онуфрій Пістровський...
— Чекай, чекай! Там є й інші, — заперечив Гусак. — Дезідерій Тоцці, Міхай Аппельць, наприклад. Що з ними?
— Інші померли природними смертями, або ж то був справді нещасний випадок. Дезідерій справді невдало випав із вікна. Аппельця повісили грабіжники, які знали про те, що він дорого продав свої роботи. Не входить до нашого списку й Федір Гемба — він випадково зламав карка на очах натовпу — упав п’яний у канаву. З тринадцяти померлих залишається лише дев’ятеро — і всі вони Онуфрії, Миколи, Теодори. І вони помирали один за одним із чіткою послідовністю.
— Якою це? — знову запитала схвильована Ярина.
— Приберіть зі списку возного тих, про кого я сказав, що вони померли своїми смертями. Я їх викреслив. І читайте імена. Читайте! Лише імена! — він тицьнув листка Мнішеку.
— Онуфрій. Ніколас. Теодор. Онуфріо. Нікола. Теодор. Онуфрій. Микола. Теодор... Це якесь безумство, — прошепотів розгублено Мнішек.
— Що це має означати? — закліпав очима Гусак.
— Лише те, що хтось убивав людей із тими ж іменами, що й на колесі, — тицьнув Голота у стелю. — І вбивав послідовно, з якоюсь диявольською метою.
— Голото, давай без таємниць. Ти б не говорив так багато, якби не мав пояснень! Хоча б припущень. Що ти зрозумів? — несподівано закипів Мнішек.
— Думаю, це все батько, — нарешті відповів Голота. — Він сховав щось. Колесо — ключ. А отвір для замка — тут, — торкнувся Голота скроні.
— Де? — швидко запитала Сташка, дивлячись на нього своїми блискучими чорними очима.
— Як казав батько — все у храмі пам’яті... Там Теодор, Миколай і Онуфрій.
— О, Господь! — несподіваної вирвалось у Сташки. — То ось, що ти зрозумів у своїй Татарні? Теодор, Миколай і Онуфрій! Треба ж, — сплеснула руками знахарка. Вона замовкла й огледіла всіх навколо, немов перелік імен мав щось значити для них. Та всі лиш мовчали. — Це ж храми! Церкви! — прошепотіла Сташка, і щось гучно ляснуло. То Гусак влупив себе рукою по лобі. Маляр шепотів губами прокляття і, здається, згадував усі лайки, які знав. — О, до ще одного дійшло. Голото, так?
— То все церкви? Святого Миколая, Онуфрія й Теодора?
— Церкви? — недовірливо запитав Мнішек. — Але де?
— Усі одна біля одної, у Старостинській юри-диці. За мурами, — відповів Гусак.
— І що? Що там? Що там шукати? — повторював Гусак.
— Я не провидиця. Думаю, треба йти й дивитися, — захихотіла Сташка.
— То це нам шлях до... До чого це стежка? — запитально прошепотіла Ярина, яка до цього не казала й слова.
— Хтозна, — сіпнув плечима Голота. — Я б і сам за відповідь півжиття віддав...
  
Розділ 15
 
У якому Онуфрій розкриває таємниці
 
Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер