Остання босорканя
А от закликань, як звикнути до сирості, не було. Приємною прохолодою Голота спочатку навіть насолоджувався. То був справжній рай після того страхітливого пекла, що панувало нині у Львові. Та радів хіба першу годину. Далі ставало все холодніше, і скоро Голотині зуби зацокали, як підкови по бруку. Він безперестанку ходив. Щоб зігрітися, махав руками. Дрижав, мерзли руки, а особливо — ноги, якими місив холодну грязюку. Звідусіль постійно крапала крижана вода, нагадуючи історії про те, як не раз і не два з Татарні виносили потопельників, що захлинулися під час повеней.
«Три кроки в один бік — три кроки в інший. Три кроки, три кроки, — повторював він сам собі, зціпивши зуби. — Не зупинятися, тільки не зупинятися».
Лік часу він втратив уже в перші години. «Можливо, кинули помирати голодною смертю», — ця думка поверталася й поверталася до його голови, хоча Голота прекрасно знав: навіть найстрашніших бузувірів Татарні завжди годували раз у день. А це означало, що під землею він аж ніяк не більше доби.
І точно, скоро почулися кроки, бранець примружився — благеньке світло каганця здалося йому яскравим сонцем. За хвилину йому спустили воду і якусь бурду в дерев’яній мисці. Після короткого бенкету він поклав миску й кухоль до невеликого відра, яке тут же пішло нагору. Сторож побрів собі, шаркаючи ногами по підлозі, забираючи світло й радість із собою. В’язень заплющив очі. Треба було знову товаришувати з темрявою...
***
Час ішов. їжу приносили вже двічі — два дні у Татарні здалися двома роками. На третій знову з'явилося світло, Голота подивився вгору і побачив, як каганець блимає тінями на змарнілому лиці тюремника.
— Гей, хлопче, який нині день?! — закричав він, хоча охоронець був старим дідом.
Відповіді не отримав. Наглядач мовчки спустив йому вузол з їжею і водою і так само мовчки чекав, поки Голота поїсть і знову причепить відро до гачка, яким закінчувався мотузок.
— Гей, скажи! Христом-Богом молю, хоч який день, — на таке жалюгідне благання сторож також не відповів, бо ж його тут, судячи з усього, і не так молили-просили. Ліценціату нічого не залишалось, як згризти кусень глевкого хліба, цибулину й запити кухлем болотяної води.
— Ну скажи, яка хоч година надворі? Передай моєму товаришеві графу Мнішеку... — крикнув він, однак волати до сторожа було те саме, що до кам’яного стовпа. Той мовчки зібрався й почовгав геть. Голота важко зітхнув і заплющив очі, готуючись до свого ритуалу, коли знов почув кроки. Він прислухався, а вже за кілька митей побачив — світло поверталося.
— Гей, ти забув що? — з надією все ж розговорити тюремника, крикнув Голота.
— Замовкни, заради Бога! — засичали згори. — Кричиш, наче тебе на дибі тягнуть, бовдуре. Чіпляйся за мотузку! — роздратовано зашепотіло голосом Мнішека, і тієї ж миті на голову Голоті впав мотуз. Бранець учепився в нього і, як мавпа, подерся нагору.
— Мнішеку, як я радий тебе бачити... Точніше, чути. Ти мене вкотре рятуєш, — кректав він, учепившись у линву й відштовхуючись від стінок Татарні. Врешті граф вчепився в плечі ліценціата й витяг його на поверхню.
— Надіюся, востаннє. Замовкни і слухай мене, — перервав він Голоту, що вже відкрив рота. — Зараз п’ята ранку. Ми вийдемо з ратуші, тоді нас проведуть до Галицьких воріт, а там чекають коні...
— Доженуть...
— Ні. Вони тебе тільки погодували, наступного разу їжу принесуть аж наступного ранку. Маєш день.
— День?
— Ще трохи їх це затримає, — Мнішек показав на мішок, набитий соломою, і кинув його в яму. — Особливо не приглядатимуться. Усе, замовкли й ходімо геть звідси. У мене дрижаки від цього місця.
***
Увесь час, поки вони швидко йшли до Галицької брами за людиною в коричневій сутані, Голота крутив головою, як немовля. Бувалий в’язень, він уже не раз відчував те, що нині вирувало в його грудях і заважало дихати. Хотілося кричати, качатися вологою від роси бруківкою, обіймати стіни й гарчати від радості, дивлячись, як встає червоне сонце. Усе його нутро аж дрижало від відчуття свободи.
Коричнева сутана впевнено вела їх містом. Приглядівшись, Голота впізнав у провіднику найкращого меча воєводства — Тишка-Тишкевича. Він провів їх лункими коридорами брами й вивів на площу Бернардинського монастиря, де вже збирались охочі потрапити в місто, з якого Голота з такою радістю тікав. Провідник залишився біля воріт, Мнішек шарпнув Голоту за рукав і зашепотів на вухо.
— Стій. Слухай. Значить так, коні стоять он там, біля першого будинку. У сумах трохи їжі, трохи грошей. На перший час вистачить. їдемо в гори, а тоді до Валахії. Якщо розділимося, поїдеш Волоською дорогою до Давидова, там зустрінемося...
— Обов’язково, Міхале, але не сьогодні... — кволо відповів Голота.
— Там шинок є... — не слухаючи товариша, вів далі Мнішек, — Якщо що, там чекаємо один одного... Га? — нарешті зупинився граф.
— Залишаємося, Мнішеку.
— Ти при розумі? Хочеш згнити?
— Хочу вбивцю знайти. Не перебивай мене. Я подумав у ямі. Є певні думки. Тим паче, у мене є час — до наступного ранку.
— Які думки? Ти хоч знаєш, чого вартувало тебе витягти? Знаєш, які люди тобі допомагають?
— Здогадуюсь. Передавай Любомирському низький уклін. Але поїхати не можу. А тепер... тепер маю дещо перевірити.
***
Возний спав, хропучи, наче лісовий кабан. Спав, не роздягаючись, як був — у каптані, шапці, чоботах. Але сон суддівського був оманливим. Лише тінь метнулася перед вікном, як він скочив на ноги, вирвавши звідкілясь пістоля.
— Не стріляй, возний! — Голота виставив руки перед собою. — Я беззбройний!
— Хто такий? — возний обережно запалив свічку й п’яно захихотів. — А-а-а-а, в’язень? Утік? Знову? Спритний малий. Чого треба? — закінчивши хихотіти, різко запитав возний.
— Треба знати про малярів, — проказав Голота.
— Малярів? — заспокоївся той. — Ти ж уже знаєш, що то не самогубства. Навіть людину, що те все вигадала, вивів на чисту воду. Чи ти вже передумав? Не Шлієркамп? — хитро посміхнувся Анчевський. — Якщо так, то сходи повинися. Скажи: вибачте, то я не тому отрути налляв, — загиготів возний.
— Анчевський, не мели дурниць. Нікого я не вбивав. То босорканя. Цехмістер, жадібний сучий син, мав із нею справи. Але щось пішло не так, і вона його вбила.
— Розкажеш цю казку в суді... — возний посунув до крісла, важко сів у нього й поставив на бильце свічку. — Стань сюди, — показав він пістолем, і Голота слухняно перейшов. — Але цікаво, чого ти приперся. Чого хочеш?
— Мені треба знайти вбивцю. А для того треба дізнатися про всі ті смерті малярів...
— Ти диви, який швидкий... — здивувався Анчевський нахабності ліценціата. — А навіщо мені тобі розповідати...
— Бо то босорканя. Якщо вона в місті, то так просто звідси не піде, возний. Убиватиме й далі. Скоро ти просто плаватимеш у чужій крові. Кажуть, ти й сам стикався з цими вбивцями в горах, коли ловив опришків... Якщо це босорка, то тут будуть ріки крові. А як тут будуть ріки крові, то тебе першим назвуть винуватцем цього й викинуть надвір без шеляга в кишені. Як воно буде, сидіти біля Галицьких воріт і просити милостиню на старості років? — глузливо запитав ліценціат.
Возний промовчав. Голота побачив, що влучив у ціль. Анчевський враз перестав насміхатися, нервово стиснув пістоль і почав кусати вуса. Він справді вже думав про все це й до смерті боявся майбутнього, яке нині змалював йому Голота.
— He хвилюйся, я зупиню її. Тільки допоможи, — гордовито випнув груди Голота.
— Як зупиниш? — хрипко запитав возний.
— Татарня мені трохи мізки вправила, зрозумів дещо...
Возний покрутив головою. Трохи подумав, а тоді важко піднявся й пішов до шафи. За мить кинув ліценціату аркуш паперу.
— Читай. Смерті з твого батька почалися. Минулого року.