Темна матерія

— Я весь час думаю про тебе.
Я дивлюсь на Даніелу й кажу:
— Скажи йому, що ти подумала, раз ми так гарно відпочили минулого Різдва на Флорида-Кіс, то ти б хотіла туди повернутися.
— Ми не були минулого Різдва на Флорида-Кіс.
— Я знаю, а він — ні. Я хочу тобі довести, що він не той, за кого себе видає.
Мій двійник подає голос:
— Даніело, ти там? Я не чую тебе.
Вона вмикає мікрофон.
  
— Так, я тут. Я чого телефоную...
— Отож не просто, щоб почути приємний тембр мого голосу?
— Мені тут пригадалося, як ми їздили на Флорида-Кіс минулого Різдва, і як там було весело. Я знаю, у нас сутужно з грошима, але, може, ми ще якось туди з’їздимо?
Джейсон і бровою не веде.
— Обов’язково. Все, що схочеш, любове моя.
Даніела дивиться мені просто в очі, коли говорить далі:
— Як ти думаєш, може, наймемо той самий будиночок, що й того разу? Рожевий з білим, просто на пляжі. Він був такий чудовий.
На останньому слові її голос тремтить, і я боюсь, що вона зараз зірветься, але їй вдається втримати себе в руках.
— Так і зробимо, — каже він.
Телефон починає тремтіти в неї в руках.
Мені хочеться повільно роздерти його на шматки.
Джейсон каже:
— Люба, там хтось у коридорі хоче мене бачити, мені треба бігти.
— Гаразд.
— Побачимось увечері.
Не побачишся.
— Побачимось увечері, Джейсоне.
Вона закінчує розмову.
Я стискаю її руку й кажу:
— Подивись на мене.
У неї розгублений, пригнічений вигляд.
Я кажу:
— Я знаю, в тебе зараз голова йде обертом.
— Як ти можеш бути одночасно в Лейкмонті й сидіти тут прямо переді мною?
У неї гуде телефон. На дисплеї з’являється повідомлення про прибуття нашого замовленого таксі.
Я кажу:
— Я все поясню, але зараз нам треба сісти в цю машину й забрати сина зі школи.
— Чарлі в небезпеці?
— Ми всі в небезпеці.
Здається, це допомагає їй оговтатись.
Я підводжуся, подаю їй руку й допомагаю встати зі стільця.
Ми йдемо через вестибюль до виходу з відділка.
Чорний «Ескалейд» припаркований край тротуару метрів за шість попереду.
Проштовхуюсь у двері й тягну Даніелу тротуаром до бездоріжника з незаглушеним двигуном.
Від нічної бурі не лишилось і сліду, принаймні на небі. Різкий північний вітер порозганяв хмари й залишив після себе яскравий зимовий день.
Я відчиняю задні пасажирські двері, залізаю слідом за Даніелою, яка дає водієві в чорному костюмі адресу школи Чарлі.
— Будь ласка, їдьмо туди якомога швидше, — каже вона.
Скло у вікнах дуже тоноване. Коли ми від’їжджаємо від відділка, я дивлюсь на Даніелу й кажу:
— Треба надіслати повідомлення Чарлі, щоб він знав, що ми їдемо, й приготувався.
Вона знову береться за телефон, але в неї й досі трусяться руки, не даючи їй набрати текст.
— Зачекай, дай-но я.
Я беру її телефон, відкриваю СМС-додаток, знаходжу останню переписку між нею і Чарлі.
Друкую:
«Ми з татом їдемо, щоб прямо зараз забрати тебе зі школи.
Часу на оформлення дозволу немає, просто попросись у вбиральню, виходь і будь біля школи. Ми будемо на чорному „Ескалейді“. Побачимось через 10 хвилин».
Наш водій виїжджає з парковки на вулицю, яку вже очистили від снігу, і тепер тротуар сохне під яскравим зимовим сонцем.
Через пару кварталів проїжджаємо темно-синю «Хонду» Даніели.
За нею, через дві машини, я бачу чоловіка, як дві краплі води схожого на мене, який сидить за кермом білого фургона.
Обережно виглядаю в заднє вікно.
Позаду нас їде машина, але дуже далеко, і я не можу розібрати, хто там за кермом.
— Що там? — питає Даніела.
— Хочу переконатись, що за нами ніхто не їде.
— А хто може за нами їхати?
Її телефон вібрує, отримавши повідомлення, і даючи мені можливість не відповідати на її питання.
ЧАРЛІ, зараз:
«Усе добре?»
Я відповідаю:
«Усе гаразд. Пояснення при зустрічі».
Я обнімаю Даніелу й міцніше пригортаю до себе.
Вона каже:
— У мене таке враження, що я сплю, мені сниться кошмар, а я ніяк не можу прокинутися. Що відбувається?
— Ми поїдемо в безпечне місце, — шепочу я. — Де зможемо поговорити сам на сам. І тоді я розповім вам із Чарлі все.
_____________
Школа Чарлі — це неоковирна цегляна будівля, щось середнє між божевільнею і замком у стилі стімпанк.
Коли ми під’їжджаємо, він сидить на сходах перед входом у школу й дивиться в телефон.
Я прошу Даніелу зачекати, виходжу з машини й іду до свого сина.
Він підводиться і збентежено дивиться на мене.
На мою подобу.
Я міцно стискаю його в обіймах і кажу, забувши про все на світі:
— Боже, як я за тобою скучив.
— Що ти тут робиш? — питає він. — Що з машиною?
— Ходімо, нам треба йти.
— Куди?
Але я просто беру його за руку й підштовхую до відчинених пасажирських дверей «Ескалейда».
Він залазить перший, я — слідом, зачиняю за нами Двері.
Водій озирається і питає із сильним російським акцентом:
— Куди тепер?
Дорогою з поліцейського відділка я надумав один варіант — велике й гамірне місце, де ми можемо легко змішатися з натовпом, навіть якщо хтось із тих Джейсонів і ув’яжеться за нами. Пробую, чи можна його завбачити. У мене три запасні варіанти — ботанічний сад Лінкольн-парк-консерваторі, оглядовий майданчик на Вілліс Тауер і кладовище Роузгіл. Найбезпечнішим і найнесподіванішим видається Роузгіл. Також мене тягне на Вілліс Тауер і в Лінкольн Парк. Отож я іду всупереч інстинкту і таки схиляюсь до першого варіанту.
Я кажу йому:
— Торговий центр «Вотер тауер плейс».
Їдемо в місто у цілковитій тиші.
Коли вже видніються споруди центру міста, починає вібрувати мобілка Даніели.
Вона дивиться на екран, а потім повертає його так, щоб я міг прочитати повідомлення, яке щойно надійшло.
Це якийсь незнайомий номер 773.
«Даніело, це Джейсон. Я пишу тобі з чужого номера, але поясню все при зустрічі. Ти в небезпеці. Ти і Чарлі. Де ти? Будь ласка, зателефонуй мені якомога скоріше. Я дуже вас люблю.»
Даніела налякана до безтями.
Повітря в машині наелектризувалося, аж пощипує.
Водій звертає на Мічиган-авеню, забиту транспортом обідньої пори.
Удалині вже видніється жовтий вапняк водонапірної башти Чикаго-вотер-тауер, придавленої навколишніми хмарочосами, які утворюють розкішні торгові ряди пречудової Магніфісент-майл.
«Ескалейд» під’їжджає до зупинки біля головного входу, але я прошу водія завезти нас на підземну стоянку.
Із Честнат-стріт ми заглиблюємося в темряву багатоповерхового гаража.
Ми спускаємося на четвертий рівень, і я прошу водія зупинитися біля найближчої групи ліфтів.
Наскільки мені було видно, жодна машина за нами не їхала.
Луна від грюкоту зачинених дверцят відбивається від бетонних стін і колон. Авто від’їжджає.
«Вотер тауер плейс» — це торговий центр з вертикальними стінами, заввишки вісім поверхів, напханих бутіками і розкішними магазинами, які юрбляться навколо центрального атріуму зі скла й хромованої сталі.
Ми піднімаємося на мезонінний рівень, де розташовані всі ресторани, й виходимо зі скляного ліфта.
Зимова негода загнала під дах натовпи людей.
На якусь мить я почуваюся абсолютно безликим, непомітним.
Ми знаходимо місцину в тихому куточку, подалі від людських потоків.
Я сиджу між Даніелою і Чарлі й думаю про всіх тих Джейсонів, які бігають зараз по Чикаго, готових на все, навіть убити, аби лиш опинитися на моєму місці.
Я глибоко вдихаю.
Із чого ж почати?
Я дивлюся Даніелі в очі й заправляю пасмо її волосся за вухо.