Темна матерія

— Авеню Північ-Каліфорнія.
— Північ-Каліфорнія. І прихопи свою чекову книжку. Чарлі вже пішов у школу?
— Так.
— Я хочу, щоб ти його забрала й привезла з собою, коли їхатимеш до мене. Це дуже...
— І не подумаю.
— Даніело...
— Я не буду привозити сина, щоб витягти батька з-за ґрат. Що в біса сталося, Джейсоне?
Полісмен Гаммонд стукає кісточками пальців по оргсклу і проводить пальцем по горлу.
  
Я кажу:
— Я мушу завершувати розмову. Будь ласка, приїжджай якнайшвидше.
— Гаразд.
— Люба.
— Що?
— Я так тебе кохаю.
Вона кладе слухавку.
У моїй самотній камері тільки тонкий, як папірець, матрац на бетонній основі.
Унітаз.
Раковина.
Відеокамера над дверима, яка спостерігає за мною.
Я лежу на ліжку під в’язничною ковдрою і дивлюся на пляму на стелі, на яку, мабуть, хто тільки не дивився в муках відчаю, розпачу й безсилля.
У моїй голові без упину проносяться різні варіанти того, що може піти не так і перешкодити Даніелі приїхати до мене.
Вона може зателефонувати Джейсону-2 по мобілці.
Він може зателефонувати їй між парами, просто щоб сказати «привіт».
Хтось із інших Джейсонів вирішить зробити якийсь крок.
Якщо станеться щось подібне, то весь мій план лусне, як мильна бульбашка.
У мене болить живіт.
Серце калатає.
Я намагаюся заспокоїтись, але мені не вдається укоськати всі ці страхи.
Цікаво, чи прорахував хтось із моїх двійників такий хід? Заспокоюю себе, сподіваючись, що навряд чи вони до такого додумались. Якби я сам минулої ночі в барі не побачив, як той агресивний п’яниця безпардонно чіплявся до жінок, а потім його випхав у шию охоронець, мені б і на думку не спало навмисне спровокувати свій арешт, щоб таким чином змусити Даніелу й Чарлі приїхати до мене в безпечне місце.
Те, що привело до такого рішення, було результатом унікального досвіду, який був тільки моїм.
Утім, я можу помилятися.
Я можу помилятися щодо всього.
Я встаю, товчуся між унітазом і ліжком, але тут не надто розженешся, у цій камері два на два з половиною метри. І що більше я ходжу туди-сюди, то тіснішою здається камера, і ось уже я відчуваю, як напад клаустрофобії стискає мені груди.
Мені спирає дихання.
Нарешті я підходжу до крихітного вічка у дверях на рівні очей.
Виглядаю крізь нього в стерильно-білий коридор.
Жіночий плач в одній із сусідніх камер лунко відбивається від шлакобетонних стін.
У ньому чується така безнадія.
Цікаво, чи це та сама жінка, яку я бачив у відділі реєстрації?
Повз мою камеру проходить охоронець, тримаючи іншого ув’язненого за руку вище ліктя.
Повертаюся до ліжка, скручують клубком під ковдрою, втуплююся в стіну й намагаюся не думати, та марно.
Мені здається, що минуло вже кілька годин.
Чого ж вона так довго?
У мене є тільки одне пояснення.
Щось сталося.
Вона не приїде.
_____________
Двері до моєї камери відчиняються з металевим грюкотом, від чого мій пульс наче з цепу зривається.
Я сідаю.
На порозі з’являється охоронець з дитячим обличчям і каже:
— Ви можете йти додому, містере Дессен. Ваша дружина внесла за вас заставу.
Він знову веде мене у відділ реєстрації, де я підписую якісь папери, які навіть не читаю.
Мені віддають черевики й проводять через кілька коридорів.
Я штовхаю двері в кінці останнього коридору й у мене перехоплює дихання, а сльози застилають очі.
Де я тільки не уявляв нашу зустріч, але вестибюля 14-го окружного поліцейського відділку серед цих місць не було.
Даніела підводиться зі стільця.
Не та Даніела, яка мене не знає, або одружена з іншим чоловіком, чи з іншою моєю версією.
Моя Даніела.
Одна-єдина.
На ній сорочка, в якій вона іноді малює — блакитна, вилиняла, з ґудзиками на комірі, забризкана масляними й акриловими фарбами. Вона дивиться на мене, і її обличчя стає розгубленим і недовірливим.
Я біжу до неї через вестибюль, обіймаю її, вона вимовляє моє ім’я, вимовляє так, наче відчуває, що щось не так, щось не сходиться, але я не відпускаю її, бо я не можу її відпустити. Я згадую всі ті світи, через які я пройшов, усе те, що я зробив, витримав, пережив, щоб повернутися в обійми цієї жінки.
Я не можу повірити, як це чудово — доторкатися до неї.
Дихати з нею одним повітрям.
Вдихати її запах.
Відчувати, як від доторку до її шкіри по моїй шкірі пробігає струм.
Я беру її обличчя у свої руки.
Я цілую її рот.
Ці вуста — такі божевільно м’які.
Але вона відсувається від мене.
А потім відштовхує мене, впираючись руками мені в груди, насупивши брови й наморщивши чоло.
— Мені сказали, що тебе затримали за куріння в ресторані, і що ти не... — хід її думок порушується. Вона роздивляється моє обличчя, наче не впізнає його, її пальці торкаються двотижневої щетини. Ясно, що з обличчям щось не так — це не те обличчя, яке вона побачила сьогодні вранці, прокинувшись. — Сьогодні вранці в тебе не було бороди, Джейсоне. — Вона оглядає мене з голови до ніг. — Який ти худий. — Вона доторкається до моєї порваної, брудної сорочки. — Це не той одяг, в якому ти виходив з дому.
Я бачу, як вона силується все це якось осмислити, але їй це не вдається.
— Ти привезла Чарлі? — питаю.
— Ні. Я ж сказала тобі, що не збираюся цього робити. Я що, божеволію, чи?..
— Ти не божеволієш.
Я обережно беру її за руку й підводжу до пари стільців з прямими спинками в невеличкому закутку для відвідувачів.
— Присядьмо на хвилинку, — пропоную.
— Я не хочу сідати, я хочу, щоб ти...
— Будь ласка, Даніело.
Ми сідаємо.
— Ти мені довіряєш?
— Я не знаю. Це все... лякає мене.
— Я все поясню, тільки спочатку я хочу, щоб ти викликала таксі.
— Моя машина припаркована за два квартали...
— Ми не підемо до твоєї машини.
— Чому?
— Це небезпечно для нас.
— Про що ти говориш?
— Даніело, благаю, довірся мені.
Я чекаю, що вона буде впиратися, натомість вона витягає телефон, відкриває додаток і замовляє таксі.
Потім піднімає на мене погляд і каже:
— Готово. У нас три хвилини.
Я роззираюся по вестибюлю.
Полісмен, який привів мене сюди з відділу реєстрації, вже пішов, і зараз ми тут самі, крім жінки у віконці чергового. Але вона сидить за товстим захисним склом, тож я впевнений, що вона нічого не почує.
Я дивлюсь на Даніелу.
Кажу:
— Те, що я зараз тобі розкажу, звучатиме, як повна маячня. Тобі може здатися, що я з’їхав з глузду, але це не так. Пам’ятаєш ту ніч Раянової вечірки у «Віллидж Теп»? Із приводу отриманої премії?
— Так. Це було більше місяця тому.
— Того вечора я вийшов із дверей нашого дому, і то був останній раз, коли я тебе бачив, аж до сьогодні, коли я вийшов із отих дверей п’ять хвилин тому.
— Джейсоне, після тієї вечірки я бачу тебе щодня.
— Той чоловік не я.
На її обличчя наповзає тінь.
— Про що ти говориш?
— Це — одна з моїх версій.
Вона не відводить погляду від моїх очей, кліпає.
— Це якийсь фокус? Чи ти граєш у якусь гру? Бо...
— Не фокус. І не гра.
Я беру в неї з рук телефон і дивлюсь, котра година.
— 12:18. Зараз у мене консультації в кабінеті.
Я набираю номер прямої лінії коледжу й передаю телефон Даніелі.
Він дзвонить двічі, і ось я чую, як мій голос відповідає:
— Привіт, красуне. А я саме думав про тебе.
У Даніели повільно відкривається рот.
Вона полотніє.
Я вмикаю голосний зв’язок і кажу самими губами:
— Скажи що-небудь.
Вона каже:
— Привіт. Як твій день?
— Чудово. Закінчив ранкову лекцію, а тепер у мене кілька студентів після обідньої перерви. У тебе все добре?
— Гм, так. Я просто... хотіла почути твій голос.
Я хапаю телефон у неї з рук і вимикаю мікрофон. Джейсон каже: