Мрія метелика
— Збирай речі, їдьмо! — наказує він.
— Ти жартуєш?! — удруге запитую я. — Я не можу зараз зірватися й поїхати звідси! Мене не зрозуміють! Я ж тобі пояснювала, домовлялася… У мене голова мокра, хіба ти не бачиш?!
— Мала, я шість годин їхав сюди, а ти хочеш сказати, що дарма?
Він підходить упритул. Мене огортає його силою та теплом. Я відчуваю, що тіло починає тремтіти, хоча в кімнаті тепло, а босі ноги стоять на підлозі з підігрівом.
— Подумай, перш ніж відповісти!
Засторога.
Але ж справа навіть не в цьому, правда ж? Я сама лише півгодини тому визнала, що воліла б бути зараз із ним. І ось воно, диво! Він тут. Справжній, непримарний. Кличе з собою, приїхав у таку далеч спеціально за мною. Як я можу відмовити йому? Коли таке було? Завжди йшла й була тільки щаслива від того! А сидіти тут ще дві доби, з’ясовувати стосунки з тим же Іваном, марнувати час на нудних тренінгах замість того, щоб кохатися з ним? Справді нерівноцінний обмін!
Але ж керівництво! Воно помітить, будуть питання, претензії. Раптом це відобразиться на взаєминах, на кар’єрі?
Тим часом він непомітно розв’язав пояс мого халата. Поли роз’їхалися, оголивши груди, живіт. Він торкається обличчя, по тілу ллється тепло. Його долоні завжди тепліші за моє тіло. Ледь-ледь торкаючись, веде пальцем униз, по шиї, до грудей, я лину до нього, насолоджуюсь доторком, із губ злітає стогін. Він заводить долоні на спину, опускає їх на сідниці. Господи, що мені ще роздумувати, чого прагну? Відповідь на поверхні! Наче відчувши моє рішення, він різким рухом скидає з мене халат і робить крок назад.
— Збирайся.
Розділ 3
Життя вимірюється не кількістю зроблених вдихів та видихів, а кількістю моментів, коли від щастя захоплює дух.
Зрозуміло, що своєю витівкою я багато з ким зіпсувала взаємини. Навіть Ольга, яка ж у курсі того, як у мене йдуть справи з коханим, і та дулась на мене кілька днів. Ваня дивився пугачем, наче то я його перед коханою підставила.
Не знаю, яким чином, але мій чоловік дізнався про той дурнуватий, недолугий танець. Хоча, ні. Чудово знаю. Яким би неймовірним це не було, та він стежить за мною. Дурня, що в тому бенкетному залі були лише мої співробітники. Затесатися серед сотні людей, що знайомі між собою лише поверхово, — не так уже й складно. Тим паче, що фінансово він не був обмежений. Та хто з присутніх тоді в залі сповістив його про мій танець? Було б цікаво дізнатися.
Брешу. Не було б. У той час мені було вже байдуже. Стежить, не стежить — головне, щоб був поруч. Завжди, щомиті…
Їхати в ніч він не став. Винайняв «нормальний», за його словами, номер в одному з сусідніх готелів. Поки переїжджали, ніби поміж іншим спитав:
— То як він тобі?
Сполохана його візитом, тим, як буду пояснювати своє зникнення керівництву, я не відразу зрозуміла, кого чи що він має на увазі.
— Ну той хлопець. Гарний партнер?
До мене дійшло, і я розсміялася. Неймовірно! Як, Господи, як він міг бодай уявити, що хтось у принципі може з ним зрівнятися? Чи в танці, чи в сексі, чи в керуванні яхтою? Взагалі в будь-чому?
— Ти неперевершений в усьому! Можеш не турбуватися. Поза всякою конкуренцією, — кажу крізь сміх. Сама не знаю, чому його цікавість вилилася саме в таку реакцію.
І він задоволений. Не починає допитуватися, навіщо погодилася, чого очікувала. Сприймає, як є. Вірить.
Двоповерховий котедж справді більш відповідний для любовних утіх. Поверх-спальня з широким ліжком, шифоновим балдахіном та світильниками. Ні про що не шкодую, взагалі забула, що в чомусь сумнівалася. Є тут і зараз. Є тепло його сили. Цілунки, пестощі, ласки. Я повністю довіряю йому. Дозволяю панувати над моїм тілом. Виконую забаганки. Млію від захвату. І прагну лише одного: щоб це ніколи не завершувалося.
Прокидаюся від телефонного дзвінка. За вікном яскравий сонячний день. По дерев’яних бильцях гучно вистукують краплі. Тануть від сонячного сяйва бурульки. Беру слухавку, озвучую сонне, із позіханням: «Алло», і аж тепер розумію, хто телефонує.
Доводиться вислуховувати гнівну тираду начальниці. Вигадувати, що треба було терміново поїхати. Знов слухати. Та врешті я, остаточно прокинувшись, буркаю, що маю право проводити свій вихідний так, як вважаю за потрібне! А, може, таки не прокинулася, бо не варто було того казати…
Проект Вані прийняли для реалізації. А мій завернули. Сказали, що він сируватий і непевний. Потребує ретельного доопрацювання та конкретизації. Про це я дізнаюся згодом, коли вже всі повернуться на роботу. А зараз поруч є він, і це цінніше за будь-що.
От тільки вже по обіді їдемо назад до міста. Повертаємося надвечір.
Він ще відвозить мене до себе. Ми проводимо разом ще одну шалену ніч. А вранці понеділка він каже, що в нього справи, і відвозить мене додому. Третій вихідний я проводжу на самоті.
***Тієї весни він винайняв для мене шикарну окрему квартиру. Як завжди, навіть словом не обмовився про те, що планує щось подібне. Просто одного дня забрав мене після роботи й повіз не до себе, а туди. На порозі я застигла ошелешена. Приголомшувати мене в усіх сенсах цього слова йому вдається якнайкраще.
Квартира в самому серці міста. Будівля — історична пам’ятка. Триповерховий будинок, моя — на третьому. Ліфта не було, та це лише на краще. По сходах підніматися регулярно — мати гарні сідниці. Так згодом казатиму сама собі кожного разу, коли нестиму нагору пакунок з продуктами. А головне: відтепер мені на роботу навіть їхати не доведеться, лише пройти пішки кілька кварталів до бізнес-центру, в якому розташовувався наш офіс.
Висока, метрів чотири-п’ять, стеля. Велика, ні, навіть величезна спальня, а головним, що додавало їй своєрідного шарму, було те, що вона не була стандартної прямокутної форми. Якщо дивитися ззовні, фасад, що виходив на площу, парк та річку, мав округлений кут. Тобто самого кута не було. Була така собі своєрідна напівколона. Саме ця округлена стіна з трьома вікнами знаходилася в моїй спальні. Ще два вікна було на сусідній стіні. Від цього кімната здавалася залитою сяйвом. Світла, затишна, не захаращена зайвими меблями. Вид з вікна зачаровує! Міська площа для святкування урочистих подій, за нею парк та річка. Чарівність заходів сонця можна спостерігати просто з вікна, нічого не закриває. А головне: нема відчуття, що хтось тобі у вікна заглядає. Бо всі вікна в квартирі виходили на той бік, де не було багатоповерхівок.
Друга кімната трохи менша, ніж спальня. Уже стандартної форми, але теж насичена світлом. У мене склалося враження, що всі меблі в квартирі купувалися винятково за його смаком. Дурня, звісно, то я вже вбачаю в його діях казна-що. Адже квартира орендована. Орендується мебльованою, то хазяї все тут облаштовували. Не могли ж вони за його замовленням весь ремонт робити? У цій кімнаті організовано кабінет. Були шафи та книжкові полиці, письмовий стіл, зручне крісло, куточок із диваном та столиком.
Та понад усе мене вразила вітальня. Поєднана з кухнею, зонована, вона починалася зі вхідних дверей. В одному кутку своєрідний передпокій, де можна роздягнутися з вулиці, в іншому — вбудована шафа такого розміру, що, здається, ніколи в житті я не матиму стільки речей, щоб її заповнити. А, може, він і свої речі там розмістить? Зажевріла надія. Ще один куток із кріслом, столиком та диваном. А окремий закуток, відділений аркою, — зона кухні. Але головним було не це.
На ідеально білих пофарбованих стінах висіли фотки зі мною. Різного розміру, оформлені в однакові дерев’яні рамочки, світлини органічно вписувалися в усю обстановку квартири. Наче висіли там увесь час. То були вдалі кадри нашої мандрівки на острів. Дерево з орхідеями, під яким мені так сподобалося сидіти, знімок мене в оточені зграйки рибок, яхта зі мною на носі, затишний вечір на терасі серед свічок та з видом на океан. Я не бачила, коли та хто робив усі ці фото. Точно не мій коханий. Але на жодній з них у кадрі не було його.