Мрія метелика

Власне, у перший день, у суботу, якраз восьмого березня всі розслаблялися. Тренінги були номінальними, радше ознайомчими. Більше гралися та отримували вітання від колег-чоловіків. А ще там була організована культурна програма й розважальний концерт. Згодом на нас чекала святкова вечеря. Вечірня сукня на мені — його подарунок, вишуканий макіяж і зачіска. Виявилося, що Оля полюбляє робити зачіс­ки на довгому волосі й має до того неабиякий хист.
— Якби батьки не наполягли на вищій освіті, я б стала перукаркою, — зізнається вона мені, мерщій накручуючи пасма на плойку. — А так вони мене відправили до КНЕУ, та ще якимось дивом я там прижилася. Хоча, якщо чесно, не дуже розуміла, навіщо мені ото їхати з рідного дому до якоїсь там столиці. А згодом, із третього курсу, навіть стипендію заробила, так втягнулася. Але зачіски залишилися моєю таємною пристрастю!
Вона сміється, а я при слові «пристрасть» здригаюсь. Яке безневинне захоплення в колежанки. Не те що в мене!
Навзаєм за зачіску розфарбовую подрузі нігті. Ніжна саку­ра на прозорому тлі має напрочуд ефектний вигляд! Чому лише не навчишся в часи, коли грошей вистачає лише на найнеобхідніше, а хочеться мати вигляд на всі сто. І макіяж вишуканий самій собі робити, і нігті розмалювати. Інтернет з його майстер-класами на відео — то сила. Зрештою, вже маючи можливість робити манікюр у професіоналів, я все одно полюбляла робити його самостійно. Вважай, як Ольга, мала таке собі маленьке хобі.
Тож підготовка до банкету минула у веселих розмовах та спогадах. Ми жартували, сміялися і в чудовому настрої ввійшли до бенкетного залу.
На такому заході я була вперше. Коханий здебільшого полюбляє усамітнюватися, а не виводити мене у «світ». Тож доводиться стежити за тим, як поводяться більш до­свідчені колеги.
Здається, взагалі ніхто нічим не морочиться. Ольга — щоб я, інтровертка, без неї робила? — відразу потягла мене до компанії «молодих». Хлопців та дівчат, які ще не так давно працюють у фірмі. Активні, веселі — мимоволі заражаєшся тими веселощами, забуваєш про всілякі там комплекси й про те, що від тебе очікують ще «роботи» на сьогодні.
Ірина Анатоліївна нагадала. Ходить по залу, широко всім усміхається (я б і сказала «щиро», та це слово не про неї; от чесно, воно аж ніяк із цією жінкою не в’яжеться). З кимось зупиниться поговорити, з кимось просто привітається. А тоді — я засікла цю мить — вона побачила нас. Більшість людей у нашому колі була її підлеглими.
— Ну от, помітила! — висловлює загальну думку Леся, жвава дівчина з сусіднього кабінету.
Начальниця підходить до нас, спочатку вітає, бажає всіляких гараздів, навіть починає бесіду. Ніби збирається залишитися в нашому колі. Я, Оля та Ваня знаємо, що прийшла вона за нами. Решта відчутно похнюпилися. Невже затримається й зіпсує веселощі? Та згодом вона дає знак, що час настав. Надихнувшись моїм прикладом, Ваня теж розробив план-проект. Ірина Анатоліївна наполягла, щоб представляв його саме сьогодні, на цій вечері.
Зрештою, все вийшло навіть дуже непогано. Мабуть, Ірина Анатоліївна таки досвідчена й теж зацікавлена в тому, щоб ми, її підлеглі, мали успіх у перемовинах. Так справді легше — говориш наче як про щось зовсім нейтральне. Що не стосується купи грошей та капіталовкладень. Сидячи у зручному кріслі, а не стоячи перед всією радою, і з келихом вина у руці, а не з лазерною указкою для презентації. Зро­зуміло, що й з презентацією теж доведеться виступити, але то буде згодом, коли вони знатимуть, бодай приблизно, про що йде мова.
Начальниця задоволена. У мене все добре виходить, Ваня теж не пасе задніх. Нас називають інноваційним десантом, що не може не викликати усмішки. Програму-мінімум на цей відпочинок я виконала.
Повертаємось до кола «своїх», задоволені обоє, і не встигаємо. Хтось замовляє «Вона» «Плачу Єремії», Ваня зупиняє мене й каже:
— Я хочу потанцювати з тобою.
Я так і заклякла. Адже вважала, що Ваня давно зрозумів: я зайнята, та він дивиться зараз такими очима, наче готовий поглинути всю, і раптом починає сміятися.
 
— Не дивись на мене так! Це просто танець! Свято. Я запрошую тебе на просто танець.
Вагаюся лише кілька секунд, цей час він так і тримає простягнуту руку. Чекає, щоб я вклала туди свою долоню. І я погоджуюся.
«Так, життя прекрасне, а вона…»
Це ж не є зрадою — станцювати один танець з іншим хлопцем? Напевно, що ні. Та я уявляю на мить, що мій коханий теж у залі. Йому б точно не сподобалося те, що я роблю. Жену від себе дурні думки. Я не роблю нічого поганого…
«Так у світі повелося, я люблю її волосся…»
Ваня чемно тримає дистанцію. Не робить жодних спроб притиснутися абощо. Напевно, це те, чому я обрала іншого чоловіка? Якщо мій випадок узагалі можна назвати словами «я обрала».
«Лиш вона, лиш вона, сидітиме сумна…»
Зрештою, він все ж робить крок уперед, наближається, схиляє голову, бо вищий за мене, і шепоче на вухо:
— Я хочу зустрічатися з тобою.
«Моя дівчинко печальна, моя доле золота…»
Я вивільняюся з його рук, зупиняю наш танець.
— Це ти замовив пісню? — раптом я осягнула, що інакше й бути не могло.
— Так, — не приховує він. — То що ти скажеш?
— Кажу: «Ні!»
Я розвертаюся і йду від нього. На «просто танець» він мене запросив. Можна ж було відразу здогадатися!
А зрештою, чим мені перейматися? Я не давала йому підстав вважати, що може бути інакше. Не кокетувала, на жодне з його запрошень не відповіла взаємністю! Чому вирішив, що може на щось розраховувати?
Настрій, задоволення від бенкету розлітається на дрібні шматочки. Порцеляною об кахельну підлогу. Я раптом усвідомлюю, що мені тут страшенно нудно! Що я опинилася не там, не в тому місці! Що мені зовсім нецікаві подібні тусовки, знаки уваги й недолугі танці! Що відчуваю себе некомфортно.
Що краще б я зустрілася сьогодні з ним.
Беру в Ольги ключ від номера, повертаюся в порожню кімнату.
Однак я зарано вирішила, що вечір можна вважати завершеним.
Устигла тільки роздягнутися й прийняти душ, витиралася, коли почула, що дзеленчить мобільний. Телефон у кімнаті на тумбочці. Кидаюся до нього, забувши навіть світло ввімкнути, із поспіхом натискаю прийом.
— Мала, я скучив за тобою, виходь хутчіше!
Ошелешена, застигаю на місці, не відразу можу навіть відповісти. Рушник, яким витиралася, падає до ніг.
— Чуєш мене?
— Ти жартуєш, чи не так?
У двері стукають, напевно, Оля повернулася.
— Зачекай, — кажу в слухавку, хапаю халат, накидаю його на себе і йду відчиняти.
У коридорі в яскравому сяйві світильника стоїть він. Саме ховає у внутрішню кишеню телефон. Я заклякла. Радість розсипається всередині бризками, але відразу ж змінюється обуренням. Що він тут робить?! Ми ж про все домовились! Стежить, не довіряє?
— Пустиш? — цікавиться, і з його незворушного обличчя я не можу відчути ані його настрою, ані збагнути, на що розраховувати. Не розумію, чи мені радіти, що приїхав, що знайшов, чи сумувати.
— Я тут не сама, — відповідаю.
Тепер на його обличчі подив.
— Так швидко? — він усміхається.
— О Господи! Я ж не в цьому сенсі! Заходь, — відступаю від дверей, вмикаю світло.
Він заходить і критично оглядає умови, ледь кривиться. Зрозуміло, наш із Ольгою двомісний номер з двома ліжками та шафою, з окремим санвузлом та телевізором, який виявився поламаним, не зможе викликати в нього захвату. Та за його вимогами санвузол мусить бути більшим, ніж уся наша кімната, щонайменше вдвічі!
Сісти, окрім як на ліжко, нема де, тож він залишається стояти.
— Ти ось це серйозно, мала? — проводить рукою навколо. — На це проміняла зустріч зі мною?!
— Ну я ж не пропоную тобі тут залишатися!
Що ще я могла відповісти? Ясна річ, що він для нас замовляв геть інший рівень відпочинку. Але ж тут інше! І, взагалі, гарний номер! Чистенький, ліжка зручні, меблі новенькі, тепла підлога приємно здивувала, відчувається, що все доглянуто. Саме на наш із Ольгою рівень та вимоги!