Мрія метелика
— От нащо вона поїхала в ту лікарню? Нащо?!
Виявилося, що насправді пережив втрату дружини дід Стьопа набагато тяжче, ніж здалося на перший погляд. Весь час твердив, що піде слідом за дружиною, або говорив так, наче вона все ще жива. А згодом почав упадати в стан байдужості до того, що коїться навколо. Відтоді минуло років сім. Його стан ставав дедалі гіршим. Він уже не виходив на вулицю. Усі пересування — з кімнати до цієї табуретки на кухні. А десь рік тому він почав промовляти якісь нісенітниці. Сенсу в тих словах було небагато, та то вже залежало від того, що саме казав дід та хто його слухає. Хтось зневажав, хтось вважав пророцтвами, бо щось там у нього співпадало з якимись подіями. Я… я, як правило, дратувалася від його пророцтв. Позаяк жодного разу не навіщував мені нічого доброго.
Оскільки він не вмів ані готувати, ані прати, піклування про нього взяли на себе сусіди. Адже неважко вкинути в пральну машину і його сорочку або білизну, налити тарілку супу. На кухні з’явилося «його місце» біля вікна, до його дивакуватості звикли й не звертали уваги.
От і зараз мені довелося кілька разів покликати його, підійти та торкнутися плеча, перш ніж він відреагував.
— Сідайте до столу, Степане Миколайовичу, поїмо разом.
Ще кілька секунд він дивиться, наче не впізнає мене, а тоді киває і йде до столу. Спочатку їсть мовчки, потім починає казати. На диво, складно.
— Ти хороша, доню, щира. Тобі чоловік потрібен, щоб роботящим був, чемним і теж добрим. Та примара біля тебе ходить. Ухопилася всіма лапами й тримає. Вона тебе не відпустить.
— Діду Стьопо, ви знов за своє?!
— Я бачу їх, розумієш? — його очі гарячково блищать, а на дні того погляду проступає справжній, неприхований страх. — От так, як тебе. Я їх бачу. Увесь час. І не розумію, як зарадити. Що зробити, щоб він відчепився від тебе.
Від того зізнання я озирнулася — може, справді він тут стоїть просто зараз. Та, на щастя, крім нас двох, на кухні нікого не було. Я зітхнула.
— Немає сенсу в словах ваших, розумієте? От якби ви тоді попередили мене не йти нікуди, то щось би змінилося. А тепер?
— А ти б послухалася?
Хтозна. Що я могла зараз відповісти йому?
***Уночі я майже не спала. Усе прокручувала в голові події дня. Не могла отямитися. Усе ж таки була доволі розсерджена на коханця за шоу, яке він улаштував. І, власне, на те, як воно все завершилося. Адже нічого так просто не минається! Раптом тепер поміняється ставлення керівництва до мене? Антон Максимович казав, що за півроку я отримаю підвищення, — на що сподіватися тепер? Що, як вони насправді розраховували, що будуть саме ці гроші? Що, як я втрутилася в їхні більш вагомі, ніж наші стосунки, плани? Чи були вони знайомі раніше?
Я дурна, дурна! Варто було спостерігати за ними, а не бігти світ за очі, щойно зрозуміла, що до їдальні увійшов він! Тепер от сушу голову, чим усе це обернеться для мене! Чорт забирай його, разом із його грошима! Хіба просив його хтось втручатися в мої справи?
— Якщо не спиш, вмикай світло, займись чимось, книжку почитай, сніданок піди на завтра приготуй! — тихенько бурчить мама. — Та припини вже крутитися в тому ліжку!
— Готова їжа на завтра. Суп же зварила, — відповідаю їй. — Вибач, спи, я не крутитимуся.
Про те, що він з’явився, мама здогадалася з першого погляду на мене. Її: «Ти сьогодні рано», — застрягло на половині фрази, перервалося скрушним: «Господи, тільки не це!»
І вже не були потрібні слова.
Розділ 5
Підлеглий перед постаттю начальника повинен мати вигляд хвацький і придуркуватий, щоб розумом своїм не бентежити начальство.
Наступний день почався зі зливи. Як то кажуть, наврочила. Вітер здійнявся такий, що хилив дерева додолу. Здавалося, ще трішечки — і тополі розламаються навпіл. Горіхове дерево у дворі влаштувало обстріл перехожих, на щастя, не дуже влучно кидаючи ядра-горіхи. Вдягатися довелося не те що в сукню із довгим рукавом, а й ще в плащ та закриті черевики. Звісно, ніхто не очікував такого різкого похолодання, речі виявилися пом’ятими…
Тож на роботу я прибігла за кілька хвилин до початку робочого дня. Ледве встигла привітатися та кинути на стіл сумку, як задзвонив телефон. Ольга встигла вхопити слухавку першою, хоча я не мала жодних сумнівів, кого викликають і куди. Не помилилася. Я знала, що саме так і буде. Уночі, перебираючи в пам’яті всі події насиченого дня, я вигадала сотні варіантів того, що казатиму, і відкинула кожен із них. Певно, щоб виправдатися, треба було сказати, що інвестор почав чіплятися до мене, то я й пішла. Але цю версію я відкинула ще скоріше за інші. Бо перед очима миттєво постали картинки того, як палко я сама віддавалася йому, пестила, очікувала взаємності, як лежала знесилена, тицьнувшись носом у його плече, і не хотіла, щоб він ішов готувати їжу.
От халепа! Знов ці спогади! Чи буде мені колись спокій від них?! Живу тими клятими спогадами, життя не маю!
— Доброго ранку, — каже мені директор, показуючи, що я можу сісти, — розповідайте, як усе пройшло.
Чудово все пройшло. Точніше спочатку чудово, а потім не дуже. Та все це не має стосунку до теми нашої бесіди.
— Я не впоралася, — кажу йому, опустивши очі, нема сенсу затягувати із відповіддю чи виправдовуватися. — Грошей не буде. Я не зуміла домовитися. Вам не варто було мене саму на таке відправляти.
Підводжу очі, намагаючись прорахувати, якою буде реакція. І не можу. Як на мене, він мусив бути розчарованим, незадоволеним. Та ні. У погляді чоловіка плескається якась цікавість чи ще щось. Що саме — я не розумію. У нього на столі маякує комутатор. Помічниця повідомляє, що готова його кава.
— На двох принеси, — просить помічницю Антон Максимович і звертається до мене: — Поясніть мені, що від початку пішло не так? Ви ж із першої хвилини поводили себе дивно.
Усе й було не так. З першої миті, не те що хвилини! Ну хіба це нормально — презентувати роботу в їдальні серед котлет, кави, салату? На голодний шлунок, без попередження? І це я мовчу про те, що влаштовано все було винятково заради того, аби мене з роботи витягти!
Насправді я не встигаю бодай щось відповісти йому. Помічниця заносить каву, розкладає філіжанки на столику біля дивана і йде. Антон Максимович запрошує пересісти. Я обираю крісло. Мене вже напружує ця «сердечна» бесіда. І кавування з директором не дуже до смаку. Чому б йому не задовольнитися відповіддю, що в мене нічого не вийшло?
— Я розгубилась, — пояснюю йому. — Усе вийшло дуже спонтанно, неочікувано. Я виявилася неготовою. І ситуація неоднозначна. Я ж на обід ішла, а не на презентацію. Було б краще, аби врешті я не залишилася з ним віч-на-віч. Досвіду не вистачило. Можливо, якби хтось був поруч, міг би підтримати, — вигадувала на ходу. — Я нервувала дуже.
Він слухає, п’є каву, киває. З його обличчя я ніяк не можу зрозуміти, на що тепер розраховувати. На те, що він справді такий добренький Санта Клаус, хоче допомогти, забуде про гроші, які не отримав через дівчину, котра розгубилась? Ага, і при цьому він став директором цієї компанії!
— Ви зрозумійте, зараз важливо проаналізувати, що сталося й чому. Щоб уникнути помилок у майбутньому.
Мені не віриться. Наче стало зрозумілим, чого він добивається. Наче дарма я переймалася! Людина допомогти воліє. Але… він директор великої успішної компанії. З такими людьми немає «пощастило»! Такі люди не прощають найменшої помилки, варто на мого коханця поглянути. Нерішуче тягнуся до горнятка з кавою.
— Для вашого проекту то некритично, — продовжує він. — Але взагалі ви повинні набути досвіду успішних перемовин із чужими вам людьми.
Якби ж то він був чужим мені, може, щось би й вийшло!
— Залучення коштів — то важлива складова ведення бізнесу. Не опануєте його — не матимете успіху.