Мрія метелика
Очі — гострі леза, ось-ось встромить у саме серце. Слова січуть батогом. Кров стигне в жилах, я навіть не одразу зрозуміла, що по тілу ллється біль, адже його пальці стиснулися, наче лещата, а долоні обпалює гаряча кава, кухлик якої я тримаю двома руками.
— Тебе має влаштовувати те, як все воно є, зрозуміло?
Ні! Незрозуміло! Незрозуміло, бо я не можу вважати себе його іграшкою, яку беруть лише для того, щоб погратися, а потім вона має мовчки із захопленням спостерігати за господарем. Як таке може влаштовувати?
Хвилею накочується шалене обурення. Я знаю, що не скажу йому цього всього, і навіть не через те, що він так впливає на мене. Просто не стримаюсь і розревуся. Тому виціджую з себе лише одне слово:
— Відпусти!
Він не реагує, так само стискує мої плечі, і тоді я вириваюсь із його рук. Демонстративно ставлю на стіл тепер уже порожнє горнятко. Біжу у ванну, із поспіхом вдягаюся у власні речі і йду з його дому. Врешті гупаю тими дверима так, що осипається штукатурка. Сподіваюся, з його боку теж щось посипалося!
Він так і не вийшов з кухні, поки я збиралася. Там продовжував тихенько гудіти блендер, а більше не доносилося ні звуку.
Щось не складається в мене сьогодні з обідом!
Розділ 4
Пророк знає не більше, ніж звичайна людина. Просто знає він це раніше
Викликати таксі мені було не по кишені. Занадто далеко, та й мій дохід хоч і збільшився, проте ще не дозволяв так вільно розтринькувати гроші. Зупинку громадського транспорту довелося пошукати, адже досі їздила сюди лише в його авто. Покружляла дворами, вийшла до неї лише після того, як спитала в перехожого. На зупинці довелося простояти хвилин сорок-п’ятдесят, перш ніж вдалося сісти в маршрутку. Кілька приїздило, та вони були такі повні, що проштовхнутися туди не було жодної змоги. Ще кілька маршруток просто проїхали повз по третій смузі й теж були переповнені. Зупинка була далекою від кінцевої, маршрутки заповнювалися вщерть значно раніше. Це мені дідок, що стояв поруч і чекав, пояснив. Зрештою, таки «пощастило», приїхав великий автобус. Дідкові поступилася місцем дівчинка, що сиділа скраєчку, а я так і їхала стоячи, ледь не висячи на поручні.
Уже коли йшла від зупинки додому, заскочила в продуктовий, купила собі пляшку кефіру. Шлунок аж волав: «Хочу жерти!», і кусень котлети, шматочок авокадо та кілька ковтків кави аж ніяк його не задовольняли. Пляшку з кефіром я відкрила дорогою, не соромлячись того, що хтось собі вигадає якісь дурниці.
Синці на плечах — то дрібниці, якщо порівняти з тим, що коїться всередині. Хотілося забитися в якийсь кут і вити від відчаю. Розчинитися у повітрі, щезнути, аби не відчувати цього пекучого болю. Краще б він зовсім не з’являвся! Звикла ж уже! Заспокоїлась! Розглядатися довкола почала. Ні! Йому знадобилося ввірватися в моє життя, знов роз’ятрити мені душу, розірвати на шматки спокій, змусити серце шалено битися. Заради чого?
Ненавиджу його!
Ненавиджу за те, що змушує тремтіти в його руках, за те, що зневолює, бентежить, примушує серце калататися, перехоплює дихання, за те, що не можу відмовитися від нього до кінця!
Так, не можу.
Боже, дай мені сил витримати наступну зустріч із ним і знов не впасти в його обійми. Цей чоловік мені не підходить. Ми різні, наче небо й земля. Ми з різних світів. Я мушу остаточно піти від нього! Мушу!
Чи це можливо?
Додому я прийшла раніше, ніж звичайно. Опановую себе та своє малодушне бажання «залягти на дно» і жаліти себе. Користуючись нагодою, іду на кухню готувати вечерю. Після того, як зберуться всі сусіди, тут буде тіснувато. Думки — лише сумні (від цього не виходить звільнитися) та лише про нього. Не помічаючи нічого навколо, чищу картоплю, ставлю на вогонь каструлю з водою. З маніакальною упертістю рубаю цибулю на малесенькі-малесенькі шматочки, перевіряю, чи кожен із них відповідає вигаданим мною умовам, чи не є завеликим. Роблю все, не помічаючи того, що коїться навколо. Тому й діда Стьопу, сусіда, помічаю лише тоді, коли він каже мені:
— Така маячня триватиме весь час.
Здригаюсь від несподіванки, адже вважала, що я тут сама. Обертаюсь, а він сидить на табуретці у своєму кутку біля вікна так, наче весь час саме тут був. Може, я справді його не помітила, коли ввійшла?
— Що? — перепитую його, адже фраза доволі розлога, а дивиться він у вікно. З ним часто таке: говорить у порожнечу, людей лякає.
Обертається до мене, оглядає пильно, наче душу шукає. Зрештою, промовляє:
— З ним залишишся — щастя не знатимеш, облишиш його — біди оберешся, — промовив це й відвернувся знов до свого вікна, наче й не казав нічого.
У мене з рук випала ложка, із дзвоном вдарилася об підлогу, відлетіла під стіл.
Нострадамус місцевого розливу знайшовся! Та що він оце собі вигадав?!
Пірнаю по ложку, боляче вдаряюся головою об стіл. А бодай йому грець! Сама себе втішаю: то пусте, старечий маразм, просто він хвора людина. Не можна ображатися… В одній руці тримаю ложку, іншою потираю маківку, усілася на підлогу, мало не плачу. З цієї висоти стають більш помітними крихти сміття. Замести варто. Ненавиджу всі ті з’ясування, чия зараз черга. Піднімаюся. Такі роздуми допомагають стриматися й не пустити сліз.
— Ну що ви таке верзете, Степане Миколайовичу?
Та дід Стьопа вже не зі мною. Його погляд блукає десь по вікнах сусіднього будинку, по верхівках тополь та дитячому майданчику. Про що з ним говорити? Хіба…
— Сідайте до столу, я вам супу наллю.
Відтоді, як померла дружина діда Стьопи, він залишився сам. Дітей у них не було, а всі турботи з піклування за літнім чоловіком брала на себе його дружина тітка Олена, яка була років на дванадцять молодша за нього, і ніхто не очікував, що станеться так, як сталося. Якось уночі жінка відчула різкий біль у спині. Звична до важкої праці (тітка Олена все життя працювала малярем), вона б і не зверталася до лікарні. Та була ніч, під рукою не виявилося знеболюваного, а біль не вщухав. Вони викликали швидку. Карета приїхала доволі швидко, думали, що зроблять ін’єкцію та й по всьому, але на зміні лікарем був юнак, який щойно завершив інтернатуру. Який ще не надивився на біль, був доволі відповідальним і не ризикнув покинути літню жінку напризволяще. Найближчими сусідами подружжя були ми з мамою. Нас розбудили серед ночі, щоб допомогли зібрати речі. Тітка Олена слізно просила, щоб ми пригляділи за її чоловіком, поки вона буде в лікарні. Поставало питання про годування і його, і її, адже в лікарні з цим усім було складно, а сам дід Стьопа хіба що чайника на вогонь міг поставити. Ніколи навіть яєчні сам собі не готував.
Виявилося, що молодий лікар мав рацію. Залишати тітку Олену вдома було неможливо, адже біль був зумовлений відмовою нирки. Вона потребувала негайного операційного втручання. Та в подружжя не було грошей. Утім, навіть якби з грошима все було не так складно, лікарі не встигали бодай щось удіяти, а прогнози на вдалий перебіг операції були не дуже втішними. Літні люди погано переносять наркоз, у них букет різних хвороб, що не сприяють одужанню. Навряд чи хтось наважився б її оперувати. Уранці наступного дня в неї відмовила друга нирка.
На похоронах мені здавалося, що дід Стьопа не усвідомлює того, що сталося. Він доволі жваво, із задоволенням поїдав поминальні пиріжки, розпитував, хто їх пік, хвалив, що смачні вийшли. Наступного дня зібрався йти до лікарні:
— Понесу Олені пиріжків, нехай скуштує.
Сусіди всім кагалом ледь втримали, вмовили залишитися вдома, і він залишився. От тільки на всі слова бездумно посміхався. Сусіди розійшлися по роботах та в справах, а він усе ж пішов до лікарні. Першою з ринку повернулася Ксанка. У той час вона щойно пішла в декрет із першою дитиною. Застала діда Стьопу на кухні в тому кутку біля вікна. По його щоках текли чималі сльози, губи щось шепотіли. Вона не відразу розібрала, що саме.