Гімназист і Чорна Рука

Хрещені гроші подарують. Перекрию.
Юрко знову торкнув ліктем Голіцина.
— Бери, бери. Добре, що цей жук хоч тепер відразу платить.
Обмін грошей на товар відбувся. Тут же, при всіх, Лев розплатився з Мартинюком.
— Тримай, Шпало. Отак ведуть справи ділові серйозні люди.
Мартишок сховав гроші і перестав удавати з себе держиморду. Усміхнувся вдоволено, усмішка йому пасувала.
— Ось і казочці кінець, Стороженко. Наступного разу ми прийдемо по борг. І вже потім — інші замовлення.
— Теж мені — дворянин, — вишкірився Гліб.
Він навмисне став на мозоль Голіцина. Той часто бідкався — займається не тим, вчиться не там, і взагалі, нещаслива їхня родова гілка. Всихає, не інакше. Хоча не скаржився, вірив — усе стане на свої місця, життя налагодиться. Але не любив, коли про це нагадували сторонні. Та ще й з наміром образити, як ось Стороженко.
— Поговори мені тут, — буркнув Левко.
— Ну, поговорю. Що хочу — те й кажу. Хто хоче — той слухає.
Цю манеру Стороженка знав не тільки Юрко. Коли тому доводилося чимось поступатися, завжди поводився задерикувато. Заводитися з ним ніхто особливо й не хотів. Але тут у повітрі запахло серйозною сваркою. І Юркові встрягати в неї не хотілося. Бо жодну зі сторін він підтримувати не збирався, адже за будь-яких розкладів неодмінно лишиться винним.
— Гайда, — сказав Юрко, поклавши руку Голіцину на плече.
Вони повернулися з наміром іти геть.
— Е-гей! Назад!
Трійця дружно обернулася на різкий оклик Стороженка.
Той тримав у лівій руці бовдура, а в правій — відірвану рухому руку з виставлений пальцем.
— Брак! Ти шахрай, Голіцин!
Тепер три пари очей дивилися на Гліба.
— Ти сам відірвав, дурню, — спокійно відповів Голіцин. — Для чого смикав?
— Воно клеєне! Ти його на клей посадив!
— Ну, приклеїв. Відбилося, буває. Але ж річ справжня, цінна. Сам присобачиш знову. Можу тобі клей міцний підігнати.
— Поверни гроші!
Стороженко замахнувся, жбурнув у Голіцина відірваним шматком порцеляни.
Мартишок зловив «кулю» на льоту.
Далі полетіла злощасна статуетка.
Її зловив уже Юрко. Двома руками — мов баскетбольний м’яч під час гри. Стиснувши порцелянового бовдура, він став між супротивниками.
— З дороги, Туряниця! — вереснув Гліб. — Хай віддасть гроші! Там дві сотні! І ти віддавай, Шпала!
— Хто тут Шпала! — ревнув Мартишок. — Що тобі віддавати, нещастя!
— Ви всі ще пошкодуєте! — не вгавав Стороженко.
Голіцин дивився на нього й криво осміхався. Бліде лице при цьому лишалося незворушним.
— Цікаво, що ти один нам усім трьом можеш зробити?
— Не буди в мені звіра!
— Звіра? В тобі? Якого? Пацюка? Щурі — вони теж звірі.
— Краще не зли мене, дворянин недороблений!
Дарма він так сказав. Цього разу Голіцин образився, і втратив не лише контроль над собою, а й обережність.
Про обережність не відразу зрозумів.
Вихопив у Юрка перше, до чого рука дотяглася — невеличку, але таки замашну статуетку.
Замахнувся і жбурнув її в Стороженка.
Злість додала сили, кинув, мов із гармати стрельнув зарядом артилерійським.
Стороженко не менш спритно нагнувся, ухиляючись.
За спиною, на стіні, кроків шість, не більше, висів величезний монітор, з нього мали транслювати міжнародну конференцію.
Завтра.
Не направляла б руку Голіцина лють, то нічого б і не сталося.
Але він докинув.
Китайський бовдур влетів у середину крихкого монітора. За інших обставин розбився б сам, однак сьогодні день, мабуть, такий, — не їхній.
Розсипалися на друзки шматки порцеляни.
А важкенька підставка зробила тріщину в моніторі. Закон підлості скинув його з кріплення на стіні, і монітор упав за законом бутерброда — екраном донизу.
За таке виключити з гімназії мало. Тут компенсацією грошовою пахне.
Чималою. Не кажучи про скандал.
  
Розділ одинадцятий
 
Тут на гімназистів чекає нелегке випробування
 
Завмерли усі четверо. У приміщенні наче грім чворохнув.
А Юрко подумав: справді, краще б грім. Усе ж безпечніше, ніж свідоме псування майна Першої зразкової гімназії. Інші гімназисти теж розуміли, що тут відбулося.
 
Може, й знайшли б якийсь вихід разом. Та першим очухався Стороженко і показав приклад, який інші наслідували, не думаючи, машинально.
Зірвавшись з місця, виставивши плече вперед і відштовхнувши Мартишока, він кулею вилетів з кабінету. Не змовляючись, троє інших погнали за ним, скупчившись у дверях і заважаючи один одному. Уже коли збігли на перший поверх, зупинилися, відсапались, і одночасно спохопилися: забули зібрати шматки бовдура — головний доказ злочину.
— Скалки, — просичав Голіцин.
— Зараз, — мовив Мартишок і подався назад.
Та не минуло й хвилини — збіг донизу, витер змокрілого лоба, пояснив товаришам:
— Пізно. Туди вже прибиральниця зайшла.
— Ой! — вирвалося в Стороженка, і тут же його погляд пронизав Голіцина: — Це ти! Це через тебе!
— Хто мене дражнив! — парирував Лев, хоча його провина, нехай і мимовільна, була очевидна навіть йому самому.
— Скажи ще, для чого я нагнувся!
— Ти мовчатимеш, — мовив Голіцин, спробувавши опанувати себе. — Ми всі домовимося мовчати. Нас у тому класі ніхто не бачив.
Закріплюючи домовленість, Левко простяг назад отримані гроші. Трошки подумавши, тицьнув назад зароблену двадцятку і Стьопа Шпала. У Юрка не було ані копійки, крім того, що мама видала на кістки для собаки. Він не мав права відкуповуватися ними, а те, що відбувалося зараз, інакше, ніж спробою відкупу, не можна було назвати. Та все ж вичавив із себе:
— Я принесу гроші. Завтра. Знайду.
— Принось, — поблажливо кивнув Гліб, ховаючи срібляки. — Тільки в разі чого вони не допоможуть.
— Кому?
— Нікому! — випалив Стороженко. — Не вирішують гроші нічого. Як зберуть усіх, як почнуть допитувати! Кому охота брати на себе таке?
Як мене вирахують, усіх закладу! Не тільки тебе, Голіцин! Усіх трьох!
— Стукач! — рявкнув Мартишок, стиснувши схожі на маленькі гирі кулаки.
— Ось зачепи, посмій! Першого викажу! Ти в монітор статую кидав!
- Не я!
— Ось це директорові скажеш сам! Викажеш Голіцина! Хто з нас тоді стукач, га? Чи, може, на Туряницю вкажеш? Ти візьмеш чуже на себе, чистоплюю?
Юрко витримав погляд.
— Краще смерть, ніж зрада.
— Ох, як красиво! У книжечках своїх начитався, розумнику?
Тепер замахнувся Лев. Але Юрко перехопив руку, затримав і ледь стиснув.
— Не треба. Так його скоріше вирахують. За синцями.
— А чого! Бити ворога його ж зброєю! — зупинити розлюченого Голіцина вже було важко. — Скажемо всі троє: натовкли Стороженкові пику, бо зловили на гарячому, в комп’ютерному класі! Нас ще й похвалять!
— Не годиться, — відмахнувся Юрко. — Оббріхувати цього щура не хочеться, навіть себе чи тебе рятуючи.
— Отак! — підспівав Стороженко. — Щур я чи не щур, а доведеться вам платити мені за мовчання! Ти, — палець націлився на Левка, — списуєш мені все, що я тобі винен. Ти, — палець перемістився на Мартинюка, — вибиватимеш гроші для мене з того, з кого я скажу. Не тут, не будемо палитися! У «тридцяток»! А ти, — тепер палець дивився на Юрка, — чекай, поки щось для тебе придумаю. І не дай Боже, щоб мене взяли за шию! Відразу всіх назву, скопом! Будете знати, як знущатися!
Крутнувшись на підборах, Стороженко швидко подався геть
Мартишок не стримався, плюнув услід.
— Тьху! Здох би ти, щуряко.
— Від плювків твоїх не здохне, — зазначив Голіцин. — Без жартів, колеги. Він же не триматиме язика.
Чув раніше Юрко вислів про дамоклів меч, який зависає над головою. І аж тепер зрозумів, як воно — постійно відчувати небезпеку. Навіть підняв голову і глянув на стелю — так, начебто гострий меч і справді висів угорі.
Лунко відбилися швидкі кроки завгоспа. Побачив уже, за мить почнеться.