Гімназист і Чорна Рука

Окремо від інших Голіцин не тримався, проте в боротьбу з «тридцятками» все ж не встрягав. Казав: нейтралітет, навіть назвав себе «нейтральною Швейцарією». Товариство не надто від того потерпало. Був Лев Голіцин слабосильний, блідий, намагався обходити бійки та інші небезпеки стороною. Але цінність Левка була не в маханні кулаками.
Нащадок дворян займався дрібного торгівлею.
Справді, суща Швейцарія — країна бізнесу та банків.
Дідівський годинник, який Лев домовився продати Юркові, був не єдиним його товаром. Ніхто з тих, хто вчився з Голіциним, не міг розгадати цієї загадки: звідки йому вдається роздобути потрібні, а часом — недосяжні для гімназистів речі. Наприклад, театральний бінокль, ніби й старовинний, але майже новий. Чи справжній морський кортик, не підробка китайська. Гімназисти часто купували в нього все це, тим паче, що правив недорого за речі, які мали солідний вигляд поряд із сучасними комп’ютерами.
Мода зараз така пішла.
Юрко — лише учень восьмого класу. Йшов у ногу з модою, намагався від інших не відставати. Тим більше, речами Голіцин торгував справді гарними й оригінальними.
Цього разу Левко збирався продати Глібові Стороженку з їхнього класу важкого китайського бовдура. Так називалася порцелянова статуетка, яка зображала старого китайця в квітчастому халаті із зібраним у кіску волоссям на маківці. Він дивився, хитро примруживши око, одну руку впирав у бік, другу тримав перед собою, виставивши піднятого вгору пальця. Кисть цієї руки була єдиним рухомим елементом забавки. Торкнеш — і палець хитається туди-сюди, ніби мудрий китайський мандарин каже, дивлячись на тебе: «Ай-яй-яй!», чи, навпаки, схвалює власника: «Ох, як добре, тебе не обдуриш!»
Стороженко давно хотів мати таку забавку. Цікавився східною боротьбою, побачив таку в клубі, на столі вчителя — сенсея — і загорівся. А надто, коли дізнався, що це старовинна річ, яка тримає в собі всю мудрість, потрібну для науки.
Стороженко хотів бути мудрим. А Голіцин ніби імпульс отримав, не інакше. Гліб ледь усти подумати, а Лев уже тут як тут із фотографією бовдура на своєму мобільнику.
Зустрітися домовилися в комп’ютерному класі після уроків.
Перша зразкова справді могла пишатися цим класом: спонсори обладнали його за останнім словом техніки, завезли сюди все найновіше, постійно щось міняли й модернізовували. Їхнім класом могли користуватися учні інших шкіл, якщо треба було провести якусь велику спільну роботу Саме зараз тут готували скайп-конференцію: мали спілкуватися одночасно польські та німецькі старшокласники, планували спільну міжнародну учнівську конференцію, представляли свої розробки освітніх програм. Кращі поїдуть у Європу на місяць, то ж Перша зразкова ставилася до таких речей дуже відповідально.
Стороженко не збирався проводити оборудку з Голіциним десь інде. Всюди могли зайти цікаві А тут, у комп’ютерному, сторонніх нема. Двері незачинялися — у це крило гімназії сторонні взагалі не заходили. Тут звикли: порядок та серйозне покарання стримує від порушення правил надійніше, ніж найміцніший замок.
У класі Гліба не дуже любили. Хоч ніхто неміг пояснити причини. Може, тому, що Стороженко зовні трохи нагадував щура. Передовсім — витягнутим гостроносим обличчям і очима, які постійно бігали, не зосереджуючись ні на чому довший час.
Проте особливої шкоди від Гліба так само не помічалося. Знав не менше за інших, але й не більше. Дозволяв собі встрягати лише туди, де напевне не могло бути поганих наслідків. Пояснював — сенсей не дозволяє, сильний воїн нібито уникає сутичок, бо йде своїм шляхом. Хтось вважав: Стороженко так пояснює власне боягузтво. Інші вважали його обережним. Та одна річ все ж вирізняла хлопця серед інших: хвороблива акуратність. «Або зубрило, або підлабузник», — ось як казали про таких. Зважаючи на скромні навчальні успіхи Стороженка і нейтральне ставлення до нього вчителів, жодне з визначень не підходило.
Скупий зануда. Не інакше.
Голіцин боявся, що Стороженко не заплатить. Подібне вже було кілька разів, і Лев скаржився: доводилося нести збитки, поки витрусиш із Гліба обіцяне. Через те й вирішив прийти на оборудку з компанією — так надійніше.
 
Третім узяли з собою Степана Мартинюка. Цей був на голову вищий за будь-кого зі своїх однолітків, через що дражнили його Шпалою. Хлопець злився, спалахував миттю, і взагалі — любив махати кулаками з найменшого приводу. Ображався на все і всіх, навіть якщо ніхто ображати його й не думав. Зі Шпалою Юрко то бився, то мирився, то знову чубився, але Степан Шпала поводився так з усіма. Іншого разу Юрко добре подумав би, перш ніж іти кудись в одній із Мартинюком компанії. Але з дня останньої короткої сутички вже спливло трохи часу, і тепер восьмикласники знову приятелювали, ніби нічого й не сталося.
Голіцин, залучаючи Мартинюка, робив ставку на його грізний вигляд. В його присутності Стороженко навряд чи почне за своєю звичкою 
ко
мизитися й варити воду. А Мартишок, розуміючи не надто тонкий розрахунок Лева, висунув умову, на яку в Юрка просто забракло б 
нахаб
ства. За те, що стоятиме, мовчатиме, сопітиме 
і 
грізно зиритиме на Стороженка, дістане двадцять гривень.
Юрко ж не претендував на винагороду. Пішовз цікавості, за компанію. Це ж не займе багаточасу.
Так він собі прикинув.
  
Розділ десятий
 
Тут китайський бовдур зірве міжнародну зустріч
 
Покупець уже чекав сувору компанію.
Стояв у проході між столами, розставивши ноги й заклавши пальці за пасок штанів. Вирішив, що так здаватиметься войовничішим.
— Приніс? — запитав, виставивши гостре підборіддя.
— Принесли. Все є.
Голіцин витяг із пакета замотану в інший пакет статуетку. Розгорнув. Чотири пари очей побачили невеличкий, акуратно зроблений порцеляновий виріб. Задля кращої демонстрації Лев поставив забавку на долоню, підважив.
— Бач.
Палець Стороженка потягся до бовдурчика.
Голіцин відсунув руку, притримуючи цяцьку.
— Куди тицяєш?
— Спробувати треба. Товар перевірю.
— Товар — пристойний. Як кажуть на Подолі, самий цимес. Але покажи гроші спершу.
При цих словах Мартишок надув щоки, стиснув кулаки, очі його вирячилися й закрутилися.
Юрко, аби теж взяти участь і не стояти без діла, розвів руками.
— Такі справи, Стороженку. Жени монету.
— Мушу знати, за що плачу, — вперто стояв на своєму покупець. — Може бути не старовинна річ, а китайська підробка, яка не накопичила мудрості.
Юрко легенько штурхнув Голіцина ліктем.
— А він діло говорить.
Знизавши плечами, Левко витягнув статуетку перед собою.
— Дивись.
— Експертиза потрібна, — буркнув той.
— Чого? — вирячився на нього Лев, зиркнув на супутників, закликаючи їх бути свідками. — Ні, як вам, хлоп’ята! Експертиза йому!
— Може бути підробка, — правив своє Гліб.
Знаючи його впертість, Юрко підозрював — або справа піде в коло, або нічого не буде.
— Ходи сюди. Дивись.
Стороженко наблизився, знову хотів узяти бовдура, та Голіцин забрав річ, перевернув її, тицьнув пальцем на денце.
— Клеймо виробника. Фірма.
— По-нашому написано. Букви наші.
— Ти китайські ієрогліфи хотів? Звичайно, робили в Києві! Але сто років тому! Ось, бачиш?
Примружившись, Гліб довго й підозріло роздивлявся майстрову марку. Нарешті випрямився, зітхнув, мовчки поліз у кишеню штанів, витяг стосик купюр.
— Тут — як домовлялися.
Він тицьнув гроші Голіцину. Але той брати не квапився.
— За тобою ще борг.
— За що? — стрепенувся Гліб.
— Ну як! Гусяче перо, справжнє. Чорнильниця. Ієрогліфи писати, каліграфія. Сам замовляв. Думаєш, легко роздобути антикварне добро?
Мартишок насупив брови.
— Бери, що дають, — буркнув Гліб.
— Ти ба, який розумний. А решта?
— Чекав — то й ще почекаєш, — відрубав Стороженко. — Коли я не розраховувався?
— Затримуєш завжди.
— Але все віддаю! Ось день народження скоро.