Яйцепос. Книга 1

Отже, глядачі розійшлися, і залишилися тільки повіше­нець і два міліціонери, які, по-перше, стежили, щоб засу­джений не змотався з шибениці раніше, чим він підпише довідку про каят­тя, а по-друге, тримали напоготові теку із цією довід­кою, очі­куючи, коли він виразить бажання її підписати. 
Брюходухов, продовжуючи погойдуватися під подувом лег­кого вітерцю, безтурботно склав на грудях руки й став насви­стувати мелодію популярного терентопського романсу «Рояль у кущах». «Це надовго», – уголос зрозумів міліціонер більш старший та досвідченіший і вийняв з кишені колоду гральних карт. Сі­вши на помості під висячим, вартові порядку заходилися «різатися в дурня». Щоб помучити «ментів», яким не терпілося звільнитися від цього обов'язку, лиходій вирішив висіти як можна довше. Періодично картярі запитували в шибеника, чи не надумав він підписати довідку. Він щоразу відповідав: «Ні». 
  
За чотири години досвідчений міліціонер став супитися й часто поглядати на наручного годинника, а ще за годину – люто сопіти й ворушити щоками. 
Нарешті вибухнув: «Інші шибеники як шибеники – підпише швиденько довідку про каяття й гайда в заслання, а цей нахабно висить, випендрюється, нелюд!» – «Таких хлібом не годуй, дай познущатися», – підтакнув молодий. «А я за законом маю право висіти стільки, скільки захочу, зате ви не маєте права ображати пові­шенця!» – усміхаючись відповів нахаба.
Саме на шибениці майбутній академік уперше задумався про сенс буття, адже раніше він був зайнятий або правопорушеннями, або підготовкою до правопорушень і не мав часу на філософствуван­ня. Хороша річ – терентопська шибениця: виси й думай собі на здоров'я, без суєти, без поспіху. 
Проаналізувавши минуле жит­тя, Брюходухов запідозрив, що існував не зовсім так, як варто було б, і що, можливо, слід змінити долю.
«Через цього суч... кхе, через цього повішенця в мого па­цана не буде свята, – продовжував скаржитися досвідчений міліціонер молодому колезі, підкидаючи трефового валета, бо той побив піковим валетом пікову ж десятку. – У мого Миколки сьогодні день народження, я обіцяв рано звільнитися й зводити його до ци­рку, квитки купив. А через цього упертого ду... кхе, через цього упертого громадянина я отут сиджу із квитками, там Миколка чекає, а шоу незабаром почнеться. Буде замість свята море сліз!» Молодий, підтакнувши: «Отож. І у мене були плани на вечір», побив трефового валета бубновою – козирною – десяткою. «Скільки синові виповнилося?» – запитав зверху засуджений. «Шість», – промимрив буркотун. «Гаразд, так вже й бути, на перший раз я вас відпускаю, я сьогодні добрий, – змилостивився злочинець. – Цирк не варто пропускати. Де там ваш папірець? Підпи­шу». – «За це спасибі, парубоче!» – обрадувався Миколчин тато й миттю подав кримінальникові папку й ручку. Той розма­шисто начертав каляку-маляку, яку треба було вважати підпи­сом, задоволені міліціонери вийняли його із безпечного затишного за­шморгу й нагадали, що протягом доби він має поки­нути Жорикбург і відбути до села Цуценського, де йому, згідно з вироком, належало відбувати заслання протя­гом одного року. 
Зібравши все найнеобхідніше (віолончель, смичок, ноти, зубну щітку, бритву тощо) розкаяний виїхав до Цуценсько­го – маленького села, котре загубилося в лісо­степу між столицею й Апчхиградом, що мешканці того села були переважно працівниками колгоспу «Під прапором арістотелізму». 
У сі­льській школі було вакантне місце вчителя музики, тому столи­чному віоло­нчелістові відразу запропонували стати виклада­чем, хоч він і був аматором-самоучкою без консерваторської освіти. Як каже народна мудрість: на безриб'я й рак риба. Тобто якщо немає під рукою мойви або минтая, то в крайньому разі можна з'їсти омара або лангуста. 
У час, вільний від щеплення дітлахам музичного смаку, сто­личний гість нудьгував, тому що головною розвагою тамтешньої молоді було колективне лузання соняшникового насіння, а йому таке хобі видалося занадто примітивним. З нудьги став відвідувати бібліотеку сільського клубу, де знайшов книги кла­сиків світової літератури, у тому числі не тільки в перекладах, але й в оригіналі. І купу словників. 
За допомогою англо-те­рентопського словника прочитав Шекспіра й заодно вивчив англійську мову. 
Потім прочитав Сервантеса – вивчив іспанську. 
Потім – Рабле – французьку. 
Потім – Ґете й Гофмана – німецьку... 
У нього виявився феноменальний та­лант до вивчення мов, і по закінченню заслання він міг уже вільно читати дев'ятьма європейськими мовами, включно з ла­тиною. 
Оволодіння мовами так йому сподобалося, що, повернувшись зі заслання до Жорикбурга, він відразу ж вступив до університету на курс лінгвістики й став жадібно насичувати­ся знаннями. 
У вірші Михайла Свєтлова «Гренада» (і написаних на цей вірш численних піснях) звучить питання: 
 
 
Ответь, Александровск,
 
И, Харьков, ответь:
 
Давно ль по-испански
 
Вы начали петь?
 
 
У пісні Бориса Гребєнщикова «Туман над Янцзи» теж звучить питання: 
 
 
Ответь, Нижневартовск,
 
И Харьков, ответь – 
 
Давно ль по-китайски
 
Вы начали петь?
 
 
Навряд чи Харків і інші населені пункти могли б дати дуже точні відповіді. А от Яким Брюходухов щодо самого себе міг би сказати точно: іспанською він почав не співати, а читати, говорити й писати з травня 1976-го року, а китайською – з березня 1980-го. 
Закінчивши вуз, Яким Брюходухов володів усіма європейськими мовами плюс двома десятками азіатських. Але й цього йому було замало. 
Він пустився в експедиції земною кулею, тобто континентами та островами Великого Світу для вивчення інших мов і наріч. Забирався в найгустіші тропічні джунглі й у найбезжиттєвіші пустелі, знаходив малові­домі племена й пожадливо всмоктував їхні мови у свою мозкову скарбничку. 
Він так приловчився, що на вивчення нової мови йому було потрібно всього кілька днів, а іноді, якщо мова була дуже проста, – кілька годин. 
У перервах між експедиціями він у Терентопії читав лекції й писав наукові праці, підручники й словники. 
Йому одна за іншою присвоювалися вчені ступені, і вже у віці двад­цяти восьми років він мав звання академіка, хоч і не був кар'є­ристом у поганому сенсі цього слова. 
Він став одним з найві­доміших у Терентопії громадян. Співвітчизники ним пишалися, його поважали. У селі Цуценському навіть заснували його му­зей. 
От так звичайна терентопська шибениця виправила долю людини!.. 
Що ж до музикування на віолончелі, то це захоплення збереглося, не в якості професії, а в якості хобі.
☼ ☼ ☼
Акмус із Ісаком, боячись спізнитися на інтригуючу їх зу­стріч зі свіжим академіком (свіжим, тому що це звання Брю­ходухов отримав у тому ж 1985 році, у лютому), прийшли в університет трохи раніше призначеного часу. Чекаючи на Яки­ма Сергійовича, якого поки мало хто називав Сергійовичем, бо це була відносно молода людина, що до того ж виглядала на декілька років молодшою за справжній вік, тупцювали біля дверей 27 аудиторії. Унікальний пивний келих мовчачи лежав у наплечній сумці корчмаря. 
Нарешті наблизився двадцятидев`я­тирічний академік в оточенні декількох студентів, які після лек­ції ставили запитан­ня щодо теми. Солдати виходять із оточення, вистрілюючи черги куль по ворогах із кулеметів і автоматів. Академік вийшов із оточення, вистріливши з рота по студентах чергою відповідей. Потім сухорлявий учений з жовтим чубом, в окуля­рах із круглими скельцями, сказав авіаторові й корчмареві: «Прошу до аудиторії», і вони втрьох увійшли.