Яйцепос. Книга 1

– Я колись читав у газеті "Вечірній Жорикбург" статтю щодо цієї теми, – відповідав я. – Там один професор, прізвище не пам'ятаю, викладав свою гіпотезу походження цієї омани. Він писав, що як і в інших тварин, як і в людини, у дракона в шлунку й у кишечнику іноді накопичуються біологічні гази, які час від часу виходять назовні або через задній прохід при пуканні, або через рот у вигляді відрижки. А біологічні гази, як відомо, горючі, і, приходячи в зіткнення з відкритим вогнем, миттєво спалахують. Отож, можливо, колись у стародавні часи якийсь дракон відригав гази, а перед його дзьобом випадково виявився вогонь, наприклад, – тліюча гілочка, і гази, що ви­ходили із його пащі, на мить спалахнули, а яка-небудь людина це побачила і стала усім розповідати, що дракони ди­хають вогнем. Так і виникла омана. А якби в той час тліюча гілочка була не перед дзьобом, а під хвостом, і дракон не ригнув, а пукнув, то напевно в казках і легендах фігурували б не вогнедишні, а вогнепукаючі дракони!
  
– Це було б, як би це сказати, смішніше! – хихотнув ге­рцог Харитон...
☼ ☼ ☼
Незабаром ми слідом за драконом прибули в колгосп "Під прапором арістотелізму"; у колгосп, який спеціалізувався на виробництві м'яса й молока єдинорогів; у колгосп, у якім пра­цювали жителі трьох найближчих сіл: Комахолупів, Цуценського й Кубічних Буряків, а також один незвичайний житель із пригорода столиці.
У колгоспі нас зустріли радо. 
Доярки, скотарі та інші ко­лгоспники на чолі з головою колгоспу Уляною Карпівною Ганчі­рочкою, жіночкою що називається бойовою, активною й досить симпатичною, організували для нас бенкет із концертом колгоспної самодіяльності. 
А поки той бенкет го­тувався, сама Уляна Ганчірочка провела для нас екскурсію ко­лгоспом. 
Ми з герцогом оглянули всі єдинорігівники (приміщен­ня для єдинорогів називаються єдинорігівники, як для корів – корівники), помилувалися процесом годівлі й доїння цих одноро­гих парнокопитних (годували їх сіном, а доїли за допомогою доїльних апаратів – прогрес!), побували в "дитсадках", де втримувалися ще безрогі телята, схожі на лошат...»
(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стри­матися, аби знову не вискочити з коментарем у дужках, коментарем щодо єдинорогів. 
Із приводу походження те­рентопських єдинорогів у тамте­шніх учених-єдинорогознавців існують різні гіпотези. 
Більшість учених уважає, що в доістори­чні часи єдинороги населяли майже всенький Старий Світ, тоб­то Африку і Євразію, крім, хіба тільки, арктичних областей. Тоді, мовляв, вони й забрели зі Східної Європи крізь чарівний прохід у ті землі, які згодом стали Терентопською країною. 
В античні часи, мовляв, у Європі єдинороги вимерли, чи то через епідемії, чи то внаслідок полювання на них людей та інших хижаків. 
Давньогрецькі авторитети (серед яких найавторитетні­ший – Арістотель, якого навіть Чарльз Дарвін уважав кращим біоло­гом усіх часів і народів) писали про африканських й індійських єдинорогів як про тварин цілком реальних. 
Втім, давньори­мський літератор Гай Юлій Цезар (який жив на два століття пізніше за Арістотеля, і, як всім ві­домо, у вільний від літе­ратурної праці час підхалтурював ди­ктатором та полковод­цем), повідомляє про єдинорогів Герциніанського лісу, що в Ге­рманії, у своїй книзі «Записки про Гальську війну». З чого мож­на припустити, що в затишних куточках Європи єдинороги мо­гли дожити до нашої ери, навіть до середніх сто­літь. Але, вре­шті-решт, в Європі їх не залишилося. 
В Африці ж та Індії вони ще якийсь час жили, але, очевидно, до ХVIII сторіччя зни­кли й там. А в Терентопії збереглися... 
Так, повторює Автор, вважає більшість терентопських зоологів. 
А от дримпельзябський філософ Парменід Іванович Ссавець (автор, крім іншого, широковідомої в дуже вузьких колах виданої за власний кошт монографії «Трансцендентальні аспекти колупання в носі»), що заробляв на життя дегустатором на Дримпельзябській тютюновій фабриці, а філософські праці писав у вільний від паління час, висунув іншу, дуже оригінальну гіпотезу. 
На його думку, у Великому Світі ніколи не було справжніх єдинорогів, а також драконів і грифонів. Там ці чудовиська існували, мовляв, лише в уяві фантазерів і в складених ними казках, легендах, притчах... Що ж стосується терентопських єдинорогів, драконів і грифонів, то вони, мовляв, є породженням Окраїнних Земель. І породили, мовляв, Окраїнні Землі цих чудовиськ після того, як Мирополк Романтик зробив Терентопію романтичним ли­царським королівством; і породили, мовляв, для того, щоби ро­мантичне лицарське королівство мало чарівний біологічний антураж. 
За цією гіпотезою виходить, начебто Окраїнні Землі породжують мутантів свідомо; начебто Окраїнні Землі — це якась інтелектуальна творча субстанція, на кшталт океану пла­нети Соляріс із фантастичної повісті Станісла­ва Лема. 
Терентопські вчені взяли на глум цю гіпотезу Парменіда Ссавця, приліпили до філософа образливе прі­звисько «фантаст», а деякі навіть, указуючи на його професію, глузували, що «він обкурився», однак надати переконливих доказів його неправоти поки не змогли.
Парменід же Ссавець на захист своєї теорії казав, що в терентопських літописах та інших документах єдинороги, грифони та дракони згадуються лише з часів Мирополка Романтика, і немає жодних паперів, де б доводилося, що вони існували у Терентопії раніше. Опоненти ж йому заперечували, що це пов'язано з тим, що літописи домирополківських часів колись зникли, залишилися лише згадки, що такі літописи були, але невідомо, чи фігурували у них ті так звані чудовиська. От якби, мовляв, ті літописи збереглися до нашого часу, або раптово відшукалися, то, можливо, у них виявилися б згадки про єдинорогів, грифонів і драконів, що мешкали у країні і до часів Мирополка.
Терентопські зоологи (принаймні більшість із них) зараховують єдинорогів до роду конячих антилоп (hippotragus) із родини порожнисторогих (bovidae). Як і всі рогаті ссавці (окрім носорогів), єдинороги є парнокопитними, на відміну від коней, на яких трохи схожі, але які є непарнокопитими. Споконвічно, вважають деякі зоологи, це були дворогі антило­пи, але оскільки роги розташовувались на їхній голові занадто близько один до одного, то в процесі еволюції вони сплелися й зрослися в один прямий гвинтоподібний ріг. 
Споконвічні дикі єдинороги відрізнялися агресивністю, злістю; побачивши людину приходили у лють і прагнули зако­лоти її довгим і гострим рогом, який мали звичку точити об камені й дерева. Тому для людини зустріч із цими травоїдними була не менш, а мабуть і більш небезпечна, ніж зустріч із хижаками. Втім, дикі єдинороги трималися віддалено від лю­дського жи­тла, тому, аби стати їхньою жертвою, людина повинна була сама забрести в ту глухомань, де вони жили. 
Спроби приручити й одомашнити єдинорогів не приносили успіху, поки за це діло не узявся згадуваний у цих писаннях маг Гектор Манюня. В 1738 році він за допомогою якихось чаклу­нських технологій перетворив пару диких лютих єдинорогів на смирних, добродушних тварин. Від того самця й тієї самиці й пішли всі нинішні домашні єдинороги. 
Що ж до решти, небезпечних для людини, то їх чарі­вник своїми заклинаннями перемістив у Раптову пущу і зача­рував той регіон таким чином, щоби вони із цього лісу ніколи не виходили, просто не бажали виходити. 
  
Те ж саме він зробив і з небезпечними хижаками: грифонами, вовками, ведмедями. З тих пір Раптовий ліс – а це величезний масив, що розкинувся на сотні квадратних кілометрів, – є заповідником для диких єдинорогів та великих хижаків; за своєю волею ці тварини, не­безпечні для людей, завдяки чаклунству Гектора Манюні, яке продовжує діяти, хоча самого мага вже давно немає на світі, із цього лісу не виходять. За межами Раптової пущі ці животини опиняються всупереч своїй волі, коли їх відловлюють для зоопарків.