Яйцепос. Книга 1

– Про це ніхто не дізнається. Ми оформимо цю смерть як самогубство, тим більше що в якомусь сенсі так воно і є, бо ті, хто знущається над людьми, провокуючи їх дати здачі, – потенційні самогубці, як ті, хто грає з револьвером в «російську рулетку». Або – як нещасний випадок: мовляв, напився п'яний, спіткнувся, ударився скронею... І принцеса ніколи не виявить, що це вона його... До речі, в мене вранці зустріч із чарівниками – вони обіцяли інформацію щодо справи про зникле драконяче яйце, – і я надішлю їх до вас. 
  
– Спасибі, Варлааме Оникійовичу. А що вже вдалося з'ясувати про крадіжку? Відомо, хто той злодій? Він заарештований?
– Злодій виявлений, він, можна сказати, у наших руках, але не заарештований.
– Як це? Чому?!
– Бо трупи і не заарештовують. Його вбила принцеса. Це той самий ґвалтівник.
– І там теж він?!! Та хто ж цей лиходій-багатоборець?! 
– Прийомний син Мойши Роженкранца. Знаєте? Наш шибеник скрізь поспів.
– Звичайно, Бандюга! Ох, не пощастило Мойсеєві із синочком.
– Я гадав, що його вбили через яйце. Думав: знайдемо вбивцю – знайдемо і яйце. Помилився. Нічого, будемо шукати. Схоже, йому хтось замовив цю крадіжку, а потім заплатив гроші. Може, та інформація, яку повідомлять ранком маги, виведе нас на замовника... 
(«Сумно все це, тоскно, – знову безцеремонно втручається в рукопис Ліва півкуля авторського мозку. – Убивство, замах на зґвалтування, суцільний кримінал. Не смішно». – «Так, напустив мороку, – підтримує півкуля Права, – а спочатку ж все було так легко, забавно, безцінний читач усміхався й хихотів (принаймні, ти, Авторе, на це сподіваєшся), а тепер глянь-но на нього – ніякої усмішки. Убивства й зґвалтування – не привід для веселощів. Ти б, громадянине Авторе, якось розрядив обстановку, втнув би якусь смішну хохму». – «Смішну хохму? – Автор задумливо потирає плямисте від чорнила чоло. – Ну хіба от це...»
Він, крекчучи, видряпується на письмовий стіл, стає навшпиньки, витягає шию, ляскає себе долонями по стегнах і дурним голосом репетує: «Ку-ка-рі-ку!»
«Ну як?» – запитує Автор, розчервонілий від натуги, спускаючись зі стола. «По-твоєму це смішно?» – кривить звивини Ліва. «А як на мене, у цьому щось є, – говорить Права, – якась дитяча безпосередність, якийсь дикунський первісний порив». – «Ніякої фантазії. Примітив», – критикує Ліва. «Може, безцінний читач не такий зануда як ви, і його мій нехитрий жарт побавив», – буркоче Автор...)
Розставшись із главою держави, Папірусюк повернувся в рідну цегляну п'ятиповерхову буду й нарешті зміг віддати себе богу Морфею, або ж богу Гіпносу (як називали божество сну прадавні римляни й греки), тобто, простіше висловлюючись, заснути, попередньо завівши будильник, аби не проспати зустріч із магами.
☼ ☼ ☼
Наступним ранком, тобто на світанку 21 вересня, полковник Папірусюк прибув до моргу, не стільки для того щоби переконатися, що чародії повернули туди позичений на ніч неживий організм (у цьому він не сумнівався), скільки для одержання інформації, витягнутої із трупа ясновидінням, і направлення чарівників до принцеси Зіночки. 
Кували горлиці (вірніше кукукували, бо ці родичи голубів видають не одне, і навіть не два, як зозулі, а аж цілих три «ку», отак: «ку-куу – ку»). Крона кінського каштана, пронизана ранковим сонцем, безкорисливо працювала мереживницею – майстринею мереживної тіні або тіньового мережива на цегельній стіні моргу. Росіяни кажуть, що лукаві люди «наводять тінь на плетінь». Сонце ж ранками наводило цю деревну тінь не на плетінь, тобто не на тин, а на дім побачень неживих громадян із живими патологоанатомами. 
О 7.37 торохтлива самохідна тачка Вакули Нетребенька, з яким чудотворці домовилися на ранок, доставила до моргу небіжчика під простирадлом і товстуна Гліба Цвяха. Решта магів залишилися в особнячку Арама Артаньянца з новонародженим двійником Бандюги. 
Обмінявшись вітаннями із Глібом Любомировичем і кивнувши Вакулі Охрімовичу, котрий ішов по санітарів, аби ті забрали вколошканий вантаж, слідчий багатозначно запитав:
– Отже?
– Дещо є, – відповів угодований ясновидець із головою лисою зверху й ззаду, але не лисою знизу попереду. – По-перше, я вже точно знаю, хто вбив Бан...
– Принцеса Зіночка. Це я теж уже знаю, – перебив детектив. – А щось про яйце?
– Він проникнув в Абрикосову печеру, де було драконяче яйце, змішавшись із групою туристів-ченців, і поки вони розмовляли із драко... 
– Непомітно підмінив яйце восковим муляжем із краєзнавчого музею. Це я теж знаю, – знову перебив нетерплячий детектив. – Я прагну знати, де тепер яйце. Кому Бандюга його продав?
– Це був чоловік років під сорок, не високий, не худий. Вони зустрілися на залізничному вокзалі. Бандюга віддав йому сіру сумку з яйцем, а той йому натомість – шурхотики, кілька десятків тисяч. І вони розійшлися.
– А де зараз той чоловік?
– Цього я не знаю. Їхня зустріч на вокзалі відбулася о пів на дев'яту ранку дев'ятнадцятого, тобто позавчора – час і дату я зумів розгледіти на годиннику та на вокзальному табло, – і після вже не зустрічалися. А ввечері двадцятого, тобто вчора, Бандюгу вбила при... 
– До речі, – втретє перебив Гліба Любомировича Варлаам Оникійович, – про те, що його вбила принцеса, ніхто не мусить знати. За офіційною версією – він упав сп'яну й ударився скронею об цеглину.
– Розумію, – погодився чарівник.
– Ви можете описати того чоловіка?
– Він якийсь непоказний, такий що не запам'ятовується. Щільний, лисуватий, особливих прикмет я не розгледів. Зате в нього у внутрішній кишені я розпізнав якийсь документ на ім'я чи то Володимира, чи то Віталія, чи то Кривопупова, чи то Крисолапова. Тобто гарантую, що ім'я починається на «В», а прізвище на «К».
– Дякую, Глібе Любомировичу, за допомогу. Сподіваюся, ваша інформація нам стане у пригоді.
– Я не можу дати стовідсоткової гарантії, але мені здається, що цей тип – не наш, не терентопець, а з Великого Світу.
– Боюся, що ви праві, – сказав лисий детектив, діставши з кишені пачку цигарок «Блакитний Лицар»; ударом нігтя вибив із неї курильний циліндр, зловив на льоту губами, і розкурив від запальнички. 
Пустивши дим з передніх отворів голови, продовжив: 
– У мене до вас є ще одне прохання... – і виклав бажання короля позбавити молодшу принцесу спогадів про нічну подію.
– Гаразд, просто зараз з'їжджу до замку, – погодився парапсихолог, позіхнувши (давала знати безсонна ніч). – І в мене до вас є прохання.
– Давайте. Що зможу... 
– Ми цією ніччю створили двійника Бандюги... 
– Двійника?! – детектив насупився.
– Ні, тільки щодо зовнішності, а так це цілковито інакша людина, хороша, навіть чудова. Зовнішність довелося скопіювати з цього, – маг кивнув на ноші, накриті простирадлом, які несли в морг санітари, – бо альтернативи не було. Так ви повідомте вашим міліціонерам, що якщо вони зустрінуть живого Бандюгу, то нехай знають, що то не Бандюга, а зовсім інший громадянин, котрий нічого спільного з Бандюгою не має, крім зовнішності. Його кличуть Мгобокбекбе.
– Мго... Здається, так називався розмовляючий кухоль з корчми «Під Рятівною Мухою», про який колись газети писали?
– Був пивний кухоль – а тепер людина.
– Чудеса та й годі, – похитав лисою головою полковник. – Добре, я повідомлю про це колег.
– Вакуло Охрімовичу, Його Величність прохав заїхати до нього в замок. 
– Без проблем, Глібе Любомировичу. Сідайте в кабіну.
Нетребенько повіз товстого чарівника до короля. 
  
А слідчий Варлаам Оникійович Папірусюк... 
Куди вирушить він, читач довідається в наступному розділі, двадцять другому, за назвою «Державні Двері». Втім, назва дає читачеві непрозорий натяк.
☼ ☼ ☼
Але оскільки Терентопський так званий епос трохи пов'язаний з Харковом, а в цьому щосі Автор згадав ряд відомих літературних детективів – Оґюста Дюпена, Шерлока Голмса, отця Брауна, Еркюля Пуаро, Михайла Григоровича Піддубного, Жуля Жозефа Ансельма Меґре й Федора Івановича Аніскіна, – то, перш ніж закінчити даний розділ, Автор повідомляє, що принаймні двоє з названих мають відношення до Харкова.