Яйцепос. Книга 1

Час був пізній, тому слідчий Папірусюк відпустив колег по домівках, щоби завтра з ранку, відпочивши, вони допомогли йому в пошуках таємничого вбивці. Сам же, перш ніж повернутися додому, заїхав до міліцейського управління й зайшов у свій кабінет, аби залишити в сейфі пов'язані з убивством докази – коричневий ґудзик, половинку цеглини й стос грошових купюр з кишень жертви... 
  
☼ ☼ ☼
Варлаам Оникійович жив в однокімнатній квартирці на другому поверсі цегляної хрущовки. 
Автор бачить, вірніше відчуває, що його мозкові півкулі готові здивуватися, і, випереджаючи їхні вигуки, каже: так, у цім лицарськім королівстві були житлові цегельні й залізобетонні п'ятиповерхові коробки, як ті, які в Совєтському Союзі називалися хрущовками. Але причина їхнього будівництва в Терентопії була цілковито інша, ніж у СССР. Якщо в Совєтській країні під керівництвом Микити Хрущова в 50–60-ті роки XX століття такі малокомфортні й потворні будинки терміново споруджувалися для розв'язку квартирного питання, бо багатьом совєтським людям не вистачало якої-ніякої але особистої житлоплощі, то в чудеснім королівстві з житлом все було набагато краще, і не було абиякої практичної необхідності зводити таке убозтво. Проте й терентопці будували хрущовки. Не заради необхідності, а заради моди. 
Довідавшись, що у Великому Світі масово зводяться такі будівлі, жителі королівства вирішили, що це така зараз мода, і зайнялися тим же, мовляв, а чим ми гірше, теж прагнемо йти в ногу з модою. Багато терентопців заради моди залишили більш комфортні з високими стелями в красивих будинках квартири, і навіть цілі особняки й замки, щоби переселитися в малогабаритні, низькі й не дуже зручні комірки в хрущовках. Адже людям взагалі властиво жертвувати комфортом, красою й користю заради моди. От наприклад, стародавні греки носили хітони, одяг, який ніде тіло не стискав, не тер, не давив, дозволяв крові вільно циркулювати по всіх капілярах, а шкірі дихати. Досить корисна з гігієнічної точки зору й гарна одежина. Але нині люди хітонів не носять, бо такий стиль уже тисячі років як вийшов із моди. Нині люди заради моди носять речі шкідливіші, незручніші й некрасивіші. От так само і з архітектурою. 
Втім, така архітектурна мода протрималася тільки до середини сімдесятих років. Потім хрущовки терентопцям набридли, вони стали повертатися в будинки комфортні й гарні, а виродливі п'ятиповерхівки почали зносити, аби на їхньому місці будувати щось пристойне. Проте трохи хрущовок збереглося там і дотепер, бо були в країні й настільки невибагливі аскети, яких улаштовує навіть таке житло. 
Одним з них був Варлаам Оникійович Папірусюк. 
Раніше він жив із дружиною й дітьми у великій п'ятикімнатній квартирі в гарному будинку. Потім діти виросли, створили власні родини й обзавелися окремим житлом. Дружина слідчого зізналася якось, що покохала іншого чоловіка, такого собі двірника Гераклюка. Варлаам Оникійович не став заважати її щастю, виявив шляхетність, і не тільки погодився на розлучення без усяких скандалів, але й залишив колишній дружині і її обранцеві гарну квартиру, а сам, будучи досить невибагливим, придбав однокімнатну в хрущовці.
У цій своїй обителі того вечора холостий п'ятдесятисемирічний детектив розігрів учорашній борщ і зі смаком ним повечеряв, закушуючи часником і салом. У нього не було часу займатися творенням борщу, тож цей харч на його замовлення спорудила сусідка Галя, що їй він надав овочі з м'ясом. 
Потім узяв душ. 
Потім у махровому халаті під настільною лампою переглянув свіжі газети. 
Потім включив радіо. Місцева радіостанція «Голос Крилатого Равлика» транслювала запис репортажу з останнього лицарського турніру. Монотонний коментатор почав навівати на слідчого сон, і Папірусюк зібрався, як то кажуть, бай-бай: постелив постіль, почистив зуби, вимкнув радіо, погасив світло й ліг. 
Але тільки-но його лиса голова комфортно розташувалася на затишній подушці, впакованій у світло-блакитну пошивку, рясно всіяну маленькими темно-синіми грифончиками (що ту розцвітку мали й простирадло з підковдрою), як раптом зашумів домашній телефон. Сонному мужчині довелося вставати, і, як багато інших чоловіків у такій ситуації, він супроводив уставання бурчанням, не цілком цензурним.
Телефонував начальник Папірусюка – сам генерал Антін Петрович Бобик:
– Варлааме Оникійовичу, вибачай, якщо я тебе розбудив. Але справа невідкладна. Одягайся й оперативно шуруй у Королівський замок.
– А там що трапилось? – мляво поцікавився розслаблений детектив.
– Вчинено напад на принцесу! Мені тільки-но сам Його Величність телефонував!
– О, Господи, цього тільки не вистачало! Що за день!
– Збирайся, я висилаю автомобіль.
Коли детектив одягся й спустився, обіцяна міліцейська машина із шофером під'їжджала до під'їзду... 
(«Навіщо ти пояснюєш, громадянине Авторе, що машина їхала із шофером; це ж і так зрозуміло, – робить зауваження педантична Ліва півкуля авторського мозку, – адже без шоферів автомобілі не їздять. Це така ж тавтологія, як сказати: "людина йшла, ступаючи ногами"». – «Ну, по-перше, – сперечається Автор, – деякі акробати й не тільки вміють ходити на руках, а про людей, що бешкетують, кажуть, що вони ходять на головах. А по-друге... Так, поки що зрозуміло, що невід'ємним аксесуаром автомобіля є його водій. Це, так би мовити, головна деталь машини, без якої вона не може нормально їздити. Тож протягом ста із чимось років, поки існують автомобілі, читачам не треба було пояснювати, що якщо машина їде, значить у ній сидить шофер. Але письменники-фантасти та казкарі вже десятки років тому писали про розумні автомобілі, що можуть їздити без водіїв. Такий інтелектуальний транспорт фігурує, наприклад, у повісті "Хижі речі віку" братів Стругацьких та казці "Незнайко у Сонячному місті" Миколи Носова. А тепер, коли пишеться ця книга про Терентопію, ми вже дожили до того часу, коли перші такі автомобілі вже реально створені. І в найближчому майбутньому безшоферні машини будуть таким же звичайним транспортом, як велосипеди. Отож для майбутніх читачів не зайвим буде пояснення, що в даній конкретній машині був шофер. До того ж дія відбувається в чарівнім королівстві, де можуть витребенькуватися абиякі чудеса, так що й автомобіль теоретично міг би переміщатися без шофера за допомогою чарівництва, якби якийсь тамтешній чудотворець вигадав відповідні магічні заклинання». – «Логічно», – погоджується Ліва, що поважає логіку.) 
☼ ☼ ☼
І незабаром голомозий детектив був доставлений до замку, у воротях якого фари висвітили самого стривоженого короля. Той був у домашній смугастій червоно-чорній піжамній мантії, синіх спортивних штанях з білими лампасами, кремовій футболці зі зображенням співака Вадима Мулермана – зірки совєтської естради 60-х років, – у зеленій короні набакир і, звичайно, у рудій бороді (борода й корона додавалися, зрозуміло, до голови Жорика, а не Мулермана). Дощ вщух, тож монарх був без парасолі.
– Добрий веч...
– Та ніякий не добрий!
– Здрастуйте. Що трапилось, Ваша Величносте?
– Здрастуйте. Таке, чого зроду не траплялося! – вигукнув засмучений монарх. – Хоч з-під землі мені його, мерзотника, дістаньте, сволоту таку!
– Заспокойтеся, Ваша Величносте, і розповідайте все один по одному.
– Моя молодша дочка, принцеса Зіночка, нещодавно зазнала нападу якогось п'яного шибеника, який посмів зазіхнути на її дівочу честь!
  
– Де це було?
– Та отут, недалечко, на вулиці Франсуа Рабле. Вона поверталася від своєї подружки, а тут раптом на шляху виник нетверезий негідник і почав мерзенно приставати з образливими пропозиціями. Вона хотіла його обійти, але цей сучий син кинувся на неї, схопив і потяг у підворіття. 
Його Величність злісно вдарив кулаком правої руки в долоню лівої, явно бажаючи, щоби замість тієї була фізіономія ґвалтівника.