Яйцепос. Книга 1
Але кому?
Думки розділилися. Одні говорили, що оскільки перехрестя розташоване на вулиці Шекспіра, то й пам'ятник треба ставити персонажеві Шекспіра. Наприклад, афінському ремісникові з ослячою головою із комедії «Сон літньої ночі» (що до божевільного одруження саме цього ослочоловіка з королевою фей композитор Мендельсон склав свій знаменитий Весільний марш). Інші сперечалися, що перехрестя лежить на вулиці Гоголя, тому й пам'ятник має бути персонажу Гоголя. Наприклад носу, котрий набув незалежності від своєї людини – з повісті «Ніс».
(Той факт, що пропонувалися ці персонажі, а не, скажімо, Гамлет і Тарас Бульба, свідчить про такі риси терентопської національної вдачі, як прагнення до оригінальності, почуття гумору й небажання бути банальними та стандартними. До того ж терентопці знали висновки медицини про те, що сміх корисний для здоров'я й подовження життя. Тому, бажаючи бути здоровими й жити подовше, вони з різних альтернатів, зокрема й щодо пам'ятників, зазвичай вибирали кумедні варіанти. У нашому з тобою, безцінний читачу, світі, переважна більшість пам'ятників не викликають в людях ані реготу, ані сміху, ані навіть усмішки. Із чого витікає логічний висновок, що наші люди не хочуть бути здоровими й жити довго, або, принаймні, що місцевій владі, відповідальній за пам'ятники, наплювати на здоров'я народу.
– Дивно, що жорикбуржцям і на думку не спало встановити там пам'ятник власне Шекспіру або Гоголю, що було б логічніше, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.
– Може б і спало, – відповідає Автор, – якби на вулиці Шекспіра не було статуї Шекспіра, а на вулиці Гоголя – статуї Гоголя. Але такі вже були. Можна, безумовно, сказати, що Шекспір та Гоголь особистості настільки великі, що навіть якщо встановити їм на одній вулиці не два а аж десять пам'ятників, то й того не буде занадто. (От, наприклад, у місті Харкові встановлено вже чотири пам'ятники філософові Григорію Сковороді; і немає гарантій, що не буде встановлено ще. Але, щоправда, не на одній вулиці. Однак це не йде ні в яке порівняння з колишньою божевільною кількістю і в Харкові, і в інших великих містах Совєтського Союзу, статуй так званого Ілліча. Тоді бувало, що навіть і на одній вулиці бовванів не один штучний Ілліч. Між тим, людям властиво прагнути різноманіття.)
Король Жорик Сьомий, що правив тоді Терентопією, провів на цю тему опитування жителів Жорикбурга. І треба ж – половина жорикбуржців проголосували за персонажа Шекспіра, і половина – за персонажа Гоголя. Хоч би в один голос різниця. Ні, саме нарівно. Ну як тут бути? Поставиш пам'ятник, необхідний гоголистам – обуряться шекспіристи, догодиш шекспіристам – образяться гоголисти. А на два пам'ятники ані місця, ані коштів не вистачить.
Жорик Сьомий звернувся за порадою до наймудрішого, як він вважав, свого лицаря – герцога Єрофія на прізвисько Хитросплетена Звивина. Той і порадив витесати такого типа, якого одні вважали б персонажем Миколи Васильовича, а інші – персонажем Вільяма Джоновича.
(– Джоновича? – дивується Права півкуля авторського мозку.
– Ну так, – відповідає Автор, – адже його батьком був Джон Шекспір.
– Але він же англієць! – вигукує півкуля Ліва. – А англійці один одного по батькові не називають!
– Згодний, – киває Автор. – Але ж я не англієць, а людина східнослов'янська, тож мені можна назвати і Шекспіра Вільямом Джоновичем, і Свіфта – Джонатаном Джонатановичем, і Кіплінґа – Редьярдом Джоновичем, і Дойла – Артуром Ігнатіусом Конаном Чарльзовичем, і Джерома – Джеромом Клапкою Джеромовичем, і Льюїса Керролла – Чальзом Лютвіджем Чарльзовичем, і...
– А як би ти в такому разі назвав німецького (адже німці теж один одного по батькові не кличуть) композитора, письменника й художника Гофмана, ну, саме того, що склав, крім іншого, оперу «Ундіна» та казку «Лускунчик»? – допитується Ліва півкуля авторського мозку. – Адже в нього було аж три ймення: і Ернст, і Теодор, і Амадей, а в його батька – два: Кристоф і Людвіґ.
– Ну так і назву: Ернст Теодор Амадей Кристофович Людвіґович Гофман, – відповідає Автор. – Що ж тут неясного.)
Наприклад, і в Гоголя й у Шекспіра є персонаж-товстун. У одного – Іван Никифорович Довгочхун із «Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем», а в іншого – сер Джон Фальстаф з трьох п'єс: комедії «Віндзорські пустунки» та хронік «Генріх IV. Частина перша» й «Генріх IV. Частина друга».
Порада Хитросплетеної Звивини припала монархові до душі, і в тому ж 1912 році на тому перехресті, завдяки скульпторові Ієроніму Вносіколупайченку, із брили граніту вилупився товстун в одязі чи то миргородського дворянина початку дев'ятнадцятого століття, чи то віндзорського дворянина епохи Ренесансу – суміш стилів. Частина городян стали кликати його Фальстафом, частина – Іваном Никифоровичем... А нинішні жорикбуржці все змішали до купи й називають пам'ятник то Іваном Никифоровичем Фальстафом, то сером Джоном Довгочхуном, а частіше – коротше: сер Іван або Товстун.
☼ ☼ ☼
Однак, милі мої півкулі, каже Автор, ви цим пам'ятником відволікли нас із безцінним читачем від сюжету. На чому ми запнулися? А, так: ледве на світ зазоріло, на перехресті біля цього пам'ятника з'явився хтось у джинсовій камізельці з безліччю кишень та кишеньок. Був це мужчинка гладенький, але жвавий, з ланцюжком на шиї, з лисинкою на потилиці й із металевим зубом у роті. Він діловито розчепірював маленький розкладний столик, коли до нього причалив якийсь спортсмен-аматор у жовтому спортивному костюмі, що бігав підтюпцем на околицях пам'ятника.
– Чи це не ви, вибачаюся, квитки на концерт маестро Траляляліні продаватимете? – запитав бігун.
– Ага, я самий, – відповів джинсова камізелька, скріпивши столика і викладаючи на нього з кишень пачки квитків. – А ти що, хочеш купити?
– Так, – сказав жовтий спортивний.
– Тобі скільки штук? У який ряд?
– Мені чотири місця в королівській ложі.
– Де? У королівській? Ну це ти, чоловіче, круто розмахнувся! – посміхнувся, блиснувши жовтим металевим зубом, лисуватий тип.
– Чому круто? Я, так би мовити, король.
Торговець квитками підняв погляд на обличчя бігуна, і над жовтою спортивною формою виявив зокрема руду бороду й зелену корону.
– А, – сказав мужчинка. – Я вас не впізнав, Ваша Величносте. Багатим будете. Не тутешній я.
– Нічого. Почім квитки?
– Виходить, бажаєте купити? – задумливо перепитав джинсовий білетер, почухуючи брову.
– Так, чотири місця, – повторив Жорик Дев'ятий, дістаючи з кишені спортивних штанів гаманець.
– Зрозуміло, – кивнув металозубий, потираючи мочку вуха (безумовно, свого, не королівського).
– Так скільки ж я маю заплатити? – завмер у питанні монарх.
– Знаєте, Ваша Величносте, – розповсюджувач квитків задумливо узяв себе трьома пальцями за ніс, – я, звичайно, можу вам дати ці квитки, але...
– У чому річ?
– Може, це не за етикетом – давати поради королю...
– Та кажіть вже!
– Я був на репетиції цього Траляляліні, – мужчинка зобразив на фізіономії гримасу суб'єкта, що жує лимон без цукру. – Це не королівський рівень. На безриб'я, як то кажуть, і рак риба, але, боюся, ви пошкодуєте за витраченим даремно часом. Слабенький музикантик, між нами, знавцями, кажучи. Не рекомендую.
Король Жорик Дев'ятий, який учора побачив афіші, а сьогодні зрання під час звичайної ранкової пробіжки змінив традиційний маршрут і зробив неабиякий гак, щоб наскочити на перехрестя Гоголя-Шекспіра заради квитків на вечірній концерт, був збентежений.
– Вирішуйте самі, Ваша Величносте, – продовжував мужчинка, задумливо потираючи голені щоки великим та вказівним пальцями. – Але мій обов'язок вас попередити.
Жорик розгублено повертів у пальцях гаманець, потім вимовив:
– Ну якщо так... – І сховав його назад у спортивні штани. – Шкода, звичайно. Але спасибі за попередження.
І він, намагаючись видаватися бадьорим і незворушним, побіг далі, але душа його дещо зажурилася.