Яйцепос. Книга 1

– Тьху ти, це ж не ви, я помилився.
І став пояснювати, що він цих прийняв за інших лицарів, про яких уже розповідав своїй родині, за тих божевільних, що хотіли його покусати на дорозі між Незграбним і Твердопупівкою. 
Ті теж, мовляв, спочатку запитали про драконяче яйце й намальованого чоловіка, а потім почали верзти повну нісенітницю, як явні безумці. Зрештою, дійшли до того, що один одному наказав укусити попутника, так що йому довелося рятуватися від ідіотів втечею. Добре, що їздові страуси швидко відвезли його від божевільних лицарів, а то невідомо, чим би все закінчилося. У них же окрім зубів були мечі! Від божевільних усього можна очікувати. 
  
Тому щойно, почувши те ж питання про яйце й намальованого шахрая й побачивши знову лицарів, він зопалу вирішив, що це ті ненормальні його розшукали, аби нарешті покусати. Помилка трапилась.
– Так, ми нормальні, і нікого не кусаємо, – підтвердив Окро­школюб.
– А ті були геть несамовиті, – продовжував мужик, наре­шті вийшовши з нужника. – Селищний голова Твердопупівки повідомив мені, що божевільні лицарі там навіть собак поку­сали. Тепер я цілковито упевнений, що ви – це не вони, бо в тих на щитах були пивний кухоль і ведмідь догори дриґом, а у вас – ґудзик і сірник.
– Кухоль і ведмідь? – перепитав Остап Окрошколюб. – Тю, та то ж Лицар Пивної Кружки й Річард Левове Копито!
– Ага, вони мені так і відрекомендувалися, – кивнув мужик.
– Але вони, вони не божевільні, не божевільні! – заперечив граф Остап Електричка.
– Ми з ними спілкувалися не більше тижня тому, і вони були абсолютно нормальні, адекватні, ніякого шизофренічного марен­ня, ніяких спроб когось вкусити, – підтверджував Окро­школюб. – Щось ви плутаєте, чоловіче.
– Не плутаю й не брешу, саме так і було, – наполягав мужик; навіть на підтвердження своїх слів додав: – Чесне піонерське! – хоча вже років тридцять, як вийшов із піонерського віку. – Але то вже, як то кажуть, діла минулих днів, а зараз, панове лицарі, запрошую вас бути моїми гостями, відпочити на нашій фермі, пригоститися чим Бог послав, омитися в лазні, і таке інше.
Тут же лицарі познайомилися з мешканцями ферми (маю­ться на увазі тільки люди, бо окрім людей на фермі жили страуси, собаки, кішки, кури, миші та інші неговорячі тварини, з якими лицарі, ясна річ, не знайомилися). Мужик був ферме­ром Гнатом Свиридовичем Кактусенком; пані з вилами – його дружиною Зоєю Мойсеївною Кактусенко; парубок із лопатою, дівчина й підліток – їхніми дітьми. А от сивий дідок, з борідкою на кшталт заячого хвоста, що при­чимчикував останнім, не був ані членом їхньої родини, ані яки­мось, навіть далеким, родичем, ані взагалі мешканцем цих місць. Це був столичний живописець Клим Серафімович Петренко-Самогонов, який приїхав на ферму з Жорикбурга, щоб зробити з натури замальовки страусів для запланованої ним нової картини, і вже третій день гостював у Кактусенків, роблячи начерки олівцем в альбомі й олійними фарбами на ґрунтованих картонках. 
Остапи показали присутнім малюнок (точніше ксерокопію малюнку) – портрет так званого яєчного шахрая – і задали тради­ційне запитання. Кактусенки відповіли негативно: ні, мовляв, не знаємо, не бачили такого. А живописець Петренко-Само­гонов насамперед спитав: хто автор малюнка. Лицарі сказали, що зображення отримали від Його Величності, а хто автор не цікавилися.
(«Стоп! – каже скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку. – Цю ксерокопію лицарі отримали після лицарського турніру в День Шляхетного Мордобою. А перед турніром Жорик Дев'ятий виголосив перед лицарями промову, де, крім іншого, згадав, що портрет намальований драконом Інокентієм Карловичем. Так сказано в розділі тридцять першому "День Шляхетного Мордобою". Отже, лицарі повинні були знати про це». – «Ну, теоретично повинні були знати, – відповідає Автор. – Але практично ... У той момент, коли король вимовляв ім'я Інокентія Карловича, обидва Остапи відволіклися (Окрошколюб відганяв муху, що нахабно пурхала перед очима, а Електричка нахилився, щоб підняти впущеного носовичка), тому пропустили цю фразу повз вуха».) 
– Добре намальовано, – похвалив старий живописець неві­домого рисувальника, після чого також сказав, що не знає місцезнаходження намальованого.
Від запрошення погостювати на фермі Остапи відмовилися; мовляв, уже поснідали в Підкузьминському й поки не голодні, та й у лазні обмились там же, так що немає приводу тут затри­муватися.
– Куди, куди веде ця дорога, дорога? – поцікавився граф Остап Електричка.
– До села Хухримухриєва, – відповідав Гнат Кактусенко. – Це немаленьке за тутешніми мірками село, там є й пошта, і лі­карня, і будинок культури... Там, до речі, проживає навіть один чарівник: Олександр Олексійович Манюня.
– Чарівник – це добре. Чародії багато чого знають, – сказав Остап Окрошколюб, виймаючи з кишені свого рюкзака велику телеграму. 
Телеграму, що вони отримали її на телеграфі в Сортирославлі; телеграму, яку відправив їм до запитання король Жорик Дев'я­тий; телеграму, у якій Його Величність не тільки наказував їм залишити одинадцятий сектор королівства й продовжити пошу­ки в секторі сімнадцятому, а й перераховував скрупульозно на­зви тих населених пунктів у цьому сімнадцятому секторі, де вже провели опитування Річард Левове Копито й Лицар Пи­вної Кружки, щоб Остапи не гаяли часу на відвідування цих пу­нктів. 
Пробігши очима цей список, Окрошклюб сказав Електричці: 
– У Хухримухриєве Мгоцько з Річардом теж не навідувалися. Їдь­мо туди.
– Я полюбляю знайомитися із чародіями, – зізнався сивий живописець Петренко-Самогонов, – від них завжди дізнаєшся чогось цікавого, невідомого. Я познайомився вже з вісімнадцятьма чарівниками, і намалював їхні портрети, а от з Олександром Олексійовичем Манюнею поки не знайомий. Мабуть, скори­стаюсь випадком і з'їжджу з вами, панове лицарі, до Хухриму­хриєва, познайомлюся із чудотворцем, і намалюю, за традиці­єю, його портрет. А потім повернуся до ферми й продовжу замальовувати страусів. А можна ще раз глянути на вашу картинку?
– Звичайно, – і Електричка знову подав старому портрет шахрая. – Ви можете, можете сісти, сісти на мого коня, коня, – граф погладив гриву Саладина, – ви, ви людина неважка, нева­жка, а він звір міцний, міцний, довезе нас двох, двох.
– Ну, ні, некомфортно літній людині так переміщатися, – заперечив фермер, – я краще запряжу тваринок у свій дво­місний візок і на нім відвезу туди Клима Серафімовича. Поче­кайте, – і пішов запрягати.
– Когось мені цей суб'єкт нагадує, – бурмотів живописець, удивляючись у риси намальованого чоловіка, – здається, десь колись я бачив схожого, але де й коли – не пам'ятаю.
– Спробуйте, спробуйте пригадати, пригадати, – попрохав граф Електричка.
– Буду думати, – сказав старий, і повернув аркуш лицарям.
– Я, чесно зізнатися, не є знавцем мистецтва й, зокрема, жи­вопису, але прізвище Петренко-Самогонов мені знайоме, – казав Окрошколюб, ховаючи телеграму короля назад у кишеню рюкзака. – Здається, я бачив якусь вашу картину.
– Напевно – «Купання рудого єдинорога», – припустив Петренко-Самогонов, – це найвідоміше моє полотно.
– Точно! «Купання рудого єдинорога»! Мені ж із самого ди­тинства часто траплялися його репродукції й на настінному календарі, і на листівці, і на обкладинці шкільного зошита, і в шкільному підручнику з естетичного виховання, і ще десь! – захоплено вигукнув молодий лицар. – Я й не знав, що худож­ник, котрий його намалював, до цих пір живий. – Сказонув і зніяковів: – Ой, вибачайте, я не хотів вас...
  
– Не тільки живий, але й працездатний, слава Богу, такий, що продовжує творити нові картини, – похвалився старий. – Я написав його ще п'ятдесят два роки тому. З тих пір створив багато картин анітрохи не гірше й навіть краще, але чомусь саме «єдиноріг» став найвідомішим і найпопулярнішим із моїх творінь.
– Я бачив, бачив цю картину, картину в Задвірпольскому ху­дожньому му­зеї, музеї, – сказав граф Остап Електричка.