Яйцепос. Книга 1

Утримуючи у висячому положенні десятитонного монстра з більш легкими монстренятами, Дим і Зульфа перелетіли очеретяне поле, кам'яне пустище, пасмо високих пагорбів, і там, кілометрах у двадцяти від гнізда жвавоногих дзьобоносів, опустили страхозубих падлоїдів серед скель і колючок. У польоті ящери відчули безглуздість рухів, припинили тіпатися й завмерли. Опинившись на твердому ґрунті, зубаста мамуся ще кілька секунд перебувала в остовпінні, потім, пригнувши голову й задерши хвоста, побігла кудись, важко тупаючи розчепіреними лапами. Пернатий виводок задріботів за нею. 
  
– Готово, – сказала Зульфа. – А тепер – у гуртожиток.
☼ ☼ ☼
Гуртожиток, до якого прямували Дим із Зульфою, був одним із багатьох розкиданих по всіх континентах земної кулі. Конічний хмарочос, складений із багатотонних кам'яних блоків, був схожий чи то на височенний мурашник, чи то на Вавилонську вежу з картини Пітера Брейґеля Старшого, чи то на гору, обточену велетенським токарським верстатом... Конічна форма дозволяла цьому грандіозному спорудженню зберігатися при досить сильних землетрусах. Як читачеві, можливо, відомо зі священних писань, ангели можуть бути як безтілесними духами, так і приймати тілесну, матеріальну іпостась. Для роботи на Землі їм зручніше було бути матеріальними. А для матеріальних живих організмів на кшталт людей потрібно яке-ніяке житло, який-ніякий дах, які-ніякі стіни, ну хоча б для того, щоб не страждати від опадів, вітру й інших стихій. 
Після того як численні ангели, що займаються контролем та коректуванням еволюції життя на Землі в доісторичні часи, доведуть свою роботу до тієї мети, коли не буде необхідності подальшого їхнього масового перебування тут, та ще в матеріальній іпостасі, вони, розібравши гуртожитки до фундаментів, повернуться із земного відрядження на "позахмарні житлоплощі". Фундаменти за мільйони років сховає ґрунт. І люди, які розплодяться на планеті за мільйоноріччя, знаходитимуть фрагменти деяких таких фундаментів, що оголилися з під ґрунту, і гадатимуть: хто, коли й за допомогою якої супертехніки міг так акуратно укласти величезні багатотонні цеглини. Придумають гіпотезу про космічних прибульців-інопланетян, озброєних грандіозними машинами... Ха, інопланетяни! Ха, машини! Це будували звичайнісінькі палеозойські, мезозойські й кайнозойські ангели – крилаті чудотворці, які, за допомогою скривлення гравітаційного поля зусиллям волі, могли без усяких машин піднімати тисячотонні мінеральні брили з такою ж легкістю, з якою звичайна людина підіймає власними м’язами спортивну штангу вагою сімнадцять кілограмів, сто тринадцять грамів і вісімсот двадцять дев’ять міліграмів.
У польоті до гуртожитку Дим і Зульфа встигли обмінятися новинами й анекдотами. Це були анекдоти про зауроподів – гігантських травоїдних динозаврів. Величезна вага зробила їх істотами дуже неспішними, і ця повільність виглядала великим ледацтвом. Про лінощі зауроподів ангели складали анекдоти. От, для прикладу, один із них:
Два зауроподи хвастаються своєю лінню. Один говорить: "Я такий ледачий, що дрібні пташки в моїх ніздрях, як у дуплах, в'ють гнізда, а мені навіть ліньки пчихнути". Інший відповідає: "Це що. От я, буває, наступлю собі на хвіст, цілий день реву від болю, а зійти ліньки!" (Зрозуміло, зауроподи могли розмовляти тільки в анекдотах, у реальності вони були безсловесними тваринами).
Рукотворна дірчаста гора – гуртожиток – нагадувала бджолиний вулик. Не формою, а тим, що в неї зліталися й із неї розліталися, дзижчачи крильми, ангели, ім`я котрим – легіон. Але на відміну від вулика, що має один вхід, конічне спорудження ангелів було поцятковано безліччю отворів, крізь які вони могли влітати й вилітати, не юрблячись і не заважаючи один одному. Зрозуміло, у цьому хмарочосі не було ані сходів, ані ліфтів – істотам крилатим і летючим вони ні до чого.
– Прилетіли. Спасибі за компанію, – сказала ангелінка Зульфа, коли вони з Димом наблизилися до гуртожитку.
– Може, заскочиш у гості? – запропонував опікун жвавоногих дзьобоносів.
– Ой, ні, іншим разом. Я й так через страхозубих падлоїдів на репетицію спізнююся.
– Ну тоді – усього найкращого! Спасибі за допомогу.
– Яка там допомога. Ти й сам би... Привіт Робові. – І ангелінка Зульфа, поправляючи німб, що трохи розтріпався, пурхнула на двісті восьмий поверх, де на неї чекав ангельський оркестр – один із численних колективів гуртожитської самодіяльності. Зульфа у вільний від роботи час грала на арфі.
Дим же попрямував до свого "вікна" на дев'яносто шостому поверсі конуса, де він жив в одному приміщенні з ангелом Робіндранотелем та ручним звірятком. Влетівши в одну з пор рукотворної гори, ангел Дим продзижчав уздовж просторих коридорів крейдової білизни, і впурхнув у свої апартаменти, одну з багатотисячних комірок затишного ангельського "вулика".
Робіндранотель, якого друзі для стислості називали просто Роб, звичайно ж, щось мудрував зі своїм "комп'ютером". (Ні, ця штука, за допомогою якої ангели робили надскладні обчислення, не була людським комп'ютером, це було щось інше, набагато досконаліше. Порівнювати її з людським комп'ютером, це однаково, що найдосконаліший електронний калькулятор порівнювати з дерев'яною рахівницею. Але оскільки в людських мовах немає слів, що означають цю розумну ангельську річ, то задля простоти й зручності читача вживемо людське слово "комп'ютер".) 
Квартиру Роба й Дима прикрашали, крім іншого, нев'янучі гарні букети, виготовлені Робом не із квітів, а з пір'я тиранозаврів та інших пернатих динозаврів. Роб збирав пір'я ящерів і робив із них красиві дрібнички. Це було його хобі. Пір'я динозаврів, до речі, відрізнялося від пір'я птахів. Якщо в птахів пір'я широке й плоске, то в динозаврів – вузьке й схоже скоріше на товсті тверді волосини, голки або щетину, ніж на пір'я. Крім букетів із такого пір'я, у житлі було натикане гілля дерев. Не стільки для дизайну, скільки для зручності домашнього звірятка, що тут мешкало, – Геника, котрий у природі жив переважно на деревах. 
Втім, коли Дим повернувся в квартиру, Геник перебував не на гілці, а на підлозі, де, задерши хвоста, життєрадісно полював на таргана, стрибками перепиняючи йому шляхи до відступу. Побачивши Дима, звірок хапнув чорними ручками вусату жертву, вставив комаху в рота, як сигару з ніжками, стрибнув на одяг хазяїна, жваво, перебираючи чіпкими ручками й ніжками, видрався ангельським хітоном й осідлав Димове плече, ніжно притулившись до шиї ангела й схопивши його за довге чорне волосся. 
Геник був прирученим пурґаторіусом – мезозойським комахоїдним ссавцем розміром із велику мишу або невеликого щура, з розумними вічками й чіпкими кінцівками, схожими на руки. За десятки мільйонів років нащадки пурґаторіусів розплодяться й пануватимуть на Землі. Зрозуміло, мова про людей. Крім гомо сапіенсів, нащадками пурґаторіусів будуть також лемури, бабуїни, мартишки, макаки, орангутанги й решта приматів. 
Дим урятував цю істотку, буквально вихопивши її з зубастої пащі птеродактиля, вилікував, вигодував (сачком ловив для неї комашок), і звірок, названий Геником, залишився жити в ангельському гуртожитку як свійська тваринка. Геник був не тільки, так би мовити, біологічною прикрасою інтер'єру, не тільки розважав ангелів своєю комічною суєтою, він ще приносив цілком практичну, утилітарну користь – зачищав приміщення від тарганів, павуків та інших членистоногих, що слугували йому їжею.
  
– З'явився, не запилився, Диметрелю? – сказав горбоносий рудий зеленоокий Робіндранотель, не відриваючись від розрахунків "комп'ютера". Він полюбляв називати співмешканця не коротким варіантом ім'я – Дим – як інші друзі, а повним – Диметрель.