Яйцепос. Книга 1

– Ва... ва... ваші пращури були магами? – перепитав граф Леонід Жвавий.
– Моя мама – прапрапра...– хірург загинав пальці, щоб не збитися в кількості «пра», – ...прапрапрапраправнучка знамени­того мага Гектора Манюні, що був придворним чарівником короля Жорика Четвертого...
(«Так-так-так...» – починає говорити Права півкуля авторського мозку, але Автор перебиває: «А я й не суперечив, коли ти заявила, півкуле, що в цьому розділі буде нащадок Гектора Манюні! Так, цей добрий доктор-людожер був одним із численних нащадків Гектора Фроловича. Так, у хаті Олександра Рафаельовича був портрет предка, напи­саний живописцем Леонардо Ґудзиком в тисяча сімсот сорок сьомому році, точно такий же портрет, який уже згадувався в розділах тридцять четвертому, тридцять шостому, тридцять восьмому, сорок першому, і зга­дуватиметься в наступних. Був в архіві цього лікаря й черговий фрагмент тексту пророцтва, написаного Гектором Манюнею. Барон Порфирій із графом Леонідом Жвавим цього фрагмента не побачили, а безцінному читачеві я його пред'явлю для ознайо­млення:
  
 
Тепер читач ознайомлений уже з п'ятьма фрагментами текс­ту пророцтва, тобто із більшою частиною пророкування Гектора Манюні». – «Хоч ці п'ять шматочків тексту пророцтва й становлять більшу його частину, а однаково нічого не зрозуміло», – поти­скує звивинами Ліва півкуля. «Ну... чекайте решту – інші чотири фрагменти, які я розки­даю наступними розділами епопеї», – говорить Автор як своїм мозковим півкулям, так і безцінному читачеві.)
– Сам я магії не вивчав, – продовжував доктор, – але, може, якісь надприродні здатності можуть передаватися, як той казав, з молоком матері.
– Так, мушу визнати, що це ваше, пане лікарю, так би мови­ти, лю... лю... людожерство дійсно приносить людям велику користь, – сказав граф Леонід Жвавий, що продовжував сидіти на ліжку в синій лікарняній піжамі. – Мені соромно, що я, не ро... ро... розібравшись, хотів застосувати до вас насильство і говорив про вас нехороші слова. Вибачте, будь ласка.
– Я теж вибачаюсь, – підтакнув барон Порфирій у смугастій коричневій піжамі.
– Нічого, я не тримаю на вас зла, – усміхнувся Олександр Рафаельович.
– А вам, панночко Парасю, спасибі за те, що ви нас при­спали й зв'язали, інакше ми могли тут зопалу такого накоїти! – сказав барон медсестрі.
– Ми були абсолютно упевнені, що поїдання лю... лю... лю­дської плоті – це зло, тільки зло й нічого, крім зла! Нам і на думку не могло спасти, що за допомогою канібалізму мо... мо... мож­на рятувати людей, що людожерство може бути проявом гуманності! У нас ру... ру... руки свербіли покарати людожера, тобто вас, шановний докторе!
– Не ви перші й не ви, на жаль, останні, хто робить подібні помилки, – кивнув білою шапочкою хірург. – В історії людства було дуже, дуже багато випадків, коли люди, не розібравшись, оголошували розумних, талановитих, добрих суб'єктів, що зробили видатні відкриття й винаходи, єретиками, чаклунами, інакомислячими, шпигунами, шкідниками, ворогами народу й таке інше, з репресіями, що випливають із цих обвинувачень. А потім, за роки, десятиліття, сторіччя, люди визнавали, що ті, кого вони, або їхні предки, спалили на багаттях, розстріляли, повісили, згноїли у в'язницях, концтаборах тощо, були видатним­и дія­чами культури, а їхня діяльність була не злом, а благом для лю­дства...
☼ ☼ ☼
Отже, доблесні лицарі, що прибули до Зиґфрідівки із наміром учинити подвиг у вигляді прочухана людожерові, познайомившись особисто з людожером, від подвигу відмовилися. Як написав Майк Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» (де події розгортаються, до речі, на Харківщині): «Він почував себе, як той середньовічний лицар, що через усе життя своє шукав свого лютого ворога з мечем у руці і, коли знайшов того ворога, заснулого й незбройного, під деревом, у нього не піднялася рука замахнути мечем». Одразу процитуємо й висловлення з іншого твору того ж Йогансена, за назвою «Подорож людини під кепом»: «Не треба казати "цього не може бути", доки не обслідуєте справи, як треба. Все може бути».
Після того як у такий спосіб лицарі переконалися в не­шкідливості зиґфрідівського людожера і відмовилися від сило­вих методів впливу, їм були повернені зброя, обладунки й одяг (у піжами вони були переодягнені, оскільки доспіх – незручна форма одягу для сплячих).
Переодягшись у свої лицарські оболонки, барон Порфирій і граф Леонід Жвавий провели опитування хворих і мед­персоналу лікарні. Ніхто з опитаних нічого не знав ані про місцезнаходження драконячого яйця, ані про місцезнаходження намальованого шахрая (втім, викрадене яйце й організатор ви­крадення перебували, скоріше всього, в одному місці). 
Попро­щавшись із добрим доктором людожером і медсестрою Парасею, яйцешукачі вийшли з розкішної лікарні й осідлали коней Лжедмитрія й Ксеркса, які залишалися прив'язаними до деревця поруч із мотоциклом Парасі.
Опитування жителів Зиґфрідівки й працівників колгоспу імені Савелія Другого не додало лицарям інформації з питання що їх цікавило, тому два мандрівники покинули цей населений пункт, щоб продовжити пошуки в інших. 
Покинули, винісши для себе урок: не можна зопалу карати того, хто із твоєї точки зору поводиться неправильно, не розібравшись достеменно у всіх подробицях його вчинків. 
Крім тих, звичайно, випадків, коли дії несуть явну загрозу здоров'ю й жит­тю людей і заходів треба вживати миттєво. 
Тут історія про зиґфрідівського людожера добігла кінця, але, перш ніж закінчити цей розділ, Автор ще дещо скаже стосовно медицини. 
При деяких хворобах людям допомагають укуси медичних п'явок. При інших хворостях корисні укуси бджіл (тобто бджоли не кусають, а жалять, але в даному разі це несуттєво). А ти бачив, безцінний читачу, щоб людина чим-небудь хворіла після того, як її вкусив тиранозавр? Не бачив? І Автор не бачив. І ніхто не бачив. Із чого випливає логічний висновок, що укуси тиранозаврів набагато цілющіші за укуси п'явок і бджіл. Бо після п'явчиних або бджолиних укусів людина не гарантована від нових захворювань, чи від поновлення первинного. А укус тиранозавра напевно раз і назавжди зарятував би людину від будь-яких хвороб. Бо ж хворіти властиво тільки живим. Але, на жаль, ця тваринка, що рятує від хворостей, є настільки великою рідкістю, що навіть найбагатший мільярдер, котрий може дозволити собі майже все, замовити й оплатити рятівні укуси тиранозаврів не в змозі. 
  
ЩОСЬ ПЕРШЕ. Введення в, так би мовити, терентопознавство
 
 
 
Просто за річкою, тільки місток перейти та стежкою ліворуч, за кущем верболозу й канавою з реп'яхом розкинувся великий і могутній Сулейманський султанат.
 
Карел Чапек, «Велика докторська казка».
 
Наприклад, так:
«Рано вранці 18 вересня 1995 року, коли більшість жителів міста Жорикбурга ще перебували в ліжках і на вулицях майже нікого не було, коли було чутно хіба тільки світанкове кування горлиць та шерех мітли двірника, коли висхідне сонце надавало будинкам золотавого відтінку, убік Жорикбурзького краєзнавчого музею пішки переміщався крадій. 
  
Злодій був молодим чоловіком двадцяти трьох років, непоганої зовнішності, проте було б перебільшенням назвати його "солодким красунчиком". Досвіту він вийшов із дверей в'язниці, де перебував останні півроку, зустрівся з якимсь таємничим суб'єктом, що очікував його виходу, дещо обговорив, одержав від суб'єкта сіру сумку, і, навіть не поснідавши, пішов обкрадати музей.