Яйцепос. Книга 1

Треба зауважити, що телебачення в Терентопськім королі­встві перебувало в зародковому стані: були лише маленькі аматорські телестанції, що транслювали свої програми на око­лишні вулиці, і не більше того. Тому телевізори, котрі до­ставлялися в королівство крізь Державні Двері з Великого Сві­ту, ку­пувалися там, як правило, у комплекті з відеомагніто­фонами й наборами відеокасет із записами великосвітських (у значенні: з Великого Світу) фільмів і телепрограм, а іноді й у комплекті з відеокамерами. 
  
З радіо справи були краще. Тим більше, що Те­рентопське королівство крізь так звані Державні Двері сусідить із Харковом, а Харків – місто, де радіомовлення почалося в 1924 році, уперше в Україні. Тоді, у двадцяті роки, у столичному Харкові навіть видавалася газета «Вечірнє радіо», а у театрі «Березіль» ішло поставлене під керівництвом режисера Леся Курбаса (котрому тепер в Харкові встановлено пам'ятник) гумористично-музичне ревю «Алло на хвилі 477» (саме з цієї фрази починалися тоді програми Харківського радіо); що до нього тексти пісень написав дотепний харків'янин, український письменник Майк Йогансен, а музику – композитор Юлій Мейтус, засновник та керівник найпершого в СССР джазового колективу. У підпільному королі­встві, котре в дечому брало приклад із Харкова, перша радіо­станція запрацювала у 1933 році. 
Від записаного на відеокасети латиноамериканського телесеріалу про рідину з організмів багатіїв барон Порфирій і граф Леонід Жвавий відмовилися, віддавши перевагу музиці. Парася ввімкнула радіоприймач, настроєний на хвилю музичної радіо­станції «Звуки Білого Лицаря», що віщала з Ямитиви­вінвонавониполя. Зазвучала пісенька «Кохання у ніздрі» у виконанні терентопської естрадної співачки Солохи Комі­рець.
Парася пішла. Барон і граф, не знімаючи обладунків, розсі­лися на м'яких кріслах, і милувалися під музику розкішними дискусами, скаляріями й астронотусами, що ті рибини ліниво плавали в акваріумі серед пишних заростей кабомб, ехинодорусів, кри­птокорин та іншого підводного зела.
Пісенька Солохи Комірець закінчилася, і радіоведучий, або, сучасніше висловлюючись, ди-джей ого­лосив наступну – за на­звою «Замок» (музика Юрка Чопика, сло­ва Віктора Неборака), у виконанні українського рок-гурту «Ме­ртвий півень». 
Коли відзвучала ця імпортна (з те­рентопської точки зору, бо ж – з України) гарна, лірична, ро­мантична пісня, повернулася Парася, штовхаючи перед собою столик на колі­щатах, що на тім транспорті як пасажири розта­шовувалися апетитні ароматні страви з лікарняної їдальні. 
Медсестра пере­ставила миски з металевого колісного столика на стіл дерев'я­ний і безколісний, видала лицарям ложки, ножі, виделки, серветки і побажала смачного. Подякувавши, яйцешукачі при­ступилися до трапези. Парася, сказавши, що повернеться хви­лин за п'ят­надцять-двадцять, знову вийшла, укотивши й сто­лик на ко­ліщатах.
 Салат із капусти й свіжих огірків під майонезом лицарі не­спішно вм'яли під звуки пісні «Ельф, що ловить кейф» терентопського вокально-інструментального ансамблю «Безбарвні гітари». 
Багряний борщ із мініатюрними айсбергами сметани доспіхоносці умегелили під пісню «Полювання на єдиноро­гів» російської групи «Акваріум» (музика й слова Бориса Гре­бєнщикова). 
Макарони з тюфтельками й смачною підливою злопали під пісню «Почуття не топчи ти кінцівкою» те­рентопського автора-виконавця Еміля Хахашкіна. 
Сирниками під сметаною й малиновим сиропом напихалися під пісню «Очі відьми» украї­нського рок-гурту «Вій» (музика й слова Дмитра Добрийвечіра)...
Коли повернулася медсестра Парася, барон і граф тріскали печені банани під пісню «Дракон із бурштиновими очима» те­рентопської групи «Дрямсиньлоїд у кишені».
– До речі, це банани з наших груш, тобто тих, що вирощую­ться в нашім колгоспі, – проінформувала чорноволоса дівчина в білому халаті, і поставила перед гістьми склянки з жовтим напоєм. – Два тижні тому сюди приїжджав чарівник Левко Гле­чик, що на замовлення правління колгоспу перетворив чверть урожаю груш на банани. А це компот із наших груш. 
– Банани, хоча й перетворені, але дуже смачні, майже як справжні, – похвалив барон Порфирій, і витер губи серветкою. – І компот дуже вчасно: такий ситний обід треба запити... О, компот теж смачний! У ньому якась пікантна гіркуватість, але вона не псує загального враження!
Допиваючи, граф Леонід Жвавий помітив, що Парася спостерігає за цим процесом якось особливо пильно, на­чебто їй було дуже важливо, щоб вони вжили цей трунок.
– Дуже дякуємо за такий бенкет, – сказав ситий барон Порфирій, поставивши на стіл порожню склянку.
– Так, дуже... А тепер хо... хо... хотілося б з'ясувати, де пере­буває клятий людожер. Що ви про нього зна... зна... знаєте? – Граф теж поставив на дерев'яну стільницю спорожнену посуди­ну.
– Ну як ви можете, не знаючи людини, обзивати її клятою! – явно образилася медсестра.
– А яким же ще може бути людожер?! Звичайно, клятим! – підтримав колегу барон. – Жере людей? Жере! Отже – клятий мерзотник, якому треба так урізати, щоби більше не захотів чо­ловічини! Повибивати йому всі зуби, щоб він міг їсти тільки манну кашку!
– Ви неправі, панове лицарі, – набурмосилася Парася.
– Чому це неправі? – здивувався Порфирій.
– Тому що рубаєте з плеча.
– А з чого ж рубати? Зі сідниці, чи що? – згострословив барон.
– Неправі, бо вам треба було б спочатку розібратися: може, від цього, як ви кажете, людожерства людям тільки користь, а не шкода. А ви, не розі­бравшись...
– Користь від того що людину з'їдять? Ну ви, панночко Парасю, даєте! Тобто, прошу вибачення... бо слово «даєте» стосовно жінки звучить двозначно. Я мав на увазі: ну ви, пан­ночко Парасю, і сказонули! Користь від людожерства! Від лю­дожерства не може бути жодної користі людям, тим більше тим кого їдять! Жодної! Одна тільки шкода! Тому людожерів треба викорінювати! Викорінювати безжалісно!
Граф Леонід Жвавий раптом відчув запаморочення. Медсестра Парася, що слухала барона Порфирія з виразом не­згоди на симпатичному личку, в очах графа раптом стала роз­пливатися й двоїтися. Тіло графа стало млявим і слабким, начеб­то він раптово занедужав.
– Щось мені недобре, – сказав барон Порфирій.
– І тобі теж? І я за... за... заточуюсь, – повідомив напарни­кові граф Леонід Жвавий.
– Це тому, що я вам у компот підсипала порошок, – чесно проінформувала гостей Парася. – Вибачте, панове лицарі, але я вимушена була вжити заходів, щоби ви не наламали зопалу дров, не скривдили нашого шановного Олександра Рафаельови­ча.
– Якого Олександра... Я непритомнію... – промурмотав барон.
– Олександра Рафаельовича Гариля-Асклепочку, нашого чу­дового хірурга й головного лікаря, якого ви обзиваєте людоже­ром!
– Так ви, панночко, за... за... захищаєте людожера! Так ви з людожером за... за... заодно! – зрозумів граф, перед очима яко­го ходора ходила, розплившись і роздвої­вшись, кімната від­починку.
– Звичайно, заодно!
Барон Порфирій знепритомнів, і як бездушна лялька звали­вся на м'який диван.
– Ти нас от... от... отруї... – пролепетав млявим язиком граф і потягнувся був до меча, але неповоротка рука, не дотягшись, безсило зависла. 
Очі Леоніда Жвавого застелила темрява. Звідкись, начебто здалеку, донесли­ся слова медсестри:
– Це всього лише с... 
Тепер людожер нас з'їсть, байдужо подумав граф і, як йому здалося, став швидко падати в чорну безодню.
У дійсності він повільно упав обличчям на стіл...
  
☼ ☼ ☼
Коли граф Леонід Жвавий прокинувся, то виявив, що перебуває вже не в кімнаті відпочинку медперсоналу, а, зважаючи на все, у лікарняній палаті; що він обряджений уже не в доспіх, а в синю лікарняну піжаму; що лежить він на лікарнянім ліжку поверх ковдри, упакованої в підковдру жовтого кольору з розкиданими по цьому тлу жовтогарячими кактусами (що те розцвічення мали й пошивка на подушці, і простирадло під ковдрою); що зап'ястя його рук примотані чимсь до цього, так би мовити, лежбища, тому він не може ані встати, ані посувати руками.