Яйцепос. Книга 1

Холостому Варлааму Оникійовичу дуже сподобалася зовнішність сексапільної керівниці. Але оскільки, по-перше, вона йому за віком годилася у дочки, а по-друге, він вгледів на її пальчику шлюбну обручку, то втримав себе від залицянь, а обмежився компліментом.
Хвилин за тринадцять до барвистих воріт підкотило бузкове авто, передом схоже на «Побєду», а задом – на горбатого «Запорожця». Із цього гібрида вийшов широконосий губатий дядько, який і виявився потрібним Жилбиловим. Детектив йому представився, і, присівши на лаву біля пожежного щита, вони поговорили. На прохання розповісти про ту поїздку, таксист повідав:
  
– Це один чолов'яга сів до мене на вокзалі й сказав везти до Державних Дверей. Мовчазний тип. Я спробував був із ним розмовляти, аби не так нудно їхати, але він відповідав лаконічно: «Так. Ні. Не важливо...» Бачу, не настроєний громадянин спілкуватися. І я не став приставати. Коротше, їдемо, мовчимо. Уже Двері попереду маячать. Він говорить: «А це хто біля Дверей? Міліція?» – «Так, – кажу, – дивно, ніколи отут міліція не стояла». Він попрохав пригальмувати. Дивлюся, а міліціонери в якоїсь тітки у сумці порпаються. «Треба ж!» – думаю. Я ж тоді ще не знав, що в Жорикбурзі драконяче яйце поцупили; це тільки вчора по радіо сказали. «Чорт забирай! – каже пасажир. – Я згадав: удома забув чайник на палаючій плиті, треба терміново повернутися, а то пожежа буде». – «Добре, що згадали, – я йому, – а то з моєю тещею теж був випадок: залишила включену праску, а са...»
– І де ви його висадили? – перебив слідчий.
– Там же де й узяв: біля вокзалу залізничного. «Може, – говорю, – почекати?» – «Ні, – каже, – я пригадав і про інші термінові справи, другим разом поїду». Він розплатився і пішов, до мене сіла сімейна пара з дитиною, і все.
– Як він виглядав?
– Щільний такий чоловік, з животиком, у різнобарвній сорочці та джинсовій камізельці з безліччю кишень, років сорока приблизно, на потилиці – плішина, на шиї ланцюжок, мабуть, золотий. Що ще?
– Може, особливі прикмети? Родимка, татуювання... 
– Так, ось отут у нього в роті – металевий зуб, начебто золотий... 
(Ліва півкуля авторського мозку стрепенулася: «А я, здається, догадуюся, хто цей пас...» – «Цить, безглузда!!!» – гаркає Автор.)
– А який у нього був багаж?
– Валізка така картата і сіра полотняна сумка.
– Сіра сумка... – задумливо повторив Папірусюк.
– А, вибачте, якщо не секрет, – чому вас це все так цікавить? – запитав великогубий Жилбилов.
– Є підозра, що в нього – викрадене драконяче яйце.
– От гад! Якби я знав, я б сам його до міліції...
– Спасибі, громадянине Жилбилов, ви своїми показаннями мені здорово допомогли. До побачення.
– Нема за що. Усього доброго. Знайдіть цього шкідника.
Таксист уже дійшов до свого гібридного автомобіля, коли, щось згадавши, повернувся до Варлаама Оникійовича:
– Так, ще... Може, вам придасться. У нього не було дрібних грошей, він розплатився сотенною купюрою, а я дав йому здачі. Купюра в мене. Показати?
– А що в ній особливого? Фальшива? – запитав детектив.
– Сподіваюся, що ні. На ній якісь цифри.
– На кожній купюрі номер надрукований.
– Не надруковані, а написані від руки олівцем. Дивитеся.
Шофер витяг з кишені гаманець, а з гаманця – стошурхотикову купюру. У верхньому правому куті біля портрета Мирополка Романтика на ній простим олівцем було написано: 123114. Купюра пройшла через сотні рук, кожна з яких могла залишити цю олівцеву мітку, тому малоймовірно, що таємничий номер мав відношення до крадіжки. Але не слід відмахуватися від будь-яких, навіть мізерних фактів, уважав Папірусюк, тому детектив переписав цифри у свій блокнот, той же, де розписався король. (Звичайно, настільки простий номер легко запам'ятовувався. Але навіть дуже пам'ятливий суб'єкт не має стовідсоткової гарантії від раптового провалу в пам'яті. Тому надійніше зафіксувати факт і у позачерепному вмістищі інформації, наприклад у блокноті, вирішив Варлаам Оникійович.)
☼ ☼ ☼
Заїхавши ще раз до міліцейського управління й повідавши колегам тільки-но з'ясовані прикмети підозрюваного, Варлаам Оникійович повернувся на вокзал вузькоколійки. Він довідався головного: що викрадене драконяче яйце, скоріше всього, не було винесене у Великій Світ, а досі перебуває в межах королівства. Усі свої великодрібкінські вишукування він зміг здійснити приблизно за сто хвилин, тому встигав на зворотний потяг, аби ще сьогодні повернутися в столицю. 
Першим ділом зайшов у вокзальний туалет, щоб справити малу нужду. У цьому закладі, як водиться, було двоє дверей, на одній з яких була буква «Ж», а на іншій – «М». Слідчий, зрозуміло, увійшов в «М». 
Позбуваючись в одній з кабінок непотрібної вже організму рідини, полковник раптом віддався доморослому філософствуванню щодо цих літер. У нас буква «Ж» символізує жінок, думав він, оскільки з неї й починається слово «жінка». А мужчин символізує, відповідно, літера «М», як, втім, і метро у Великому Світі. А якби букви-символи вибиралися за принципом асоціацій з їхнім графічним накресленням, то буква «Ж» повинна була б символізувати чоловіків, оскільки вона схожа на розчепірену людину з довгим пенісом. А от жінок символізувала б літера «В» або літера «Ф», оскільки в цих букв є, так би мовити, по дві цицьки. 
Закінчивши вологовилив й філософствування, він покинув кабінку, не підозрюючи, що в цій же кабінці рівно дві доби тому, з точністю до п'яти хвилин, перебував той, кого він шукає: таємничий організатор крадіжки драконячого яйця. І що замкнувшись у настільки малогабаритнім туалетнім приміщенні, підступний організатор зробив маніпуляції, які дозволять йому ще десятки днів залишатися невиявленим міліцією й лицарями. Якщо б детектив знав, що саме втнув у кабінці туалету злочинний суб'єкт, то, напевно, драконяче яйце було б знайдене значно раніше. Але... 
Після відвідування клозету й придбання в касі квитка, знов безкоштовно, Варлаам Оникійович встигнув перекусити в буфеті бутербродом із сиром, запиваючи його кавою з вершками, та... 
(– А от цікаво, – раптом інтересується Ліва півкуля авторського мозку, – каву туди з Харкова завозять, або там же виробляють?
– Я тебе зараз придушу! – ричить сусідові по черепу півкуля Права. – Якого біса гальмувати сюжет уточненнями щодо дрібниць!
– Душити не треба, – радить Правій Автор. – Пояснення займе не багато часу.
Так, Ліва вгадала: кавові зерна виробляються в Терентопії за допомогою магії через перетворення на них жолудів. Як, до речі, і банани там творяться методом перетворення місцевих овочів і фруктів, про що Автор повідає докладніше у розділі тридцять п'ятому за назвою «Єдинорогарський колгосп». Цю магічну технологію (тобто заклинання) для виготовлення кави вимислив якийсь маг Тарас Балабан ще в 1854 році. Жолуді заготовлюються в дубових лісах гільдією так званих жолудистів, вилущуються й піддаються перетворенню. Таким чином, королівство цілком забезпечене даним напоєм. Втім, справжня кава теж потрапляє туди, з Харкова звичайно, але її мало й коштує вона дорожче.) 
На цьому вокзалі, як і на Жорикбурзькому, була велика дошка, де всі бажаючі ліпили свої оголошення...
(– Ага, зараз Автор довго й нудно буде цитувати ще й тамтешні безглузді об'яви, – супить звивини Права півкуля авторського мозку.
– Ну не буду, не буду, – заспокоює її Автор, – хоча про одну все-таки згадаю.)
Там теж було оголошення фермера Наполеона, таке ж як і в столиці, але усі пелюстки з адресою були відірвані, що показувало інтерес великодрібкинців до сільських робіт.
  
Крім об'яви Оладьєва, Варлаам Оникійович вздрів на вокзалі й самого фермера, котрий напевно встиг не тільки поспілкуватися з чарівником Глечиком, але й пробігтися міськими крамницями, судячи з вигляду двох господарських сумок у його руках.
Дорогою назад під стукіт коліс лисий детектив дивився на номер у блокноті й намагався зрозуміти, навіщо хтось написав його на грошовій купюрі й що могла б значити ся цифирь. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять чого? Шурхотиків? Кілометрів? Кілограмів? Людей? У підсвідомості вовтузилася підказка, що цифри в такому порядку й кількості він десь уже видів, навіть недавно. Але де?..