Яйцепос. Книга 1
Не можна тут обійти мовчанням і знаменитий однокрилий літак чарівника Акмуса, рожевий у червоний горошок. Залишається загадкою – як він туди потрапив? Звичайно ж не крізь Державні Двері. Є гіпотеза, що крім дверей існує й невидиме небесне «вікно» між Терентопією і Великим Світом. Але Автор сумнівається в постійнім існуванні такого «вікна». Терентопські феї, що облітали весь повітряний простір над королівством удовж і вшир, повинні були б через це «вікно» вилітати у Великий Світ, але таких випадків не зареєстровано. Із чого Автор приходить до іншої гіпотези: небесне «вікно» з'явилося тільки на одну мить після влучення в німецьку авіамашину совєтського снаряда, внаслідок чого вона опинилася в інших вимірах, а потім «вікно» знову «схлопнуло».
Те що Автор називає однокрилу машину Акмуса єдиним літаком королівства, не означає, що там ніхто ніколи не створював крилатих апаратів. Створювали. Але вони були такими легкими й тендітними, що їх скоріше слід зарахувати до категорії дельтапланів або чогось такого, чим до справжніх літаків.
Щодо гужового.
Крім механічного транспорту були в королівстві й традиційні їздові тварини. У першу чергу, звичайно, коні. Крім коняк, тамтешні фермери розводили також їздових: волів, єдинорогів, свиней (так, вивели особливу струнку швидконогу породу), а в останні десятиріччя й екзотичних африканських страусів.
Страуси в королівство були занесені королем Жориком Дев'ятим. В 1977 році терентопський монарх купив у Великому Світі трохи страусових яєць. У кого саме, він не афішував. Відомо, що в Харківському зоопарку африканських страусів у той період не було; були схожі на страусів південноамериканські нанду, австралійські ему й новогвінейські казуари. Звичайно, у те великосвітське відрядження глава підпільної держави вирушив без корони, доспіху й мантії, а в одязі, типовому й для Харкова у той період – у сірому кашкеті, чорній водолазці (або, як ще тоді називали, – у чорному гольфі) й синіх джинсах. Страуси, зрозуміло, були потрібні королю для поповнення колекції рідного зоопарку.
Із цих яєць у зоопарковому інкубаторі вилупилися самці й самиці, які виросли й стали виробляти потомство, та так рясно, що згодом яєць і страусенят було повнісінько. І Жорик дав об'яву в газету «Королівська правда» про продаж нащадків своїх птиць.
Страусенят купили декілька фермерів з різних областей країни, і стали розводити їздових пташок. Тепер не рідкість побачити на шляхах королівства легкий візок, запряжений трійкою страусів. Такому екіпажу більше підходить Гоголівське висловлення «птіца-тройка», ніж трійці коней, які, як відомо, не належать до класу птиць.
Втім, якщо з фрази «цих птахів використовують для їзди» викинути літеру «з», то фраза не стане помилковою. Бо страусів у королівстві розводять не тільки в якості транспорту, але й у якості поживи та сировини: м'ясо та яйця поїдаються, а зі шкіри, пір'я й шкарлупи виробляються оригінальні товари народного споживання.
А у літературі трапляються їздові тварини ще екзотичніші, аніж страуси. Наприклад, у комедії Арістофана «Мир» головний герой здійснює подорож на Олімп верхи на жуку-гнойовику. Не звичайному, звісно, а велетенському.
☼ ☼ ☼
Якщо згаданий вище українець М.В. Гоголь написав у своїх «Мертвих душах»: «Эх, тройка! птица тройка, кто тебя выдумал?», то інший українець, Майк Йогансен, вторячи класикові, в своїй «Подорожі людини під кепом» написав: «Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?» Що на те питання ерудований читач міг би назвати імена Ніколя Кюньо, Річарда Тревитика, Джорджа Стефенсона, Юхима і Мирона Черепанових та інших вигадників.
Отже повернемося до неїздових баранів, як полюбляв писати Франсуа Рабле (тільки замість «неїздових» він уживав «наших», але його «наші» безумовно були неїздовими), то пак до переміщення на поїзді детектива Папірусюка.
На станції Іканька, що мала місце на півшляху між двома столицями (нинішньою й колишньою), у вагон увійшов худий суб'єкт, у якім Варлаам Оникійович упізнав фермера Наполеона, оголошення якого нещодавно читав на Жорикбурзькім вокзалі. Його голова як завжди була схожа на пухову кулю кульбаби, але не білу, а коричневу. Цей коренеплодороб (називати його хліборобом було б неправильно, бо він спеціалізувався на овочах, у першу чергу на коренеплодах) був у солідному костюмі із краваткою, тому здавався міським чиновником, а не селянином. З тією різницею, що чиновники зазвичай голені й стрижені, а в Оладьєва лише зелені очі та схожий на рожеву грушку ніс визирали з бурого хутра голови. (Така пишна волосатість робила його схожим на терентопських ельфів, але – ні – він був звичайною людиною). Шаснувши очима по вагоні, він теж упізнав слідчого, напроти якого було вільне місце. Його Наполеон і зайняв, обмінявшись із детективом привітаннями.
Як люди не дуже близько знайомі, для запалу розмови вони торкнулися теми погоди. Мовляв, от який спекотний нині вересень – просто таки розпал літа. Потім фермер повідомив, що їде до Великих Дрібок (тому й вирядився так парадно, аби городяни не приймали його за селюка), щоб домовитися там із чарівником Левком Глечиком щодо перетворення цукрового буряка на банани. Потім похвастався, що йому вдалося завдяки оголошенню залучити до себе сезонного працівника, через що збір урожаю коренеплодів піде успішно згідно із планом. Протягом року, мовляв, він справляється з роботами силами своєї родини, а от восени, коли треба збирати врожай, потрібні додаткові руки. Один чоловік уже кілька років йому в цьому пособляє, а другого допомогло знайти оголошення.
Слідчий теж, не вдаючись в усі подробиці, зізнався попутникові, що їде до колишньої столиці у справах, і що це пов'язано з викраденням драконячого яйця. Христофор Оладьєв, то пак Наполеон, про викрадення ще нічого на своїй фермі не чув. Він передплачував декілька газет і журналів, але ця новина або ще не встигнула потрапити у видання, або пошта не встигла їх доставити.
Сказали ще щось про те про се і замовкли. Папірусюк знов став роздивлятися пейзажі за вікном, а Наполеон, вийнявши з кишені газету й олівець, почав мовчки розгадувати кросворд...
Десь за півгодини по тому як запала мовчанка, чоловік, що сидів поруч із Варлаамом Оникійовичем (той самий, в котрого при початку руху потягу ледве не звалилися з перенісся окуляри) раптом досить голосно вимовив:
– Хризбубуц кирізда зизизипупука ажбузяка.
– Вибачте, що ви сказали? – відірвавшись від пейзажів, перепитав Папірусюк.
– Я говорю: хризбубуц кирізда зизизипупука ажбузяка.
– А що це означає? – спитав Христофор Оладьєв.
– Якою це мовою? – зацікавився слідчий.
– Та я й сам не знаю, – зітхнув окуляроносець. – Я, знаєте, людина проста: що думаю, те і кажу. А думки іноді бувають чомусь дуже незрозумілі.
І він знов замовк, примруживши очі. Мабуть, заглибився у свої дуже незрозумілі думки. Папірусюк, потиснувши плечима, перевів погляд на ландшафти, а фермер знову втупився у кросворда...
І нарешті карликовий паровоз притяг вагони в кінцевий пункт. Вокзал тут прикрашали гасло:
«ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕЛИКІ ДРІБКИ –
ПЕРШУ СТОЛИЦЮ ТЕРЕНТОПСЬКОЇ ДЕРЖАВИ!»
і герб міста – чорна каляка-маляка в жовтім полі...
(– Ну от, зараз Автор почне довго й нудно пояснювати алегоричний смисл цієї каляки-маляки, згадувати коли, де, при яких обставинах був придуманий цей герб, ким і для чого, – починає гарчати Права півкуля авторського мозку.
– Я обов'язково розповім історію цього герба. Але не зараз, – заспокоює її Автор, – а в щосі двадцять четвертому за назвою «Відрядження чудотворця».)
Слідчий і фермер вийшли з вагона й попрощалися. Наполеон пішов до зупинки тролейбуса, а Варлаам Оникійович зателефонував з автомату до управління великодрібкинської міліції, повідомив про бажання поспілкуватися, і незабаром за ним під'їхав міліціонер на мотоциклі з коляскою.
У колясці Папірусюк перемістився від вокзалу на вулицю Короля В'ячеслава, де мало місце управління, і поговорив з великодрібкинськими колегами. Тамтешні міліціонери повідали столичному детективові, що пост біля Державних Дверей ретельно обшукує виходячих у Великий Світ, але драконячого яйця поки не знайдено. Може організатор викрадення і не збирався виходити у Великий Світ, а поцупив цей об'єкт з якоюсь іншою метою?