Яйцепос. Книга 1

Можливо, це Дюк Брунька? 
Портрет роботи невідомого живописця 
кінця XX – початку XXI століття. 
Графіті на паркані. 
Дюк Брунька
ЯЙЦЕПОС
  
ПЕРЕДМОВА вишуканого пройдисвіта
   
Ааа... Ааа... Ааапчхиии!*
______________________________ 
* Коментар до «Передмови вишуканого пройдисвіта»:
Ні, зовсім не це хотів сказати я, так званий вишуканий пройдисвіт, у своїй передмові. 
Це я просто чхнув. 
Тільки роззявив був рота, аби висловити передмову, як тут недоречно залоскотало в ніздрі, і замість передмови пролунало чхання. 
А якби не свербіння в носі, то я у своїй передмові повідомив би отаке:
Безцінний читачу! – сказав би я. – Я, так званий вишуканий пройдисвіт, маю честь запропонувати твоїй увазі цікаві й захоплюючі писання таємничого й загадкового автора Дюка Позаславовича Бруньки; писання, що сам цей пописувач назвав їх «Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова», але я придумав заголовок коротший: «Яйцепос». 
У них ти зможеш багаторазово прочитати чимало вражаючих і гарних літер (аж цілих тридцять три з апострофом на додачу, не рахуючи іншомовних, котрі теж подекуди трапляються), як приголосних, так і голосних, як ненаголошених, так і наголошених, як рядкових, так і заголовних; не кажучи вже про розділові знаки, а саме: крапки, крапки з комою, двокрапки, багатокрапки, тире, дефіси, дужки, лапки, знаки питання, знаки оклику, і навіть (хто б міг подумати) – коми! 
А крім букв і розділових знаків, але з їхньою допомогою, – продовжував би я, – ти, безцінний читачу, побачиш у цих писаннях пригоди славних лицарів і магічні дива чудотворців; розшукову діяльність проникливих детективів і чудернацькі вчинки дивакуватих громадян; таємничі загадки та загадкові таємниці, над котрими зможеш досхочу поламати голову; велику любов і похвальні справи позитивних героїв та шкідливі справи і підступність персонажів негативних; чимало смішного і курйозного, пізнавального і повчального; навіть, крім усього іншого, осягнеш екзистенційні рефлексії Автора, виражені, втім, у досить кумедній формі.
Але перш, ніж продовжити сприймати цю мою передмову, безцінний читачу, – зауважив би я, – я тобі, якщо не від щирого серця, то хоча б від щирого мозку, раджу для початку прочитати кілька сторінок, або навіть кілька розділів пропонованого твору Д.П. Бруньки. А потім, якщо буде бажання, повернутися сюди і продовжити ознайомлення з моєю передмовою. Можливо, при читанні перших сторінок або розділів «Яйцепосу» у тебе, безцінний читачу, виникнуть питання, і ти захочеш відповіді на них знайти тут, у передмові. Не знаючи твоїх майбутніх питань, я, звичайно, не можу гарантувати, що подальші мої теревені виявляться відповідями на них. І все ж, раджу вчинити так.
☼ ☼ ☼
Сподіваюся, читачу, ти скористався моєю порадою, – продовжив би я, – і сприймаєш подальшу частину передмови вже після ознайомлення з початком писань Дюка Бруньки.
Ці писання потрапили мені до рук дуже випадково, під час моєї прогулянки на лоні природи в околицях міста Харкова. Я цей опус просто знайшов. Ага, ось так: просто раптом рукопис ВИШУКАВ, ПРОХОДЯЧИ СВІТ, тобто не весь світ, а ту частинку світу, що є ліском поблизу Харкова. Ось через це я й назвав себе в заголовку передмови «вишуканим пройдисвітом», у хорошому сенсі цих слів. Педантичний філолог може заперечити, що в даному разі правильніше було б не «вишуканий», а щось на кшталт «вишуканець», і не «пройдисвіт», а щось на зразок «світопроходець» або просто «перехожий», але я легковажно відкидаю такі прискіпування, як несуттєві.
Докладніше про обставини потрапляння даного тексту до моїх рук розповім у «Післямові вишуканого пройдисвіта», котру розміщу в кінці цього так званого епосу.
 Отже, знайшов я ці писання й прочитав. Чтиво мене потішило. Вирішивши, що ці так звані Терентопські хроніки можуть потішити й інших індивідуумів, забажав я рукопис таємничого Дюка Бруньки опублікувати, всучивши його якомусь хорошому видавництву. 
Про Автора, цього самого Дюка Позаславовича Бруньку, мені нічого невідомо (крім хіба тільки його наймення, котре я взнав лише завдяки перебуванню імені, по батькові та прізвища на першому аркуші рукопису, над його, рукопису, заголовком); жодних відомостей про цю людину я не знайшов, тому й називаю його «таємничим і загадковим». Не знаю, юнак він чи старець, чоловік чи жінка (у світовій літературі відомі випадки, коли жінки-письменниці творили під чоловічими псевдонімами)... А може, це взагалі не людина, а гурт людей, які написали твір колективно під одним псевдонімом (таке у світовій літературі теж бувало). Ну, щоправда, в тексті Автор описує себе як чоловіка тисяча дев'ятсот шістдесят другого року народження, брюнета в окулярах, з вусами і борідкою (у двадцять четвертому розділі); згадує, що у дитинстві жив на харківській вулиці Садовій (яка тоді називалася інакше) у будинку № 10/12 (у двадцять першому розділі); і що тринадцять років працював друкарем у друкарні, котра мала місце в історичному центрі Харкова (у шістнадцятому розділі). Але ж не факт, що ці свідчення є правдою, а не авторськими фантазіями. 
Можу припустити, що який-небудь вразливий екзальтований читач, ознайомившись із цією епопеєю, висуне версію, мовляв, Дюк Брунька особисто бував у паралельному світі, котрий перебуває в інших вимірах, інакше звідкіля йому, мовляв, знати все те, що він тут описав. 
Можу припустити також, що читач скептичний і саркастичний на це заперечить, мовляв, Автор (судячи з його писань) – зовсім не мандрівець до інших вимірів, а з'їхалець, так би мовити, з власного глузду. Я, на жаль, не можу надати переконливих доказів того, що Автор з глузду не з'їхав, а психічно здоровий – жодних медичних довідок щодо стану його розуму я, звичайно, на руках не маю. 
  
Одного разу сам чув, як якийсь скептик, котрий прочитав «Майстра і Маргариту», заявив, та ще у телевізорі (до цього перехожого на вулиці підійшли кореспонденти з камерою й мікрофоном), мовляв, він на сто відсотків упевнений, що Михайло Булгаков був просто божевільним, бо, каже, у психічно здорової особи не може бути настільки багатої уяви. 
Щось подібне можна почути від суб'єктів, котрі вважають себе прагматичними, солідними й практичними, і щодо творів Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта і тому подібних небанальних фантазерів.