Печера ідей

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
  
3*
 
__________
<sup>* «Квапливо й недбало. Слова течуть річищем кострубатого, а часом і зовсім нечитного почерку, немовби переписувачеві бракувало часу на цей розділ», — так коментує Монтал оригінальний текст. Я ж зі свого боку пильними очима стежу за словами, щоб «спіймати» серед них свого вепра. Беруся до перекладу третього розділу.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Схоже, настала слушна нагода, щоб на мить перервати стрімкий перебіг цієї історії і кількома словами швиденько описати головних героїв: Геракла, сина Фрініха, із дему Понтор, та Діагора, сина Ямпсаха, із дему Медонт. Хто вони були? Ким вважали себе? Ким їх вважали інші?
Про Геракла слід сказати, що**…
__________
<sup>** «Далі йдуть п’ять рядків, які неможливо розібрати», — запевняє Монтал. Мабуть, почерк у цьому місці геть жахливий. Монтал стверджує, що з усього абзацу йому вдалося на превелику силу відчитати лише чотири слова: «таємниці», «жив», «дружина» і «гладкий». Не без іронії видавець оригіналу додає: «Читачеві доведеться відтворити Гераклову біографію на основі цих чотирьох слів, що видається неймовірно простим і водночас украй складним завданням».</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Про Діагора***…
__________
<sup>*** Три рядки, що їх невідомий автор присвятив Діагорові, лишилися так само невідомими. Монтал з тяжкою бідою спромігся розібрати лише ці три слова: «жив?» (разом зі знаком запитання), «дух» і «пристрасть».</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Тепер, коли читач ознайомлений із подробицями життя наших героїв, ми, не гаючи часу, відновимо розповідь про те, що сталося в портовому місті Піреї, куди Геракл і Діагор подалися на пошуки гетери Ясінтри.
Вони шукали її у вузеньких вуличках, якими стрімко линув запах моря; шукали в темних проймах розчинених дверей; шукали тут і там, серед невеличких гуртів мовчазних жінок, які всміхалися, коли Геракл і Діагор підходили до них, і миттю серйознішали, коли чули їхні запитання. Вони шукали її в горішніх і в долішніх кварталах, на пагорбах і на схилах, що спускалися до краю океану, тонучи в ньому; шукали на тому чи тому розі вулиці, де стояла мовчазна тінь — чоловік або жінка. Вони розпитували про Ясінтру старих жінок, які досі фарбувалися — їхні позбавлені виразу бронзові обличчя, вкриті білилами, видавалися такими самими древніми, як і довколишні будинки. Геракл і Діагор вкладали оболи у тремтячі й потріскані, наче папірус, руки і слухали дзенькіт золотих браслетів, коли ці руки здіймалися, щоб указати напрямок до певного місця чи людини: запитайте Копсія… Меліта знає… може, вдома у Талії… Амфітріта теж її шукає… Ео довше за мене живе в цьому кварталі… Кліто краще їх знає… я не Талія, я Меропа. А очі жінок під обтяженими фарбами, напівопущеними повіками, меткі й рухливі, увінчані короною чорних вій, оточені шафрановими, блідо-жовтими або червонувато-золотими візерунками, — ці очі бігали швидко-швидко, неначе були вільні лише в погляді жінки, неначе панували лише поза чорнотою зіниць, що іскрилися… насмішкою?., пристрастю?., ненавистю?.. Тимчасом як жорсткі губи, кам’яні обличчя й короткі відповіді приховували думки — очі були верткі, проникливі, страшні.
Вечір невпинно насував на двох чоловіків. Урешті, швидким рухом потерши руки під плащем, Діагор вирішив заговорити:
— Невдовзі настане ніч. День промчав як мить, а ми досі не знайшли гетери… Ми розпитали щонайменше два десятки жінок, а дістали тільки непевні вказівки. Гадаю, вони намагаються приховати її або ввести нас в оману.
Вони простували вузьким узвозом. Ген за череп’яними дахами багряний захід оприявнював край моря. Позаду лишилися натовп і метушня Пірейського порту, а з ними й місця, до яких вчащають у пошуках насолоди або розваги. Геракл і Діагор опинилися у кварталі, де мешкали ті жінки. Це був справжній ліс кам’яних стежок і саманних дерев, куди темрява заповзала рано і Ніч надходила передчасно — залюднена самота, потайна, сповнена невидимих очей.
  
— Принаймні з таким бесідником, як ти, не знудишся, — сказав Діагор, навіть не намагаючись приховати роздратування. Йому здавалося, що вже кілька годин говорить тільки він: його супутник лише йшов, щось буркочучи, і раз по раз сягав до торби рукою по чергову інжирину. — Присягаюся Зевсом, мене вражає, як легко тобі вдається підтримувати розмову… — він спинився й озирнувсь, але за ними йшло тільки відлуння їхніх кроків. — Ці огидні тісні вулиці, завалені сміттям і виповнені смородом!.. Куди ж поділося те «бездоганно вибудоване» місто, як усі називають Пірей? Невже це і є та славнозвісна «геометрична» забудова, що її, подейкують, спроектував сам Іпподам Мілетський [24]? Присягаюся Герою, ніде не видно ні астиномів [25], що мали б наглядати за порядком у кварталах, ні рабів, ні вартових, як то є звично в Афінах! Мені здається, ніби я не серед греків, а в якомусь варварському місті… І це більше ніж просто враження: це місце — небезпечне, тут тхне загрозою так само виразно, як і морем. Авжеж, авжеж, завдяки жвавій балачці з тобою я почуваюся куди спокійніше. Твої слова втішають мене, допомагають забути, де я…
— Ти платиш мені не за теревені, Діагоре, — байдужісінько промовив Геракл.
— Хвала Аполлону! Я чую твій голос! — зіронізував філософ. — Навіть Пігмаліон так не здивувався, коли заговорила Галатея! Завтра я принесу в жертву козеня, щоб ушанувати…
— Годі! — поквапно урвав його розгадник. — Ось той будинок, про який нам казали…
Потрісканий сірий мур важко здіймався по один бік вулиці; перед дверима, немов на нараду, зібралися тіні-постаті.
— Ти, мабуть, хочеш сказати «сьомий будинок», — виправив його Діагор. — Бо в попередніх шести всі мої розпитування виявилися марними.
— У такому разі, зважаючи на твій дедалі більший досвід, гадаю, у тебе не виникне труднощів із тим, щоб розпитати цих жінок…
Коли Діагор наблизився, темні хустки, під якими ховалися обличчя, швидко перетворилися на погляди й усмішки.
— Даруйте нам. Ми з другом шукаємо танцівницю на ім’я Ясінтра. Нам сказали…
Подібно до того, як гілка, що тріснула під ногою незграбного мисливця, полохає звіра і той, стрімкий наче вітер, шугає з галявини в безпечні хащі, так і Діагорові слова спричинили неочікувану реакцію серед гурту жінок: одна з них прожогом кинулася вниз вулицею, а інші поквапилися до будинку.
— Стривай! — закричав Діагор услід тіні, що втікала. — То Ясінтра? — звернувся він до решти жінок. — Та заждіть-бо, Зевса ради, ми ж лише хочемо…
Двері поспіхом затраснулися. Вулиця збезлюдніла. Геракл неквапливо простував далі, і Діагор знехотя потягнувся за ним. По якійсь хвилі він сказав:
— І що тепер? Що нам тепер робити? Чому ми йдемо далі? Вона побігла. Утекла. Ти що, гадаєш наздогнати її, не прискорюючи ходи? — Геракл щось пробурчав і спокійно дістав з торбини ще одну інжирину. Філософ, роздратований до краю, спинився й нестримними словами звернувся до супутника: — Таж послухай мене! Ми цілісінький день шукали цю гетеру в домах неслави, у порті й у житлових кварталах, у горішній частині міста й у долішній, ми снували туди й сюди, покладаючись на брехливі слова нездар та невігласів, ганебних пліткарів і безпутних жінок… І тепер, коли, як видається, Зевс дозволив нам її знайти, ми знову її загубили! А ти йдеш собі без поспіху, мовби задоволений пес, тимчасом як…
— Угамуйся, Діагоре. Хочеш інжиру? Він додасть тобі снаги, щоб…
— Дай мені спокій зі своїм інжиром! Я хочу знати, чому ми йдемо далі! Нам треба спробувати поговорити з жінками, які сховалися в будинку…
— Ні. Жінка, яку ми шукаємо, — це та, що втекла, — незворушно відказав розгадник.
— То чому ж ми не біжимо за нею?