Печера ідей

Приміщення, як і тіла, випромінює тепло. Туман вихорить і зміїться перед нашими очима, і картина щезає.
— Я запитав їх про Трамаха, — пояснив Діагор. — Спершу вони не дуже розуміли, чого я від них хочу, але обидва визнали, що їхній товариш змінився, хоч вони й не знали чому. А тоді Лісіл, інший учень, який випадково опинився поруч, повідомив мені неймовірну новину: ось уже кілька місяців Трамах потайки вчащає до однієї гетери з Пірея на ім’я Ясінтра. «Може, це через неї він так змінився, учителю», — насмішкувато додав він. Анфіс та Евней, соромлячись, визнали існування цих стосунків. Мене здивувала і певною мірою навіть прикро вразила ця новина, але водночас я відчув неабияку полегкість: звісно, зважаючи на ту благородну освіту, яку він здобув, мене турбувало, що учень приховував від мене свої ганебні візити до портової повії, одначе якщо проблема полягала лише в цьому, я гадав, що немає чого боятися. Я поклав собі знову поговорити з ним за слушнішої нагоди й розумними доводами вказати на помилку, якої припустився його дух…
Діагор замовк. Геракл Понтор запалив настінного світильника, і тіні голів розмножилися: товсті конічні двійники Гераклової заметушилися по саманній [22] стіні, кулясті Діагорові замислено завмерли на місці, їхні ідеальні обриси були порушені жмутиком білого волосся на потилиці й охайною борідкою. Коли філософ знову повів свою розповідь, голос його раптом немовби втратив усю силу:
— Але… тієї ночі, перед світанком, прикордонна варта постукала в мої двері… Якийсь пастух знайшов Трамахове тіло в лісі, недалеко від Лікавіту, і повідомив вартових… Коли тіло впізнали, то прийшли до мене, адже знали, що в його домі нема чоловіків, яким належить повідомляти такі новини, а його дядько Дамін — не в Місті…
Він знову замовк. Чути було далеку грозу й тихий звук, із яким Геракл стяв голову черговій інжирині. Діагорове обличчя скривилося, немовби кожне слово коштувало йому величезних зусиль. Він сказав:
— Може, це здасться тобі дивним, але я почувався винним… Якби того вечора мені вдалося завоювати Трамахову довіру, домогтися, щоби він розповів, що з ним діється… можливо, тоді він не пішов би на те полювання… і досі був би живий, — філософ здійняв очі на свого гладкого бесідника, що слухав його, відхилившись на спинку стільця, з таким тихомирним виразом, неначе ось-ось засне. — Маю зізнатися тобі, що я провів два жахливі дні — гадав, чи Трамах не подався на те своє фатальне полювання, щоб утекти від мене й моєї нетактовності… Тож сьогодні я вирішив: я хочу знати, що з ним відбувалося, що його так лякало і чи міг я якось зарадити йому… Саме тому я прийшов до тебе. У Афінах кажуть: якщо хочеш дізнатися майбутнє, потрібно йти до Дельфійського оракула, а якщо минуле — досить звернутися до розгадника таємниць…
— Казна-що! — раптом вигукнув Геракл.
Його несподівана реакція мало не налякала Діагора. Розгадник підхопився з місця й, волочачи за собою всі тіні від голови, став ходити туди-сюди вогким і холодним приміщенням. Стискаючи товстими пальцями слизувату інжирину, яку щойно взяв із миски, він так само збуджено заговорив далі:
— Я не можу розгадати минуле, якщо не бачу його: мені потрібен якийсь текст, предмет чи обличчя — щось, що я можу побачити, а ти кажеш мені про спогади, про враження, про… здогадки! Як мені керуватися цим?.. Ти кажеш, що твій учень протягом місяця видавався «стурбованим», але що означає «бути стурбованим»?.. — рвучко змахнув рукою Геракл. — Мене теж можна було б назвати «стурбованим», коли я розглядав тріщину за мить до того, як ти увійшов!.. Ти стверджуєш, що бачив жах у його очах… Жах!.. А я тебе запитую: цей жах був написаний у його зіницях іонійськими літерами? Страх — це слово, викарбуване на нашому чолі? Чи, може, це рисунок, накреслений, як та тріщина на стіні? Той погляд, який ти приписав лише страхові, можуть викликати безліч усяких почуттів!
Діагор, дещо зніяковівши, відповів:
  
— Я знаю, що я бачив. Трамах був нажаханий.
— Ти знаєш те, що, як тобі здається, ти бачив, — виправив його Геракл. — Знати істину означає знати, скільки істини ми здатні пізнати.
— Схожої думки дотримувався Сократ, Платонів учитель, — визнав Діагор. — Він казав, що знає лише те, що нічого не знає. Власне, ми всі з цим згодні. Але наше мислення теж має очі, і ними можна бачити те, чого не бачать очі фізичні…
— Невже? — Геракл різко спинився. — Скажи мені тоді: що ти бачиш?
Він швидко здійняв руку й підніс її Діагорові до обличчя: товсті пальці тримали щось на кшталт зеленої і слизуватої головки.
— Інжирину, — за якусь хвилю відповів здивований Діагор.
— Звичайну інжирину? Таку, як усі решта?
— Так. Схоже, вона ціла. Нормального кольору. Звичайна, нічим не прикметна інжирина.
— Ось! Ось у чому різниця між тобою і мною! — тріумфально вигукнув Геракл. — Дивлячись на цю саму інжирину, я скажу, що вона здається звичайною і нічим не прикметною. Можливо, я навіть дійду до висновку, що, найімовірніше, йдеться про звичайну і нічим не прикметну інжирину, але на цьому я зупинюся. Якщо ж я хочу дізнатися більше, мені треба зазирнути всередину… як я і вчинив із цією, поки ти говорив…
Він легко розділив дві половинки, які доти тримав стуленими: з темного нутра одним хвилястим рухом розлючено здійнялися численні крихітні голівки, що звивалися й ледь чутно сичали. Діагор гидливо скривився. Геракл додав:
— А коли я зазираю всередину… то значно менше за тебе дивуюся, якщо істина відрізняється від тої, яку я очікував!
Він стулив інжирину й поклав її на стіл. Несподівано розгадник промовив спокійнішим голосом, подібним до того, яким він говорив на початку розмови:
— Я сам вибираю інжир в ятці одного метека [23] на агорі. Він хороша людина і, запевняю тебе, майже ніколи не намагається мене ошукати, адже йому добре відомо, що я знаюся на інжирі. Але життя часом неприємно збиткується над нами…
Діагор знову почервонів аж по маківку й вигукнув:
— То ти берешся за роботу, яку я тобі пропоную, чи будеш і далі просторікувати про інжир?
— Зрозумій мене, я не можу взятися за таку роботу… — розгадник узяв кратер і налив у чашу густого нерозведеного вина. — Це було б однаково, що зрадити самого себе. Що ти мені розповів? Лише припущення… і то навіть не мої, а твої… — він похитав головою. — Ні, це неможливо. Хочеш вина?
Але Діагор уже підвівся і стояв, прямий як тростина. Щоки його паленіли рум’янцем.
— Ні, я не хочу вина. І не хочу більше забирати в тебе час. Тепер я знаю, що помилився, прийшовши до тебе. Пробач. Ти виконав свій обов’язок, відкинувши моє прохання, а я виконав свій, звернувшись із ним до тебе. На добраніч…
— Стривай, — промовив Геракл байдужим тоном, наче Діагор, який збирався йти, щось забув. — Я сказав, що не можу взятися за твою роботу, але якщо ти захочеш заплатити мені за мою власну роботу, я прийму твої гроші…
— Що це за жарти такі?
Головки Гераклових очей сипали безліччю насмішкуватих іскорок, наче все те, що він казав доти, справді було тільки якимось неосяжним жартом.
— Тої ночі, коли вартові принесли Трамахове тіло, — пояснив розгадник, — старий божевільний на ім’я Кандал побудив усіх у моєму кварталі. Як і всі решта, я вийшов на вулицю дізнатися, що сталося, і побачив труп. Його оглядав лікар Асхіл, але цей невіглас не здатен побачити щось далі власного носа… Натомість я побачив дещо, і побачене видалося мені цікавим. Я вже й не думав про це, але твоє прохання мені нагадало… — він замислився, погладжуючи бороду. Й ураз, немовби раптово ухваливши рішення, вигукнув: — Так, я беруся розгадати таємницю твого учня, Діагоре, але не через те, що ти нібито побачив, коли розмовляв із ним, а через те, що я справді побачив, коли розглядав його труп!
Жодне з тих численних запитань, які постали в Діагоровій голові, не дістали бодай якоїсь відповіді від розгадника, який лише додав: