Печера ідей

<sup>Я записав вірш повністю. Перечитую його. Пригадую.</sup>
<sup>— Це батьків вірш!</sup>
<sup>Монтал опускає очі. Що він збирається сказати? Він каже:</sup>
<sup>— Це вірш Філотекста Херсонеського. Пам’ятаєш його?</sup>
<sup>— Це той письменник, що з’являється в сьомому розділі на вечері з менторами в Академії?</sup>
<sup>— Саме так. Ейдетичні образи, які містить «Печера», Філотекст почерпнув із власного вірша: Гераклові подвиги, дівчина з лілією, перекладач…</sup>
<sup>— Отже…</sup>
<sup>Монтал киває із незбагненним виразом на обличчі.</sup>
<sup>— Так, «Печеру ідей» написав Філотекст Херсонеський, — каже він. — Не запитуй мене, звідки я це знаю. Знаю, та й годі. Але прошу тебе, перекладай далі. До кінця вже небагато лишилося.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Наша природа — це не текст, у якому перекладач може знайти ключ до його розуміння, Геракле, і не сукупність невидимих ідей. А отже, боротися з чудовиськами ні до чого: вони чаяться всередині тебе. Незабаром кіон їх пробудить. Ти ще не відчуваєш, як вони ворушаться у твоєму нутрі?
Геракл збирався відповісти щось іронічне, коли раптом почув у темряві за жарівнею стогін, що долинав від якоїсь невиразної купи під стіною зі смолоскипом. Хоч він і не зміг роздивитися, хто це, але впізнав голос.
— Діагоре!.. — вигукнув розгадник. — Що ви з ним зробили?
— Нічого. Він усе зробив собі сам, — відказав Крантор. — Він випив кіон… і, запевняю тебе, ми самі здивувалися, як швидко напій подіяв на нього.
Здійнявши голос, він насмішкувато додав:
— Благородний філософ-платонік! Великий ідеаліст! Скільки ж люті в ньому було на самого себе! Зевсе-світе!
Цербер — біляста пляма, що гадючилася по підлозі, — вторував господарю злостивим гавкотом, виляски якого сплелися в довгі коси. Крантор нахилився й лагідно погладив пса.
— Ша, Цербере, ша… Заспокойся… Нічого не сталося…
Скориставшись нагодою, Геракл сильно смикнув мотузку, що звисала з правого золотого цвяха. Той трохи подався. Підбадьорений цим, розгадник смикнув знову, і цвях безгучно вийшов зі стіни. Кранторова увага була далі зайнята псом. Діяти треба було швидко. Проте коли Геракл спробував вільною рукою розв’язати другу, він виявив, що пальці його не слухаються: вони були крижані й помережані з краю в край полчищем крихітних змійок, що розплодилися під шкірою. Він щосили смикнув лівий цвях.
Тої миті, коли цвях вискочив зі стіни, Крантор обернувся.
Геракл Понтор був товстий і низенький на зріст. До того ж тепер його зболені руки беззахисно звисали по боках, наче зламане приладдя. Він одразу збагнув, що його єдиний шанс — скористатися чимось як зброєю. Очима він уже вибрав держак коцюби, що стирчала з вугілля, але вона була задалеко, і Крантор — що стрімко наближався — заступив би йому дорогу. Тої миті, що тривала один змиг ока, один удар серця, коли час зупиняється, а думка завмирає, розгадник відчув — навіть не глянувши — що з мотузок, якими досі були перев’язані його зап’ястки, звисають золоті цвяхи. Коли Кранторова тінь стала такою великою, що поглинула все Гераклове тіло, розгадник швидко здійняв праву руку й стрімким, навальним рухом описав нею в повітрі півколо.
Крантор, либонь, очікував удару кулаком, бо коли той, не зачепивши його, промайнув повз, навіть не відсахнувся, і важкий цвях ударив його просто в обличчя. Геракл не побачив, куди саме поцілив, але почув крик болю. Він метнувся вперед, маючи перед очима тільки держак коцюби, але від сильного удару ногою в груди йому забило дух і відкинуло вбік. Він покотився, наче достиглий плід, що впав із дерева.
  
Протягом наступних кількох хвилин, під час несамовитого побиття, Геракл силкувався пригадати, як колись у молодості боровся в панкратіоні. У пам’яті навіть спливли імена кількох суперників. Виринули сцени поєдинків, картини перемог і поразок… Але думки переривалися… Фрази втрачали зв’язаність… Розпадалися на окремі слова…
Він зносив покарання, згорнувшись клубком і затуливши голову руками. Коли тверді, як каміння, Кранторові ноги втомилися його кóпати, Геракл звів дух і відчув запах крові. Удари змели його до стіни, наче купу сміття. Крантор щось казав, але розгадник нічого не міг розібрати. До того всього ще й якесь дике, препогане дітисько верещало йому на вухо чужоземні слова й бризкало в обличчя гіркою, відразливою слиною. Він упізнав гавкіт і зрозумів, що то Цербер. Геракл обернув голову й напіврозплющив очі. За долоню від свого обличчя він побачив зморщену галасливу маску з порожніми очницями. Пес видавався власним привидом. Далі, за безмежним простором болю, спиною до нього стояв Крантор. Що він робив? Може, казав щось? Геракл не був певен, бо оглушлива гора Церберового гавкоту здіймалася між ним і рештою звуків. Чому Крантор перестав його бити? Чому не довів справу до кінця?..
Йому дещо спало на думку. Мабуть, не найкращий план, але в цій ситуації всі плани були погані. Розгадник схопив обіруч дрібне тіло пса. Не призвичаєний до пестощів від чужинців, той запротестував, наче дитина, три чверті якої — це подвійний ряд гострих зубів. Але Геракл, тримаючи його далі від себе, здійняв догори руки зі своєю оскаженілою здобиччю. Крантор, очевидно, почув, що тон гавкоту змінився, бо обернувся до розгадника і щось йому закричав.
Геракл дозволив собі на хвилю пригадати, що колись на змаганнях непогано метав диск.
Наче м’який камінь, що його, бавлячись, кидає дитина, Цербер вдарився просто в триногу й перекинув жарівню з казанком. Коли жар розтікся по підлозі, немов повільне течиво вулкана, й торкнувся шерсті пса, гавкіт знову перемінився. Охоплений полум’ям, Цербер, не зупиняючись, покотився по підлозі. Кидок не був настільки сильний, але пес уже працював власними м’язами: він перетворився на справжній вогняний вихор. Його виття, загорнуте у печерне відлуння, золотими голками впиналося Гераклові у вуха, але, як він і передбачав, Крантор, вибираючи між псом і полоненим, завагався лише на мить, а тоді кинувся на допомогу першому.
Казанок. Тринога. Жарівня. Коцюба. Чотири різні предмети, які випадок розкидав урізнобіч по підлозі. Геракл поволік своє зболене огрядне тіло в напрямку до коцюби. Непередбачувані богині долі відкинули її не надто далеко.
— Цербере!.. — кричав Крантор, припадаючи біля пса й намагаючись руками струсити з його маленького тіла жарини. — Цербере, хлопчику, заспокойся! Дай-но я…
Геракл гадав, що одного удару стиснутою обіруч коцюбою буде досить, але він вочевидь недооцінив міцності здорованя. Той підніс руку до голови й спробував обернутися. Геракл знову його вдарив. Цього разу Крантор упав горілиць. Але знесилений розгадник теж не втримався на ногах і повалився просто на нього.
— …товстий, Геракле, — почув він, як прохрипів Крантор. — Тобі треба… робити гімнастику.
Із болючим зусиллям Геракл став поволі зводитися. Руки здавалися важезними бронзовими щитами. Він сперся на коцюбу.
— Товстий і немічний, — усміхнувся Крантор, лежачи долі.
Розгадникові вдалося нарешті підвестися. Він сидів верхи на Кранторі, і обоє важко дихали, наче бігуни-олімпійці. З голови здорованя виповзла змійка чорної рідини. Звиваючись по підлозі, змієня росло, перетворилося спочатку на дорослу гадюку, а потім — на пітона. Крантор знову всміхнувся.
— Відчуваєш… кіон? — запитав він.
— Ні, — відказав Геракл і подумав: «Ось чому він не добив мене. Він чекав, що наркотик якось подіє на мене».
— Удар мене, — прошепотів Крантор.
— Ні, — повторив Геракл, силкуючись зіп’ястися на ноги.