Печера ідей

Він зволожив язиком сухі губи й повів далі:
— Тої ночі, коли принесли Трамахів труп, начальник прикордонної варти стверджував, що сказав тобі тільки те, що твій син мертвий, не повідомивши подробиць… Воїн у моєму сні раз по раз повторював ці слова: «Вона знає лише те, що її син помер». Потім, коли я прийшов, щоб висловити співчуття, ти сказала щось на кшталт: «Боги сміялися, вириваючи й пожираючи серце мого сина». У Трамаха справді було вирване серце, Асхіл підтвердив це, оглянувши труп… Але звідки ти, Етідо, знала про це?
Геракл уперше звів погляд на безвиразне обличчя жінки. Відтак мовив далі голосом, цілковито позбавленим емоцій, неначе був при смерті:
— Проста фраза, нічого більше… Самі лише слова. Якщо міркувати логічно, немає жодної причини вважати, що вони означають щось інше, крім скорботи, що це не просто метафора, мовне перебільшення… Але тут не йдеться про логіку: це сон. Сон, який підказує мені, що ці слова — помилка, чи не так?.. Проклинаючи богів, ти хотіла ошукати мене удаваним горем, але припустилася помилки. Твоя проста фраза лежала в моїй підсвідомості, наче зерно, і проросла після того жахливого сну… Сон підказував мені істину, але я ніяк не міг роздивитися, кому належить рука, що стискає серце, ця тоненька рука, що змушувала мене щоночі тремтіти й стогнати, Етідо…
Голос йому надломився. Геракл замовк. За мить знову опустив очі й спокійно мовив:
— Решта все просто: ти казала, що втаємничена у Священні містерії, як і твій син, як і Анфіс, Евней та Менехм… як і моя рабиня, що намагалася вбити мене вчора вночі… Проте ці Священні містерії — не Елевсінські, адже ж так? — він швидко здійняв руку, неначе боявся почути відповідь. — О, мені це байдуже, клянуся тобі! Я не маю бажання втручатися у твої релігійні вірування… Як я сказав, я прийшов дізнатися лише одну річ, після цього я піду…
Він пильно глянув жінці в обличчя і м’яко, майже з ніжністю, мовив:
— Скажи мені, Етідо, бо цей сумнів мордує мою душу… Якщо правда те, що я думаю… якщо ти одна з них, скажи мені… Ти лише дивилася чи, може… — він знову поквапно здійняв руку, немовби показуючи, що відповідати поки не треба, хоча вона не ворухнулася, не розтулила губ, не кліпнула й жодним іншим чином не виявила наміру говорити. Благальним тоном Геракл додав: — Заради богів, Етідо, скажи мені, що ти не завдала шкоди власному синові… Якщо треба, збреши, прошу тебе! Скажи: «Ні, Геракле, я не брала в цьому участі». Лише це. Брехати словами неважко. Мені потрібна ще одна твоя фраза, щоб угамувати біль від першої. Присягаюся Зевсом, мені байдуже, котра з них двох істинна! Скажи мені, що не брала участі в цьому, і даю тобі слово, що вийду крізь ці двері й більше не потурбую тебе…
Запала коротка мовчанка.
— Я не брала участі, Геракле, запевняю тебе, — промовила зворушена Етіда. — Я була не здатна завдати шкоди власному синові.
Геракл збирався щось відповісти, але слова, чітко сформовані в його голові, дивним чином не хотіли зриватися з губ. Він закліпав, збентежений і заскочений зненацька цією несподіваною…*
__________
<sup>* Мені шкода, друже Геракле. Але що я можу вдіяти? Чим допомогти? Тобі потрібна була фраза, і я, всемогутній перекладач, можу тобі її дати… Можу, але не маю права! Текст — священний, Геракле. Моя праця — священна. Ти благаєш мене, закликаєш не розкривати брехні… «Брехати словами неважко», — кажеш ти. І маєш рацію, але я нічим не можу тобі зарадити… Я лише перекладач, а не письменник… Мій обов’язок — повідомити терплячого читача, що Етідина відповідь — <i>це моя вигадка</i>, і попросити вибачення за це. Я повернуся на кілька рядків і тепер напишу-таки те, що насправді відповіла героїня. Мені шкода, Геракле. Мені шкода, читачу.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Мені потрібна ще одна твоя фраза, щоб угамувати біль від першої. Присягаюся Зевсом, мені байдуже, котра з них двох істинна! Скажи мені, що не брала участі в цьому, і даю тобі слово, що я вийду крізь ці двері й більше не потурбую тебе…
  
Запала коротка мовчанка.
— Я перша вп’яла нігті в його груди, — глухо промовила Етіда.
Геракл збирався щось відповісти, але слова, чітко сформовані в його голові, дивним чином не хотіли зриватися з губ. Він закліпав, збентежений і заскочений зненацька цією несподіваною втратою мови. До нього долинув її голос, притлумлений і страшний, як болючий спогад.
— Мені байдуже, що тобі цього не збагнути. Що ти взагалі здатен збагнути, Геракле Понторе? Від народження ти корився законам. Що тобі відомо про свободу, про інстинкти, про… лють? Як ти сказав? «Тобі довелося зносити жахливу самотність?» Що ти знаєш про мою самотність?.. Для тебе «самотність» — лише слово. Для мене — це тривога, що стискає груди, утрата сну і спочинку… Що тобі взагалі відомо?
«Яке вона має право ще й дорікати мені?» — подумав Геракл.
— Ми з тобою кохали одне одного, — провадила далі Етіда, — але коли батько звелів тобі — чи, якщо хочеш, порадив — одружитися з Агесіхорою, ти скорився. Вона була… як би то висловитися? Відповідніша? Походила з благородної аристократичної родини. Хіба ж ти міг не послухатися батькової волі? Це суперечило б доброчесності й законам… Закон, Доброчесність, Розсудливість, Справедливість… Оце і є голови того пса, який охороняє Афіни, це царство мертвих!.. Тебе дивує, що дехто з нас не хоче й далі конати в цій прекрасній могилі?.. — її темний погляд утупився в якусь точку в просторі, поки вона говорила. — Мій чоловік, твій друг дитинства, прагнув на політичному рівні змінити наш безглуздий триб життя. Він уважав, що спартанці принаймні не лицемірять: вони воювали й не боялися визнати це, ба навіть хизувалися цим. Так, Мерагр співпрацював із тиранією Тридцяти, але не це була його велика помилка. Його помилка полягала в тому, що він довіряв іншим більше, ніж самому собі… аж доки переважна частина цих «інших» на Зборах не засудила його на смерть… — вона скривилася, підібгавши губи. — Хоча, можливо, Мерагр припустився ще однієї помилки, навіть більшої: він гадав, що все це царство розумних мерців, трупів, що думають і розмовляють, можна перетворити на щось краще, лише змінивши політичну систему, — вона розсміялася порожнім, глухим сміхом. — Так само гадає і наївний Платон!.. Але багато хто збагнув, що не можна нічого змінити, якщо спершу ми не змінимося самі!.. Так, Геракле Понторе, я пишаюся своєю вірою! Для розуму такого, як твій, релігія, яка вшановує найдавніших богів ритуальним розчленуванням своїх послідовників, позбавлена логіки; мені це відомо, і я не збираюся переконувати тебе у протилежному… Але чи існує бодай одна релігія, яка не була би позбавлена логіки?.. Великий раціоналіст Сократ зневажав їх усі, і за це ви його засудили!.. Але настануть часи, коли з’їсти того, кого любиш, вважатиметься богочестивим учинком!.. Та що там!.. Ні ти, ні я цього не побачимо, але наші жерці запевняють, що в майбутньому виникнуть релігії, які поклонятимуться замордованим богам!.. Хтозна… Може навіть бути таке, що найсвятіший чин поклоніння полягатиме в поїданні богів!..*
__________
<sup>* Передбачення Етіди вочевидь не збулися: на щастя, релігійні вірування пішли іншим шляхом.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Тепер, коли її тон змінився, Гераклові стало легше: її попередня безпристрасність, показна байдужість розтопленим оловом лилися йому на душу, але ця її лють, що прокинулась, дозволила йому поглянути на справу з відстані. Він спокійно промовив:
— Хочеш сказати, Етідо, що люди будуть поїдати богів так само, як ти з'їла серце власного сина, так? Це ти мала на увазі, Етідо?..
Вона не відповіла.
Раптом, цілковито несподівано, розгадник відчув, як до горла підкочується блювота. За якусь хвилю, так само раптово, він усвідомив, що це лише слова. Утративши на мить самовладання, він виблював їх із себе:
— Усе те, що ти сказала… це воно змусило тебе видирати Трамахове серце, тимчасом як він дивився на тебе, конаючи в муках!? Що ти почувала, коли нівечила свого сина, Етідо!?