Печера ідей

— Отже, тепер вона — наш єдиний доказ…
Геракл кивнув і глянув на Діагора великими очима, немовби той сказав щось надзвичайно дивовижне.
— Саме так. Якщо наші два хитруни не заговорять, то ми публічно звинуватимо їх на основі Ясінтриних свідчень. Авжеж, слово повії нічого не варте проти слова вільного громадянина, але хтозна, може, звинувачення розв’яже язика Анфісові, а може, і самому Менехмові.
Діагор глянув на залитий блискучим сонячним сяйвом садок і закліпав. Біля криниці ліниво паслася сумирна велика біла корова.* Геракл, радісно збуджений, мовив:
__________
<sup>* Як і в попередніх розділах, відбувається посилення ейдезису, щоб увиразнити образ Геріонових корів.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— От-от має прийти Евмарх із новинами. Тоді ми дізнаємося, що наміряються робити ці пронози, і діятимемо відповідно…
Він знову ковтнув вина, повільно і з насолодою смакуючи його. Помітивши, що Діагор не поділяє його оптимізму, Геракл, мабуть, почув себе ніяково, бо враз змінив тон і дещо різко промовив:
— То що скажеш? Твій розгадник розкрив таємницю!
Діагор далі дивився на садок, кудись за корову, що мирно жувала траву.
— Ні.
— Що?
Діагор похитав головою, оберненою до садка, так що здавалося, ніби він звертається до корови.
— Ні, розгаднику, ти не розкрив таємниці. Я добре пам’ятаю те, що бачив у Трамахових очах: він був не просто стурбованим, він був нажаханим. Ти хочеш, щоб я повірив, буцімто він збирався розповісти мені про свої розпусні забави з Менехмом, але… Ні. Його таємниця була набагато страшнішою.
Геракл лінькувато похитав головою, немовби набираючись терпцю перед розмовою з маленькою дитиною. Відтак мовив:
— Трамах боявся Менехма! Юнак гадав, що скульптор уб’є його, якщо він його викаже! Саме цей страх ти й бачив у його очах!..
— Ні, — відказав Діагор із безмежним спокоєм, немовби вино чи млосний полудень приспали його.
А тоді додав, говорячи повільно-повільно, неначе кожне слово було іноземне і потрібно було старанно вимовляти його, щоб перекласти:
— Трамах був нажаханий… Але ляк його виходив за межі розуміння… То був самий Жах, Ідея Жаху: щось, що твій розум, Геракле, не спроможний навіть уявити, бо ти не зазирнув у його очі, як це зробив я. Трамах боявся не того, що міг йому заподіяти Менехм, а… чогось значно страхітливішого. Я це знаю, — і по хвилі додав: — Не знаю звідки. Але я це знаю.
— Ти хочеш сказати, що моє пояснення хибне? — ображено запитав Геракл.
— Пояснення, яке ти мені пропонуєш, — логічне. Дуже логічне, — Діагор і далі споглядав садок, у якому паслася корова. Він глибоко зітхнув. — Але я не думаю, що воно істинне.
— Логічне, але не істинне? Що ти взагалі верзеш, Діагоре з Медонту?
— Не знаю. Розум каже мені: «Геракл має рацію», але… Можливо, твій товариш Крантор зумів би пояснити це краще за мене. Учора ввечері, в Академії, ми багато про це говорили. Може бути, що Істину неможливо осягнути логічним мисленням… Я маю на увазі… Якби я зараз сказав тобі щось безглузде, наприклад: «У твоєму садку, Геракле, пасеться корова», — ти взяв би мене за божевільного. Але хіба не могло би статися так, що для когось іншого, не для тебе й не для мене, це твердження було б істинним? — Діагор порухом руки спинив Геракла, який хотів був щось відповісти. — Я знаю: стверджувати, що у твоєму садку — корова, це нераціонально, бо її там нема й не може бути. Але чому істина повинна бути раціональною, Геракле? Хіба не можна припустити, що існують… ірраціональні істини?*
__________
<sup>* Поза всяким сумнівом, «корова в садку» — так само, як «звір» у четвертому розділі чи «змії» в другому — це суто ейдетична з’ява, а тому й невидима для головних героїв. Однак автор використовує її як аргумент на користь Діагорових сумнівів: бо ж для <i>читача</i> це твердження справді <i>істинне</i>. Серце калатає мені в грудях. Мабуть, через утому.</sup>
  
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— То ось, що вам учора розповідав Крантор? — Геракл насилу тамував гнів. — Ця філософія доведе тебе до божевілля, Діагоре! Я тобі кажу про логічні, пов’язані між собою речі, а ти… Загадкова смерть твого учня — це не якась філософська теорія! Це ланцюжок раціональних подій, які…
Він урвався, помітивши, що Діагор знову хитає головою і дивиться не на нього, а далі на порожній садок.**
__________
<sup>** Щойно виконавши свою ейдетичну функцію, образ корови щезає, зокрема й для читача, і садок лишається «порожнім». Це не магія, це лише література.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Філософ промовив:
— Пригадую, ти якось сказав: «У цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували». Це правда… Ми живемо у дивному світі, Геракле. У світі, де нічого не можна осягнути чи зрозуміти самим лише раціональним мисленням. У світі, що іноді підкорюється не законам логіки, а законам марень чи літератури… Сократ, великий прихильник раціонального мислення, стверджував, що даймон [62], дух, надихав його і допомагав збагнути щонайглибші істини. А Платон вважає, що божевілля — це, у певному розумінні, таємничий спосіб досягнути пізнання. Саме це зараз і відбувається зі мною: мій даймон — чи моє божевілля — підказує мені, що твоє пояснення хибне.
— Моє пояснення логічне!
— Але хибне.
— Якщо моє пояснення хибне, тоді все хибне!
— Можливо, — з гіркотою погодився Діагор. — Хтозна.
— Пречудово! — пробурчав Геракл. — Про мене — занурюйся собі в драговину філософського песимізму, Діагоре! Я доведу тобі, що… О, хтось стукає у двері. Це напевне Евмарх. Лишайся тут, споглядай собі світ Ідей, любий Діагоре! Я принесу тобі Менехмову голову на блюді, а ти заплатиш мені за роботу!.. Понсіко, відчини двері!..
Але Понсіка вже встигла відчинити, і гість саме заходив на терасу.
То був Крантор.
— О Геракле Понторе, розгаднику таємниць, і ти, Діагоре з дему Медонт. Афіни збурені до основ, і всі громадяни, які ще не втратили мови, гучно вимагають вашої присутності в певному місці…
Усміхаючись, він заспокійливо погладив Цербера, який несамовито виривався з його рук. Так само всміхаючись, немовби приніс якусь добру звістку, він додав:
— Сталося дещо жахливе.
Статечна, поважна постать Праксіноя немовби відбивала світло, що густими хвилями накочувало до майстерні крізь вікна без віконниць. М’яким рухом він відсторонив одного з чоловіків, що супроводжували його, і водночас ще одним жестом попросив допомоги в іншого. Відтак опустився навколішки і завмер так, здавалося, на цілу вічність. Люди, що стояли довкола, уявляли собі ті почуття, які мали б з’явитися на його обличчі: скорбота, біль, бажання помститися, лють. Але Праксіной ошукав їх усіх: його лице залишалося спокійним і відображало тільки спогади, переважно приємні. Симетричні чорні брови контрастували зі сніжно-білою бородою. Ніщо наче й не вказувало на те, що цієї миті притан споглядає покалічене тіло свого сина. Ніщо, крім одного поруху: Праксіной спроквола кліпнув, уп’яв погляд кудись між двома трупами, і його очі стали немовби западати всередину, поволі-поволі закочуючись під повіками, доки очні яблука не перетворилися на два щербатих місяці. Відтак очі знову розплющилися. Та й по всьому. Із допомогою тих, хто його оточував, Праксіной підвівся й мовив:
— Боги покликали тебе раніше за мене, мій сину. Вони позаздрили на твою вроду і схотіли забрати до себе, дарувавши безсмертя.
Його супутники зустріли ці благородні й честиві слова схвальним гомоном. Люду побільшало: прибули воїни і якийсь чоловік — схоже, лікар. Праксіной звів погляд, і Час, що шанобливо був спинився, відновив свій біг.
— Хто це вчинив? — запитав притан. Тепер його голос уже не був такий твердий, як раніше. Невдовзі, коли його ніхто не бачитиме, Праксіной, мабуть, заплаче. Але поки що почуття не поспішали виявити себе на його обличчі.