Печера ідей

Діагор здійняв брови й обернувся до Геракла: про цю останню деталь йому не було відомо. Але розгадник вів далі, немовби проказуючи якийсь обрядовий наспів:
— І що Трамаха насправді вбили або побили до безпам’яті й кинули на поталу вовкам… І що минулої ночі Евней і Анфіс приходили сюди після виступу у твоїй виставі. І що твоя майстерня — найближчий будинок до того місця, де сьогодні вранці знайшли Евнея. І я знаю напевне, що Евнея теж убили, убивця скоїв злочин в іншому місці, а потім переніс тіло туди. І логічно припустити, що обидва місця мають бути недалеко одне від одного, адже нікому не спаде на думку йти через усі Афіни з трупом на плечі, — він замовк, а тоді розвів руки мало не приязним жестом. — Як можеш пересвідчитися, добрий Менехме, ти таки маєш чималий стосунок до цього всього.
Менехмове обличчя було непроникним. Могло здатися, ніби скульптор усміхається, однак погляд його був похмурим. Не кажучи ні слова, він поволі обернувся до брили мармуру, спиною до Геракла, і знову став різьбити розміреними ударами. Аж тоді Менехм заговорив, і голос його прозвучав насмішкувато:
— Який висновок! Який дивовижний, пречудовий логічний висновок! — він хихотнув робленим здушеним смішком. — Мене звинувачують, спираючись на силогізм! Навіть краще: мою провину висновують із того, що мій будинок недалеко від кварталу гончарів, — не припиняючи різьбити, Менехм повільно похитав головою і знову розсміявся, немовби чи то скульптура, чи то власна робота видавалися йому смішними. — Ось так ми, афіняни, сьогодні вибудовуємо істину: говоримо про відстані, оцінюємо на основі емоцій, висновуємо причини подій!..
— Менехме… — м’яко озвав його Геракл.
Але митець правив своєї:
— У прийдешніх роках стверджуватимуть, що Менехма визнали винним через близьку відстань!.. Сьогодні все йде за Каноном, хіба я не казав? Навіть правосуддя тепер — лише питання відстані…
— Менехме, — наполегливо мовив Геракл тим самим тоном. — Звідки тобі відомо, що Евнеєве тіло знайшли у кварталі гончарів? Я про це не згадував.
Діагора здивувало те, як бурхливо відреагував скульптор: Менехм рвучко обернувся до Геракла й витріщився на нього великими очима, немовби той був гладкою Галатеєю, що зненацька ожила. Протягом якоїсь хвилі він не міг здобутися на слово, а тоді рештками голосу закричав:
— Ти з глузду з’їхав? Таж усі про це кажуть!.. На що ти натякаєш?..
Геракл знову заговорив щонайсмиреннішим, вибачливим тоном:
— Ні на що, не переймайся: я лише доповнюю свій висновок щодо відстані, — а тоді, немовби щось пригадавши, почухав гостре тім’я і додав: — Ось тільки ніяк не збагну, добрий Менехме, чому тебе так розлютив лише мій висновок про відстань, а не про те, що хтось, імовірно, убив Евнея… хоча, бачить Зевс, це значно сміливіше припущення і такого запевне ніхто не каже. А втім, ти, схоже, прийняв цю думку без заперечень, коли я її тобі висловив. Ти взявся дорікати мені за висновок щодо відстані, але не запитав: «Геракле, а чому ти такий упевнений в тому, що Евнея вбили?..» Слово честі, Менехме, ніяк не доберу цього.
Діагорові анітрохи не було шкода Менехма, хоч він і бачив, як розгадникова безжальна логіка дедалі глибше занурює скульптора в цілковите сум’яття, кидаючи його в пастку власних нестямних слів, подібно до того, як (згідно зі свідченнями кількох мандрівників, з якими Діагор розмовляв) болота гнилої твані швидше поглинають тих, хто, прагнучи врятуватися, дриґається й борсається. У густій тиші, яка запала у майстерні, йому закортіло додати якийсь кпин, щоб таким чином підкреслити перемогу, яку вони здобули над цим поганцем. Він сказав із цинічною посмішкою:
— Гарна скульптура, над якою ти працюєш, Менехме. Кого вона зображує?
Протягом якоїсь миті філософ гадав, що не дістане відповіді, але тоді помітив, що Менехм усміхається, і це його занепокоїло.
— Вона називається «Перекладач». Чоловік, що намагається розгадати таємницю тексту, написаного іншою мовою, і не усвідомлює, що слова тільки ведуть до нових слів, думки — до нових думок, але Істина лишається недосяжною. Вдалий образ того, що робимо ми всі, чи не так?
  
Не зрозумівши до пуття, що має на увазі скульптор, Діагор, утім, не хотів лишатися в становищі переможеного і сказав:
— Дивна фігура. У що вона вбрана? Її одяг, схоже, не грецький…
Скульптор не відповів. Він лише дивився на свій витвір і всміхався.
— Можна поглянути на неї зблизька?
— Можна, — сказав Менехм.
Філософ підійшов до вивищення й піднявся сходами. Його кроки загримотіли по брудних дошках помосту. Він наблизився до скульптури й поглянув на неї збоку.
Згорбившись над столом і обклавшись сувоями папірусу, чоловік із мармуру тримав великим і вказівним пальцями тонке перо. «Що це за одяг на ньому?» — замислився Діагор. Якийсь дуже приталений плащ… Либонь, чужоземне вбрання. Філософ придивився до нагнутої потилиці, до бездоганно вирізьблених — він мусив це визнати — випнутих шийних хребців, до густих пелехів волосся по обидва боки голови, до вух із недоречно товстими мочками…
Обличчя ще не було видно: голова чоловіка була надто похилена. Діагор і собі трохи нахилився й побачив виразні передчасні залисини на скронях. Водночас він не міг не замилуватися руками, худими, помережаними венами; права тримала стрижень пера, а ліва лежала долонею вниз, притримуючи пергамент, на якому чоловік писав; на середньому пальці був масивний перстень-печатка з викарбуваним на ньому знаком кола. Біля лівиці лежав розгорнутий сувій папірусу — вочевидь, оригінал. Чоловік записував переклад на пергаменті, й на ньому навіть можна було розібрати літери, вирізьблені надзвичайно ретельно і майстерно! Зацікавлений, Діагор зазирнув через плече чоловікові й прочитав слова, які той буцімто щойно «переклав». Він не зрозумів їхнього змісту. Написано було:
«Він не зрозумів їхнього змісту. Написано було».
Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подиви…*
__________
<sup>* Я більше не можу. Мені трусяться руки.</sup>
<sup>Повертаюся до роботи після двох важких днів. Ще не знаю, чи буду перекладати далі, чи ні: можливо, мені забракне духу. Що ж, принаймні я спромігся повернутися до робочого столу, сісти за нього й поглянути на ці аркуші. Ще вчора вранці, розмовляючи з Єленою, я й подумати не міг, що зважуся бодай на це. Маю визнати, я піддався раптовому пориву: позавчора я попросив Єлену прийти до мене додому, бо не почувався на силах витримати нічної самоти мого будинку. І хоча тоді я не захотів розповісти їй таємну причину мого прохання, Єлена, мабуть, відчула щось у моєму голосі, бо відразу погодилася. Я намагався не говорити про роботу. Був приязним, ґречним і сором’язливим. І поводився так само навіть тоді, коли ми стали кохатися. Я кохався з нею, потай бажаючи, щоб <i>вона</i> кохалася зі мною. Я торкався її тіла під простирадлами, вдихав гострий запах насолоди і слухав її дедалі голосніші стогони, але це все мені не надто допомагало: я прагнув — принаймні мені здається, що прагнув — відчути <i>в ній</i> те, як вона відчуває <i>мене</i>. Я хотів би — ба ні, несамовито жадав, — щоб її руки вивчали мене, пізнавали, <i>билися</i> об перепону мого тіла, формували мене в темряві… Хоча ні, мабуть, не <i>формували</i>. Я хотів би почуватися звичайною матерією, твердим уламком чогось, що вже було тут, займало тут простір, а не силуетом, фігурою з певними рисами обличчя і вдачі. Я не хотів, щоб вона говорила до мене, не бажав чути слів, а тим паче свого імені, не бажав чути жодних порожніх фраз, що стосувалися б мене. Тепер я частково розумію, що на мене найшло: мабуть, річ у виснаженні від роботи, у тому жахливому відчутті <i>пористості</i>, немовби моє існування раптом виявилося набагато крихкішим, ніж той текст, який я перекладаю і який, проходячи крізь мене, опиняється у <i>горішній</i> частині цих аркушів. Через це мені спало на думку, що варто посилити ці примітки <i>на споді</i> сторінки, щоб якимось чином урівноважити атлантів тягар <i>горішнього</i> тексту. «Якби лише я мав хист до письменства, — подумав я. — Якби міг створити щось власне…» Ще ніколи я не прагнув цього так палко, як тепер. Ніч, проведена з Єленою — її тіло, її пружні перса, її ніжні м’язи, її молодість, — мені мало чим прислужилася — можливо, тільки тим, що дала змогу заново пізнати себе (я конче потребував Єлениного тіла — дзеркала, у якому міг побачити себе <i>не дивлячись</i>), але це коротке повторне знайомство з самим собою, цей мій анагноризм допомогли мені лише запасти в сон, а отже зникнути знову. Наступного ранку, коли поміж пагорбами займалася зоря, я стояв голий перед вікном спальні й слухав шарудіння простирадл і сонний голос моєї подруги, яка, теж оголена, лежала ще в ліжку. Тої миті я вирішив розповісти їй усе. Не відводячи очей від ранкової заграви, що дедалі сильніше розгорялася на обрії, я спокійно промовив:</sup>