Печера ідей
— Винайми собі іншого розгадника, Діагоре з Медонту, такого, який зможе слухати твою брехню, — з крижаним гнівом сказав він. — Половину грошей, які ти мені заплатив натепер, вважатимемо моєю платнею, решту Понсіка поверне тобі, коли забажаєш. На все добре…
— Будь ласка! — благально звернувся до нього філософ. — Зажди!.. Я…
Від погляду холодних і безжальних очей його знову пройняв дрож. Діагор ще ніколи не бачив Геракла таким розлюченим.
— Мене ображає не так твоє ошуканство, як твоє нерозумне сподівання, що тобі вдасться ошукати мене… Цього я пробачити не можу, Діагоре!
— Я не хотів тебе ошукувати!
— У такому разі переказуй мої вітання Платонові: йому вдалося навчити тебе складному мистецтву брехати не хотячи.
— Ти досі працюєш на мене! — роздратовано вигукнув Діагор.
— Ти знову забув, що справа-то моя?
— Геракле… — Діагор поклав за краще стишити голос, зауваживши, що довкола них, наче сміття, починає громадитися забагато цікавих послухати їхню суперечку. — Геракле, не кидай мене тепер… Після того, що сталося, я не можу довіритися нікому, крім тебе!..
— Підтверди ще раз, буцімто бачив, як той ефеб, передягнений дівчинкою, різав себе на шматки у тебе на очах, і, клянуся пеплосом Афіни Поліади, більше ти про мене ніколи не почуєш!
— Ходімо звідси, прошу тебе… Пошукаймо якогось спокійнішого місця для розмови…
Але Геракл не вгавав:
— Дивно ж ти допомагаєш своїм учням, менторе! Ти гадаєш, прикривши правду купою гною, ти цим посприяєш її виявленню?
— Я прагну допомогти не учням, а Академії! — Діагорова округла голова вся паленіла; він важко дихав, а очі його відволожилися. Йому вдалося дещо вкрай дивне: він кричав безгучно, споганивши голос так, що зойк ішов не назовні, а всередину. Філософ немовби давав утямки Гераклові (але тільки Гераклові), що кричить. Цим хитромудро зміненим голосом він додав: — Академію нізащо в світі не можна вплутувати до цієї справи!.. Поклянися мені, що цього не станеться!..
— Я не маю звички давати клятву тим, хто з такою легкістю вдається до брехні!
— Я ладен убити! — вигукнув Діагор на піку свого волання навспак, свого гримкого шепоту. — Чуєш мене, Геракле? Я ладен убити, якщо це допоможе Академії!..
Якби розгадник не був таким обуреним, то ці слова, либонь, розсмішили б його. Він подумав, що Діагор навчився «удару шепотом» — способу оглушити розмовника судомним мурмотінням. Своїми здушеними зойками він скидався на дитину посеред класу, яка боїться, що товариш забере в неї предивну іграшку — Академію (на цьому слові Діагорів голос майже остаточно нишкнув, і Геракл міг відгадати його тільки з рухів губ), і намагається будь-що йому завадити, але так, щоб не привернути уваги вчителя.
— Я ладен убити! — повторив Діагор. — Що для мене одна брехня, коли йдеться про загрозу для Академії?.. Гірше мусить поступитися місцем кращому! Тим, що вартує менше, треба пожертвувати заради того, що вартує більше!..
— Пожертвуй тоді собою, Діагоре, і розкажи мені правду, — дуже спокійно і дещо глузливо відказав йому Геракл, — бо, запевняю тебе, у моїх очах ніколи ти не вартував менше, ніж зараз.
Вони простували Стоєю Пойкіле. Була саме пора прибирання, і раби танцювали з очеретяними мітлами, підмітаючи сміття, що нагромадилося за минулий день. Цей багатозвучний буденний шум, схожий на балаканину старих жінок, здавався (Геракл сам до пуття не розумів чому) якоюсь прихованою насмішкою над Діагоровим урочисто-збудженим настроєм. Філософ, нездатний бодай до чогось ставитися з легкістю, тої миті більше, ніж будь-коли, демонстрував відповідну до ситуації серйозність: похилена голова, стиль оратора на Народних зборах, глибокі зітхання, що раз по раз переривали його мову.
— Я… насправді не зустрічав Евнея відучора, коли ми бачили його в тій виставі… Сьогодні вранці, перед світанком, мій раб розбудив мене і сказав, що службовці астиномії знайшли труп на пустищі серед руїн у Внутрішньому Кераміку. Коли він розповів мені всі подробиці, я жахнувся… Перша моя думка була: «Треба захистити честь Академії…»
— То нехай ліпше безчестя впаде на родину, ніж на школу? — спитав Геракл.
— А хіба ні? Якщо школа, як у цьому випадку, значно краще за родину спроможна наставляти й виховувати молодих людей, то що має вціліти, школа чи родина?
— А яким чином Академії б зашкодило, якби стало відомо, що Евнея, імовірно, вбито?
— Якщо ти натрапиш на гнилизну в цій інжирині, — Діагор вказав на ту, яку Геракл саме підніс до рота, — і не знатимеш, звідки вона там взялася, то чи будеш ти впевнений у решті плодів, що походять із того самого дерева?
— Може, й ні.
Геракл подумав, що запитувати платоніків значить здебільшого відповідати на їхні запитання.
— Але якщо ти знайдеш брудну інжирину на землі, — вів далі Діагор, — то чи будеш ти винуватити дерево, з якого вона впала?
— Певно, що ні.
— Так само вирішив і я. Я подумав: «Якщо Евней сам винен у своїй смерті, то це не завдасть Академії жодної шкоди; люди навіть порадіють, що гнилу інжирину відділено від здорових. Але якщо за Евнеєвою смертю хтось стоїть, то як запобігти хаосу, паніці, підозрам?» Ба більше, поміркуй-но: що коли якомусь із наших недоброзичливців (а таких є чимало) спаде на думку провести небезпечні паралелі з Трамаховою смертю?.. Ти уявляєш, що буде, коли розійдеться новина, буцімто хтось убиває наших учнів?
— Ти забуваєш про одну дрібничку, — усміхнувся Геракл. — Через твій учинок Евнеєве вбивство лишиться непокараним…
— Ні! — вигукнув Діагор; уперше за час розмови він мав радісний вигляд. — Ось тут ти помиляєшся. Я збирався розповісти всю правду тобі. Таким чином ти й далі потай розслідував би справу і зрештою спіймав би винного, нічим не нашкодивши Академії…
— Геніальний план, — глузливо сказав розгадник. — Скажи-но мені, Діагоре, як тобі це вдалося? Я маю на увазі, ти що, уклав кинджал йому в руку?
Почервонівши, філософ знову прибрав поважно-сумовитого вигляду.
— Ні, Зевса ради, мені ніколи не спало б на думку торкнутися трупа!.. Коли раб привів мене на місце події, там уже були службовці астиномії і сам астином. Я розповів їм версію, яку вигадав дорогою, і назвав імена своїх колишніх учнів, які за потреби, я був певен, підтвердили би будь-які мої слова… Власне, побачивши кинджал у його руці й відчувши сильний запах вина, я подумав, що моє пояснення цілком правдоподібне… А хіба не могло статися саме так, Геракле? Астином оглянув тіло і сказав мені, що всі рани — у межах досяжності правої руки… На спині, наприклад, їх нема… Справді-бо, видається, що це він сам…
Діагор замовк, помітивши спалах гніву в холодних розгадникових очах.
— Прошу тебе, Діагоре, не ображай мого розуму, наводячи думки всіляких жалюгідних сміттярів, як той астином… Я — розгадник таємниць.
— А чому ти гадаєш, що Евнея вбили? Від нього тхнуло вином, він був одягнений як жінка, тримав у правиці кинджал і цілком міг завдати собі всіх тих ран… Я знаю багато жахливих випадків, спричинених впливом нерозведеного вина на юні уми. Сьогодні вранці мені пригадався ефеб із мого дему, який на Ленеях упився вперше в житті й так угатив головою об стіну, що помер… Тож я собі подумав…
— Ти, як завжди, почав думати, — спокійним тоном урвав його Геракл, — а я просто оглянув тіло. Ось тобі й велика різниця між філософом і розгадником.
— І що ти побачив?
— Одяг. Порізаний пеплос, який був на Евнеєві…
— І що з того?
— А те, що порізи на пеплосі не збігалися з ранами під ними. Навіть дитина це помітила б… Ну гаразд, дитина, може, й не помітила б, але я помітив. Мені вистачило короткого огляду, щоб пересвідчитися: під прямим розтином на тканині — кругла рана, а там, де мав би бути глибокий прокол — на тілі поверхневий рубець… Очевидно, що хтось передягнув Евнея у жіночий одяг вже після того, як йому завдано ран… Попередньо цей хтось, вочевидь, порізав пеплос і забруднив його кров’ю.