Печера ідей

— Дякую.
— Твій голос… Я ще пам’ятаю його. І твоє обличчя. Але забуття приходить швидко, навіть якби ми бачилися часто…
— Ми з тобою бачимося нечасто, — відказав Геракл.
— Це правда: хоча твій будинок поруч, але ти чоловік, а я жінка. У мене своє місце — деспойни, самотньої господині дому, а в тебе своє — чоловіка, що виступає на агорі [7] й обговорює справи на Раді… Я лише вдовиця. Ти теж удовець. Ми обоє виконуємо свій обов’язок як афіняни.
Рот стулився, і бліді губи утворили тонку, ледь помітну, вигнуту лінію. Усмішка? Важко було сказати напевне. За темною Етідиною постаттю з’явилися дві рабині, що її супроводжували. Обоє то ридали, то схлипували, то просто видавали один уривчастий звук, схожий на стогін гобоя. «Треба терпіти її жорстокість, — подумав Геракл. — Вона щойно втратила єдиного сина».
— Прийми мої співчуття, — сказав він.
— Приймаю.
— Якщо тобі потрібна будь-яка допомога, можеш на мене розраховувати.
Геракл одразу зрозумів, що не варто було цього додавати: він вийшов за межі візиту, захотів подолати нескінченну дистанцію, звести всі ці роки мовчання до кількох слів. Рот розтулився — наче маленький, однак небезпечний звірок, що був зачаївся чи заснув, а тепер відчув здобич.
— Те, що ти як Мерагрів друг мав зробити, ти зробив, — сухо відказала вона. — Більше нічого можеш не казати.
— Тут ідеться не про дружбу з Мерагром… Я вважаю це своїм обов’язком.
— Он як! Обов’язком, — губи вигнулися (цього разу помилки бути не могло) у легкій усмішці. — Священним обов’язком, авжеж. Ти говориш як завжди, Геракле Понторе!
Вона ступила крок уперед, і вогники каганців освітили пірамідальний ніс, вилиці — поорані свіжими роздряпинами, — і чорні вуглини її очей. Етіда постаріла менше, ніж він очікував: рука митця, що створила її, досі була помітна — принаймні так видавалося Гераклові. Складки темного пеплоса [8] лінивими хвилями розтікалися по її грудях; ліва рука ховалася під хусткою, яку запинала, тримаючи кінці, права. Тільки на цій руці Геракл помітив ознаки старості, немовби літа спустилися з плечей і зчорнили кінцівки. Тут, лише тут, у цих вузлуватих, покручених пальцях Етідин вік виявляв себе.
— Дякую тобі за цей обов’язок, — прошепотіла вона, і в її голосі вперше почулася глибока щирість, яка його вразила. — Як ти дізнався так швидко?
— На вулиці зчинився галас, коли принесли тіло. Усі сусіди попрокидалися.
Пролунав крик. Потім іще один. У Геракла промайнула безглузда думка, наче ті зойки вихопилися зі стуленого рота Етіди — немовби вона закричала всередину себе, а її худорляве тіло аж здригнулося від ревища, породженого її горлянкою.
Але наступної миті оглушливий крик у чорній одежі ввірвався до приміщення, відштовхнув рабинь, навпочіпки перетнув кімнату й упав у кутку, звиваючись, немов у нападі священної немочі. Зрештою крик перейшов у непогамовне ридання.
— Для Елеї це набагато важче, — промовила Етіда, немовби перепрошуючи Геракла за доньчину поведінку. — Трамах був не лише її брат, він був її кіріос [9] — законний оборонець, єдиний чоловік, якого Елея знала й любила…
Етіда обернулася до дівчини, яка зіщулилась у темному кутку, підібгавши під себе ноги, неначе прагнула займати якомога менше місця. Або ж хотіла, щоб тінь поглинула її, мовби чорну павутину. Здійнявши руки до обличчя, вона здригалася від несамовитих ридань, а неприродно широко розтулені очі й рот перетворилися на три однакові круги.
Етіда промовила:
— Досить, Елеє. Ти ж знаєш, що тобі не годиться виходити з гінекею [10], тим паче в такому стані. Виявляти так своє горе перед гостем!.. Це не личить порядній жінці! Вертайся до своєї кімнати!
Однак дівчина лише заридала сильніше. Змахнувши рукою, Етіда вигукнула:
— Я не повторюватиму двічі!
— Дозвольте мені, господине, — попрохала одна з рабинь, квапливо опустилася навколішки поруч із Елеєю і зашепотіла їй слова, яких Геракл не розчув. Невдовзі ридання перейшли у невиразне бурмотіння.
  
Він знову поглянув на Етіду й побачив, що вона дивиться на нього.
— Що сталося? — запитала жінка. — Начальник варти розповів мені тільки, що його знайшов мертвим якийсь козопас недалеко від Лікавіту…
— Лікар Асхіл сказав, що на нього напали вовки.
— Багато ж то мусило бути вовків, щоб упоратися з моїм сином!
«Мабуть, щоб упоратися з тобою також потрібно було б немало, достойна жінко», — подумав Геракл.
— Авжеж, їх мусило бути багато, — притакнув він.
Етіда раптом заговорила з незвичною лагідністю в голосі, не звертаючись до Геракла, а немовби молячись на самоті. Роти червонуватих роздряпин на її кутастому обличчі знову стали кривавити.
— Він пішов два дні тому. Я попрощалася з ним, як завжди, не турбуючись ні про що, адже знала, що він уже чоловік і може про себе подбати… «Я полюватиму цілий день, мамо, — сказав він, — і принесу тобі цілу торбу перепелів та дроздів. Поставлю тенета на зайців…» Він мав повернутися ввечері. Але не повернувся. Я збиралася насварити його за затримку, але…
Рот її враз роззявився, немовби Етіда готувалася вимовити якесь велетенське слово. На мить вона завмерла так, із напруженими щелепами й темним овалом знерухомілої мовчазної пащі, а тоді м’яко стулила вуста* й прошепотіла:
__________
<sup>* По всій другій частині цього розділу трапляються (як міг уже помітити уважний читач) метафори й образи, пов’язані з «ротом», «пащею», а також із «криком» і «ревищем». Мені видається очевидним, що перед нами ейдетичний текст.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Але тепер я не можу зустрітися зі Смертю й насварити її… бо ж не повернеться вона до мене в подобі мого сина, щоб попросити пробачення… О, любий мій синку!..
«Її тиха ніжність страшніша за Стенторів [11] рев», — вражено подумав Геракл.
— Боги часом бувають несправедливі, — сказав він почасти, щоб щось сказати, а почасти тому, що в глибині душі й справді так думав.
— Не згадуй їх, Геракле… О, не згадуй богів! — Етідин рот тремтів від люті. — Це боги впиналися своїми іклами в тіло мого сина і сміялися, вириваючи й пожираючи його серце, з насолодою вдихаючи теплий запах його крові! О, не згадуй при мені богів!..
Гераклові здалося, неначе Етіда марно силкувалася вгамувати власний голос, що тепер скидався на могутнє ревище, яке змусило замовкнути всіх довкола. Рабині обернулися й дивились на неї. Навіть Елея стихла і слухала матір зі смертельним трепетом.
— Зевс Кронід зламав останній зелений дуб цього дому!.. Нехай же прокляті будуть боги та весь їхній безсмертний рід!..
Вона здійняла розтулені долоні в погрозливому жесті, немовби звертаючись безпосередньо до богів і чітко вказуючи на них. Відтак поволі опустила руки і стишеним голосом додала з раптовою зневагою:
— Найбільша хвала, якої можуть сподіватися боги, — це наше мовчання!..
Слово «мовчання» роздер потрійний зойк. Цей звук заполонив Гераклові вуха й не полишав його, поки він ішов до виходу з цього нещасливого будинку, — ритуальний трійчастий крик рабинь та Елеї. Їхні роззявлені роти з вивернутими щелепами зливалися в одну-єдину пащу, з якої ринуло траурне ревище, роздерте на три різні пронизливо-оглушливі ноти, що виривалися на три боки*.
__________
<sup>* Дивує, що Монтал у своєму ґрунтовному виданні оригіналу жодного разу не згадує про виразний ейдезис, який проявляється в тексті — щонайменше цього першого розділу. А втім, можливо й те, що цей цікавий художній засіб був йому невідомий. Як приклад для допитливого читача я розповім відверто (бо ж перекладачеві у своїх примітках належить бути відвертим, вигадка — це привілей автора), як виявив образ, прихований у цьому розділі. Я наведу коротку бесіду, яку мав учора з подругою Єленою, ерудованою і вельми досвідченою колегою. Під час розмови зринула тема моєї роботи, і я з запалом повідомив, що «Печера ідей», твір, який я почав перекладати, — це ейдетичний текст. Єлена якусь хвилю лише дивилася на мене, у лівій руці тримаючи за хвостик черешню з тарілки, що стояла поруч, а тоді перепитала:</sup>